МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ і науки УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

проблеми законності

 

Республіканський міжвідомчий

науковий збірник

 

Випуск 44

 

Засновано в 1976 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків

2000

 

 

ЗМІСТ

 

Биля І.О.

До проблеми термінології нормативних правових актів...............................

 

3

Лук'янов Д.В.

Діяльність політичних партій у парламенті та її правове регулювання.....

 

7

Лученко Д.В.

Контрольные производства, их виды и особенности...

 

12

Поляков И.И.

Становление и деятельность мировой юстиции в Таврической губернии (60 – 80 годы ХІХ в.)....................

 

 

16

Твердомед Е.Н.

Органы государственного страхования на Украине в период нэпа  (1921 – 1929 гг.)....................................

 

 

24

Кордубан И.И.

Налоговая служба в системе органов государственного контроля.................

 

29

Шаповал В.В.

До питання про класифікацію суб’єктів конституційного права України..................................................

 

 

33

Тодика О.Ю.

Виборчі комісії в механізмі проведення виборів до парламентів країн СНД................................................

 

 

39

Летнянчин Л.І.

Основні обов’язки людини і громадянина як самостійний конституційно-правовий інститут.........

 

 

45

Ковальова Г.Л.

Розвиток правового регулювання державно-конфесійних відносин в Україні.....................................

 

 

49

Борисова В.И.

К проблеме дочерних предприятий...

52

Яроцкий В.Л.

Правовые предпосылки возникновения и развития ценных бумаг как объектов гражданского права........

 

 

59

Литвина О.Ю.

К вопросу о возникновении и становлении благотворительных организаций..................................................

 

 

64

Угриновська О.І.

Оскарження в суд рішень, дії або бездіяльності, що порушують права та свободи громадян України..........

 

 

70

Шутенко О.В.

К вопросу о природе принципа диспозитивности в гражданском процессуальном праве.............................

 

 

76

Бурлака І.В.

Усиновлення – пріоритетна форма влаштування дітей у сім’ю..................

 

81

Степанюк А.А.

К вопросу о решении коллизионных проблем наследования в международном частном праве.....................

 

 

86

Малиновская В.С.

К вопросу о правовой характеристике явления дискриминации предпринимателей......................................

 

 

89

Михайлова С.В.

Соціальне значення землі....................

92

Редько Е.В.

Экономическое стимулирование как правовая гарантия предупреждения деградации земель........................

 

 

95

Уркевич В.Ю.

Питання правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу як юридичної особи..................................

 

 

100

Лямцева Т.В.

О коммерческой деятельности государственных сельскохозяйственных предприятий.............................

 

 

104

Шарапова С.В.

Правове регулювання моніторингу атмосферного повітря..........................

 

109

Бородін І.Л.

Адміністративно-правові способи захисту прав і законних інтересів громадян.........................................

 

 

112

Ігонін В.К.

Систематизація митного законодавства......................

116

Крестьянинов А.А.

Правовое регулирование статуса должностных лиц таможенных органов..................................................

 

 

120

Салагор М.М.

Митні режими при переміщенні товарів та транспортних засобів через митний кордон................................

 

 

125

Майстренко О.В.

Митні пільги.........................................

129

Алисов Е.А.

Об опыте правового регулирования денежного  обращения в Российской империи....................................

 

 

133

Бех Г.В.

Прямые и косвенные налоги: содержание и особенности правового регулирования...................................

 

 

137

Перепелица М.А.

Правовая природа и классификация плательщиков налогов и сборов в Украине.......................................

 

 

141

Паномаренко Ю.А.

Про недопустимість надання зворотної дії кримінальному закону спеціальною вказівкою законодавця...

 

 

146

Шевченко Е.В.

Преступления, квалифицируемые по последствиям как самостоятельный вид единичного преступления..

 

 

151

Ляпунова Н.Н.

К вопросу о субъекте преступления, предусмотренного ст. 1562, 1563 Уголовного кодекса Украины........

 

 

157

Зайцев А.В.

Некоторые вопросы ответственности за преступления, совершенные в бессознательном состоянии........

 

 

162

Кальман О.Г.,

Селіванова І.А.

Проблеми боротьби зі злочинами у сфері приватизації

 

166

Лукашевич С.Ю.

Кримінологічна характеристика злочинності в місцях позбавлення волі...

 

174

Головкін Б.М.

Щодо поняття сімейно-побутових насильницьких злочинів......................

 

181

Монгуш Ш.Ч.

Особенности криминологической характеристики преступности в республике Тыва – субъекте Российской Федерации.............................................

 

 

 

187

Степанюк А.Ф.

Структура уголовно-исполнительной системы.............

 

192

Чучилин М.И.

Прогрессивная система исполнения наказания в виде лишения свободы: история и перспективы развития..

 

 

202

Негребецкий В.В.

Проблема использования проверки показаний на месте в расследовании преступлений..............

 

 

207

Семеногов В.В.

Криминалистическая характеристика убийств, скрытых инсценировками...

 

211

Курман А.В.

Мошенничество с финансовыми ресурсами: проблемы криминалистической теории..................

 

 

215

Стешенко В.Н.

Сравнительная характеристика аренды государственной территории и сходных институтов в международном публичном праве..........................

 

 

 

220

Маєвська А.А.

Злочин геноциду і відповідальність за нього: міжнародно-правові норми і національне законодавство...

 

 

225

Бацун Д.В.

Онтологічне місце права.....................

230

Стричинець О.В.

Логічні підстави визначень у праві....

234

 

 

 

І.О. Биля

 

ДО ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНОЛОГІЇ

НОРМАТИВНИХ ПРАВОВИХ АКТІВ

 

                Розбудова правової держави, утвердження принципу верховенства права потребують, щоб право було обєктивоване в мові адекватно й недвозначно. Право як регулятор людської поведінки тим ефективніше виконує свою роль, чим правильніше концептуально й лінгвістично викладені   його констатації, дозволи, заборони.

Серед засобів нормотворчої техніки особливе значення має використання термінів у процесі створення й викладення текстів нормативно-правових актів. Термін можна визначити як словесне позначення поняття, що використовується при викладенні змісту нормативного юридичного акта, він слугує точним позначенням поняття і відмежовує його від інших близьких за змістом понять [7,  с. 12].

 Компактність, чіткість, доступність змісту нормативних актів значною мірою залежить від термінології, що в них застосовується, її відповідності таким вимогам, як усталеність, єдність та адекватність суті тих правових категорій та явищ, які відображає відповідне поняття. Недбало вибраний термін спотворює зміст статті нормативного правового акта, створює можливості для подвійного тлумачення й ускладнює його сприйняття. Тому розвиток права завжди повязаний з формуванням системи усталених термінів [9,  с. 7]. Формування такої системи є головним проявом творення понятійного апарату права. Значення усвідомлення юридичної термінології суб’єктами правотворчої та правозастосовчої діяльності особливо підвищується  в періоди, коли відбуваються суттєві структурні зміни в праві, обумовлені конкретними потребами та процесами розвитку даного суспільства.

                Процес формування правової терміносистеми в Україні тісно повязаний із процесом розвитку й становлення державної мови. Багаторічне обмеження функціонування української мови на тлі широкого використання російської призвело до труднощів у позначенні певних правничих понять українськими термінами. Правові акти Української РСР протягом значного часу її існування були не оригінальними текстами, а перекладами (кальками) з російської мови. З проголошенням Україною самостійності активізувалася нормотворча діяльність державних органів. Водночас спостерігалися відсутність належного правового регулювання цієї діяльності, мов-

3

ної експертизи нормативних правових актів, належної кількості довідкових джерел з юриспруденції, виданих українською мовою, низький рівень знання української мови суб’єктами нормотворчої діяльності тощо.

 За таких умов досить часто почали займатися термінотворенням, спираючись або на власний мовний досвід, або на свої уподобання та інтуїцію. В результаті з’явилася велика кількість довідкових джерел, правових актів, у яких використовуються терміни, що не відповідають нормативам української писемної мови, стала звичайним явищем синонімія, тобто паралельне використання двох і більше слів для позначення одного поняття. Можна навести безліч прикладів хиб мовного характеру, які містить у собі чинне законодавство. У правовій літературі вказується на неадекватне семантичне застосування в Конституції України терміна «службова особа» [4, 158-168]. Безліч аналогічних прикладів можна знайти в цивільній, цивільно-процесуальній, кримінальній, кримінально-проце-суальній, трудовій та в інших галузях законодавства. Як зазначається у відповідній літературі, чи не найбільшу кількість  такого  роду недоліків можна виявити в Цивільному кодексі України [8, с. 59].

Особливо часто вживаються русизми. Так, вживається слово «жилий» замість «житловий» (ст. 10 ЦК), «добутих» замість «здобутих» (ст. 36 ЦК), «риск» замість «ризик» (ст. 130 ЦК) та ін. Слід зауважити, що проблема вживання русизмів має декілька аспектів. По-перше, це призводить до розпливчастості значення терміна. По-друге, термінологія – це частина культури ділового мовлення і культури мовлення взагалі. Недосконалість правової термінології – прояв недосконалості культури мовлення, ознака неповаги до державної мови. Чи відповідає ця ситуація положенням ст.10 Конституції України: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України...» ?

                Також типовою є ситуація, коли в українській мові для позначення певного поняття, правової категорії чи явища не існує відповідного слова. Наприклад, російське слово «угон», яке вживається в Кримінальному кодексі України. Але цей термін є абсолютним запозиченням з російської мови. У таких випадках можлива передача термінів звуковими комплексами, що відповідають фонетичним законам  української мови. У наведеному прикладі пропонується вжити слово «угін».

                Існує також проблема синонімічних термінів. Так, у науковій, спеціальній літературі та чинних нормативних правових актах  

4

зустрічаємо: виключна підсудність, виняткова підсудність; карне право, кримінальне право; термін, строк; катувати, мучити, мордувати; вогнестрільна зброя, вогнепальна зброя тощо. Завдання нормопроектувальника полягає в тому, щоб ужити таке слово з синонімічного ряду, яке найточніше відповідало б поняттю, яке воно означає. Слід також мати на увазі, що використання певного слова в деяких терміносполученнях може призвести до штучних утворень, неприродних за формою й алогічних за змістом. Так, при використанні слова «карний» маємо: уголовное наказание – карне покарання; уголовно наказуемое деяние   карно каране діяння [6, с. 433, 434].

                У вітчизняне право все активніше впроваджується прийнята у світі термінологія. До цього можна ставитися по-різному. Але переважно тенденція зводиться до того, що запозичення з іноземних мов мають бути зведені до мінімуму [2, с. 19; 7, с. 35]. На нашу думку, все ж таки доцільно говорити не про максимальне обмеження вживання іноземних термінів і не про зведення його до мінімуму, а про оптимальне використання. Так, у проекті закону про нормативні правові акти сформульовано наступне: «Текст нормативного акта (норми)  не повинен допускати вживання ... іноземних слів і термінів (понять) при наявності рівнозначних слів і термінів (понять) в українській мові...» [5, с. 157]. Але, заважаючи на те, що функціонування  української мови майже протягом 70-ти років було обмеженим, цілком природно може виникнути ситуація, коли за наявності такого рівнозначного слова буде мати місце його архаїчність чи маловживаність. Чи доречно за таких умов відмовлятися від уже відомих, усталених, вживаних у європейському праві термінів? Вважаємо, що ні. Тому слід висунути вимогу, згідно з якою текст нормативного акта (норми) не повинен допускати вживання іноземних слів і термінів за наявності рівнозначних слів і термінів  в українській мові за умови, що вони є природними для української сучасної термінології.

                Існує комплекс проблем, пов’язаних із вживанням спеціальної термінології, запозиченої з різних галузей техніки, науки, мистецтва тощо. Чим детальніше нормативно-правовий акт регулює те чи інше коло відносин, тим більше спеціальних термінів може включати в себе його мова. Нормативні акти стають усе  складнішими, бо все більше ускладнюються суспільні відносини. Але це не може бути виправданням надмірному застосуванню спеціальних термінів. Водночас нормопроектувальники не можуть відмовитися від використання спеціальних термінів, бо надто спрощений нормативно-правовий акт не може  бути точним нормативно-правовим документом. Вихід вбачається в тому, щоб, не відмовляючись від

5

спеціальної термінології, створювати стислі енциклопедичні словники [1, с. 10]. Якщо дія нормативного акта, у якому використовується спеціальна термінологія, поширюється не тільки на фахівців, а на більш широке коло осіб, то доцільно в даному акті давати точне й повне визначення вживаних термінів.

                Усі ці проблеми потребують якомога швидшого вирішення. Для подолання кризових явищ у практиці використання термінології передусім потрібно, щоб нормопроектувальники керувались у своїй діяльності вимогами, які висуваються наукою до правових термінів. Основні вимоги до використання термінів можна сформулювати наступним чином:

1) вживані терміни мають бути однозначними. Тому для позначення понять слід уникати використання омонімів, паронімів. За наявності синонімів слід вживати те слово, яке найповніше відбиває сутність конкретного явища, правової категорії;

2) вживаним термінам належить бути простими і зрозумілими. Незважаючи на складність юридичної термінології,  законодавцеві треба прагнути до того, щоб слова й вирази закону давали в цілому правильне уявлення про зміст його норм.  Тому слід віддавати перевагу тим термінам, які вже визнані й апробовані на практиці. З метою чіткого розуміння юридичних термінів потребується, по можливості, їх максимально точне й небагатослівне визначення;

3) правова термінологія мусить бути стабільною, не допускати двоякого читання й розуміння; терміни мають бути усталеними, їх сенс не повинен змінюватися з прийняттям кожного нового закону. Однак вимога стабільності зовсім не означає відсутності змін у терміносистемі. Розвиток суспільних відносин викликає необхідність вживання нових слів. Але за умов нестабільності чинного законодавства ця вимога має велике значення на стадії реалізації нормативно-правових актів.

       В юридичній літературі підкреслюється, що один термін слід послідовно застосовувати в усьому тексті нормативного акта на позначення одного й того ж поняття. Цієї вимоги потрібно додержуватися і при внесенні до нормативних актів змін і доповнень.

Було б ідеально, коли одне поняття позначалось би одним і тим же терміном в усьому законодавстві [10, с. 141-142];

4) іноземні терміни використовувати з огляду на проблему адаптації чинного законодавства до законодавства Європейського Союзу;

5) повністю виключити вживання русизмів, бо кожен термін повинен відповідати нормативам української мови.

6

                Разом з тим потрібно застосовувати заходи з метою створення сприятливих умов для формування усталеної системи юридичних термінів. Необхідно прийняти низку спеціальних нормативних актів, у яких будуть закріплені основні вимоги до нормотворчої техніки. Можна сказати, що на сьогодні вони взагалі відсутні. Також на даному етапі розвитку української правничої термінології безумовно потрібно запровадити обов’язкову мовну експертизу нормативних правових актів. Доцільно створити єдиний термінологічний центр, функція якого полягала б у  термінологічному забезпеченні всієї нормотворчої діяльності і в підготовці спеціальних юридичних словників [3, с. 19]. Важливо забезпечити потребу в україномовних довідниках, тлумачних словниках з юриспруденції тощо.

                 

Список літератури:  1. Бержерон Робер К. Правила нормопроектування. – К., 1999. – 53 с.  2. Бойко Л.М. Законодательная техника: Автореф. дис. ... канд.юрид.наук. -  Ташкент: Ин-т философии и права им. И.М. Муминова Акад. наук Узб. ССР, 1984. - 22с.  3. Воеводин Л.Д. Юридическая техника в конституционном праве //Вестн. Моск. ун-та: Сер. 11: Право. - 1997. - №3. - С. 3-29.  4. Петришин А.В. Правовой режим государственной службы: вопросы общей теории: Дис. … д-ра юрид. наук. – Харьков, 1998. – 383 с.  5. Про нормативні правові акти: Проект Закону України  //Вісн. акад. прав. наук України. - 1995. - №4. - С. 141-163.  6. Російсько-українсько-англійський словник правничої термінології / Заг. ред. Ю.Зайцева. – К.: Либідь, 1994. - 553с.  7. Тенетко А.А. Юридическая техника правоприменительных актов: Автореф. дис. ... канд.юрид.наук. – Екатеринбург: Урал. гос. юрид. акад., 1999. - 23 с.  8. Токарська А. Культура ділового мовлення юристів: стан і проблеми // Право України. - 1999. - №11. - С. 58-60.  9. Харт Х.Л.А.. Концепція права / Пер. з англ. Н.Комарова. – К.: Сфера, 1998. - 236 с. 10.  Язык закона / Под ред. А.С.Пиголкина. - М.: Юрид. лит., 1990. - 192 с.

 

 

 

Д.В. Лук’янов

 

ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ПАРЛАМЕНТІ

ТА ЇЇ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

 

                Розвиток демократичних процесів в Україні після проголошення незалежності обумовив появу політичних партій, без яких неможливе існування сучасної демократії. Політичні партії,  будучи елементом громадянського суспільства, водночас стають дійовим елементом державної організації, сприяючи  демократизації державного механізму, його функціонуванню на  правових засадах. Основна форма участі політичних партій у реалізації державної влади це робота в парламенті. Сама поява політичних партій у сучасному

7

розумінні цього інституту пов’язана з виникненням парламенту і формуванням моделі представницької демократії. Тому формування демократичного державного апарату в нашій державі потребує глибокого наукового дослідження різноманітних форм діяльності цих інститутів у першу чергу, діяльності фракцій в парламенті. На основі наукового аналізу повинна бути створена відповідна нормативна база функціонування останніх, яка повинна сприяти як розвитку  політичних партій, так і ефективній їх участі в роботі державної влади.

                В усіх розвинутих демократичних державах парламенти за своїм складом партійні. При цьому, фактично немає значення який тип виборчої системи, застосовано в таких країнах. Характерним є приклад Великобританії, де законодавство ставить у центр виборів не політичні партії, а окремих індивідів, однак з 1974 р. у Палату общин не було обрано жодного незалежного кандидата [7, с. 191].

                Основною організаційною формою участі політичних партій у діяльності парламенту є організація фракцій, які стали його невід’ємними структурними частинами. Ще в 1854р. англійський теоретик Е. Берк з цього приводу писав, що йому взагалі незрозуміло, як політичний діяч може довгі роки засідати в парламенті, щоб не встановити тісні зв’язки з іншими парламентарями, і взагалі наскільки можлива ефективна діяльність у парламенті, яка здійснювалась б без об’єднання зусиль у рамках відповідної організації[Цит. по 1, с.46]. Російський учений В.Лапаева, надаючи великого значення партійним фракціям в роботі парламенту, характеризує їх як “державно-правову форму діяльності політичних партій”[5, с.182]. Фракції покликані сприяти більш ефективному здійсненню повноважень парламенту, зменшуючи негативні наслідки дезорганізації роботи, притаманні будь-якому чисельному колективному органу. Природно постає питання про визначення їх правового статусу, регулювання порядку створення, діяльності та ліквідації цього інституту.

Парламентська діяльність політичних партій - один з важливих об’єктів правового регулювання. Про значення, яке  їй приділяється, свідчить конституційне визнання парламентських фракцій у розвинутих демократичних країнах (Австрія, Греція, Португалія та ін.) [3], та в деяких нових європейських державах (Естонія, Молдова) [4]. Так, Конституція Португальської Республіки містить окрему статтю (ст. 183), присвячену діяльності парламентських груп, де окреслено широке коло прав, якими вони наділяються. У більшості країн основним нормативним актом, який регулює створення й діяльність фракцій, є регламенти палат. Новою тенденцією в їх право-

8

вому регулюванні є прийняття спеціальних законів. Наприклад, у Швейцарії (1971р.) і в Грузії (1994р.) були прийняті закони, в яких більш докладно визначено правовий статус, порядок створення та ліквідації, права і привілеї парламентських фракцій [7, с.220].  

Право народних депутатів України обєднуватися в депутатські групи (фракції) закріплено в Законі "Про статус народного депутата України"[2; 1995.- №35.- Ст.270], а їх створення й діяльність у парламенті регулюється Регламентом Верховної Ради України[2; 1994.- №35.- Ст.120]. До введення в дію останнього ця діяльність регулювалася Положенням про депутатські групи (фракції) у Верховній Раді України[2; 1994.- №21.- Ст.134].

Найважливішім для організації роботи парламенту і діяльності в ньому політичних партій є умови створення парламентських фракцій, їх правовий статус, матеріальне забезпечення їх роботи, відносини політичних партій з депутатами [7, с.221].   

Для створення депутатської фракції важливе значення мають два моменти критерій створення фракції та її чисельність. Відповідно до законодавства народні депутати України можуть добровільно обєднуватися в депутатські групи (фракції) за умови,  що до складу кожної з них входить не менше 25 депутатів. Формуються вони як на основі партійної належності депутатів (фракції), так і на позапартійній основі.  Депутатські групи, сформовані на позапартійній основі, об’єднують депутатів, які поділяють однакові або подібні погляди з питань державного і соціально-економічного розвитку.

 Після проведення виборів за новою пропорційно-мажорітарною системою парламент  прийняв Постанову про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України, у якій зазначається: «Депутатські фракції у Верховній Раді України формуються виключно на основі політичних партій і блоків політичних партій, які подолали чотирьохвідсотковий бар’єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 р., за умови,  що до складу кожної з фракцій входить не менше 14 народних депутатів України» [2; 1998.- №22.- Ст.120]. Позитивним, на нашу думку, було  закріплення права на створення фракції тільки для партій, які подолали чотирьохвідсотковий барєр, але водночас недоліком цього документу було те, що ним фактично заборонялось  обєднання депутатів на позапартійній основі, як це було раніше. В умовах, коли  лише 225 народних  депутатів  України обиралися за списками від політичних партій, це є певним обмеженням  прав депутатів, обраних в одномандатних виборчих округах. Ці аргументи були викладені в рішенні Конституційного Суду України від 3 грудня 1998 р. по справі

9

№ 1-40/98, в якому було визнано неконституційним, положення вказаної Постанови.

При визначенні мінімального числа депутатів, необхідного для створення фракції, в інших країнах ураховуються перш за все національні особливості виборчої та партійної системи. У Португалії це 2 депутати, у Швейцарії - 5, у Росії  - 35 депутатів.

Як уже відзначалося, у розвинутих демократичних країнах, особливо там де партії стали основними учасниками виборів майже всі депутати парламенту члени політичних партій. Отже, єдиним критерієм створення парламентської фракції має бути партійна належність депутатів. У той же час, за умов трансформації політичної і правової системи України,  нерозвинутості політичних партій виправдано існування інших  обєднань депутатів, заснованих не тільки  на членстві в партії. Але критерієм об’єднання не можуть бути які-небудь вузькогрупові інтереси професійні, комерційні, місцеві, національно-етнічні чи регіональні. Таке обмеження закріплено Регламентом Верховної Ради: "... Депутатські групи (фракції) не можуть створюватися для задоволення приватних, комерційних, місцевих, професійних чи релігійних інтересів" (ст.4.2.1.), що пояснюється тим, що парламент - це інститут, де повинні вирішуватися загальнодержавні питання, а не реалізуватися вузькогрупові інтереси.

Фракції, як складовий елемент функціонування парламенту, повинні наділятися низкою прав, спрямованих на активну участь політичних партій у роботі парламенту та здійснення завдань, що стоять перед ними. Фракціям забезпечується головна роль у формуванні органів парламенту і представництво в них. Важливою є вимога, щоб усі вони були представлені в парламентських органах пропорційно. Приміром, у Данії та Португалії цей принцип став конституційним [3]. Принцип права опозиційних фракцій на участь у формуванні керівництва парламентських комітетів закріплено також у Законі "Про комітети Верховної Ради України", де говориться, що перший  заступник і заступник (заступники) Голови комітету не можуть бути членами однієї депутатської фракції,  а  також  тих депутатських  фракцій,  до  складу яких входять Голова комітету та секретар комітету[ 2; 1995.- №19.- Ст.134]. Відповідно до ст.4.2.3. Регламенту депутатські фракції попередньо обговорюють кандидатури на посади Голови Верховної Ради і його заступників, голів комітетів і комісій, а також персональний склад колегіальних органів. Фракції наділяються правами для участі у вирішенні питань порядку роботи парламенту. Порівняно з окремими депутатами, вони наділяються більш широкими правами процедурного характеру: на

10

виступ свого представника з усіх питань порядку денного, на виступ після завершення дебатів з питання, запропонованого фракцією, на внесення пропозицій та ін.

Умови матеріального забезпечення діяльності фракцій в різних країнах різні. Їх головна мета - забезпечення фракціям  матеріальних умов для здійснення поставлених перед ними завдань. Це може бути забезпечення приміщенням, пряме фінансування фракцій або надання певних пільг, робота парламентського персоналу на фракцію тощо. У деяких країнах ці питання вирішуються на конституційному рівні. Так, у Конституції Австрії встановлено, що Президент Національної ради з метою виконання парламентських завдань може виділяти парламентським клубам службовців Парламентської дирекції. Конституція Португальської Республіки встановлює право кожної парламентської групи на робочі приміщення, технічний та адміністративний персонал. Але, як на нашу думку, для вирішення цього питання цілком достатньо законодавчого врегулювання. Регламент Верховної Ради України закріплює, що її Голова забезпечує зареєстровані депутатські групи (фракції) приміщенням, необхідним його обладнанням, а також закріплює за ними адміністративно-технічний  персонал.

В умовах проведення виборів за партійними списками і зростання числа депутатів членів партій актуальним стає характер їх відносин зі своєю фракцією та партією. Вихідним є  питання про мандат народного депутата імперативний, вільний або змішаний. Імперативний мандат це повноваження, отримані депутатом від виборців за умови, що він зобовязаний виконувати їх накази і нести перед ними відповідальність за свої дії. Вільний мандат передбачає, що депутат не повинен бути повязаний наказами виборців, а діяти в парламенті з власних переконань в інтересах усього народу [6,с.180,181].  Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що імперативний мандат властивий країнам із тоталітарним державним режимом (КНДР, Куба, колишній СРСР). В усіх демократичних державах закріплено вільний депутатський мандат. Так, у Конституції Португальської Республіки говориться, що депутати представляють всю країну, а не округи, від яких вони обрані [3].

Постає непросте питання, повязане з виборами за партійними списками: як бути депутатові, який був обраний за списком, а потім вийшов із партії?  Чи позбавляє це його депутатського мандату чи ні? Так, у ст. 163 Конституції Португальської Республіки читаємо, що депутати, які стають членами іншої партії, не від якої вони балотувалися на  виборах, втрачають свій мандат. Однак це скоріше виняток, бо в більшості країн вихід депутата з партії не позба-

11

вляє його мандату. В юридичній літературі існує декілька думок з цього питання: Ю.Юдин вважає найбільш оптимальним закріплення втрати депутатом мандата тільки у випадку добровільного виходу з партії [7, с.250];  В.Лапаева взагалі визнає доцільність введення інституту відзиву депутата й аналізує практичні можливості реалізації цього рішення, які, на нашу думку, не є безспірними [5, с.188-192].

Регламент Верховної Ради України закріплює лише загальне правило: принципи функціонування депутатської групи (фракції) не можуть порушувати імперативного характеру депутатського мандата. Це питання повинно в подальшому стати предметом глибокого наукового вивчення вітчизняною наукою з метою створення правової бази діяльності депутатів та політичних партій у парламенті, яка, з одного боку, сприяла б їх зміцненню партій, а з іншого не порушувала демократичних принципів організації влади.

 

Список літератури: 1.Бекназар-Юзбашев Т.Б. Политические партии и развитие буржуазной государственно-правовой доктрины (партии как объект исследования в буржуазных политико-правовых учениях): Дис. ... канд. юрид. наук. М., 1983. 213с. 2.Відомості Верховної Ради України. 3.Конституции государств Европейского Союза / Под ред. Л.А. Окунькова. М.: Инфра-М Норма, 1997. 816с. 4.Конституції нових держав Європи та Азії / Упор. С.Головатий. К.: Право, 1996. 544с. 5.Лапаева В.В. Право и многопартийность в современной России. М.: Норма, 1999. 304с. 6.Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Учеб. пособие. Харьков: Факт, 1999. 320с. 7.Юдин Ю.А. Политические партии и право в современном государстве. М.: Форум Инфра-М, 1998. 228с.

 

 

Д.В. Лученко

 

Контрольные производства,

их виды и особенности

 

Контроль представляет собой один из способов обеспечения режима законности, дисциплины, порядка и организованности в деятельности органов исполнительной власти. Изучение проблематики контрольных производств, их места в системе административного процесса имеет первостепенное значение для совершенствования законодательства о контроле и контрольно-процессуальной деятельности, оптимизации методов осуществления контроля, а значит и для укрепления режима законности и дисциплины в государственном управлении.

Контрольная деятельность состоит из: а) наблюдения за функционированием подконтрольных объектов, получения объективной информации о выполнении ими правил и поручений, их со-

12

стоянии; б) анализа собранной информации, выявления тенденций, причин нарушения законности и дисциплины, разработки прогнозов; в) принятия мер по предотвращению нарушений законности и дисциплины, вредных последствий, ущерба, несчастных случаев, нецелесообразных действий и расходов; г) учета конкретных нарушений, выявления их причин и условий; д) пресечения противоправной деятельности с целью недопущения вредных последствий, новых нарушений; е) выявления виновных, привлечения их к ответственности.

Для успешного осуществления перечисленных действий и выполнения задач по контролю в сфере государственного управления контролирующие субъекты должны иметь в своем распоряжении урегулированный порядок реализации контрольных функций в виде четких, законодательно закрепленных процедурных правил, в своей совокупности составляющих контрольные производства. Производства, в свою очередь, в совокупности составляют более широкое понятие – контрольный процесс.

Естественно, что разработке такого порядка должно предшествовать осмысление понятийного аппарата, относящегося к контрольным производствам.

Понятию контроля, его признакам и видам в юридической литературе уделялось значительное внимание. Однако проблемам порядка осуществления контрольной деятельности, классификации и особенностям контрольных производств внимания уделялось  недостаточно.

И.М. Погребной определяет процессуальное производство как главный элемент юридического процесса, представляющий собой системное образование, комплекс взаимосвязанных и взаимообусловленных процессуальных действий, которые:  а) образуют собой определенную совокупность процессуальных правоотношений, отличающихся предметной характеристикой и связанностью с соответствующими материальными правоотношениями; б) вызывают потребности установления, доказывания, а также обоснования всех обстоятельств и фактических данных рассматриваемого юридического дела; в) обусловливают необходимость закрепления, официального оформления полученных процессуальных результатов в соответствующих актах-документах [3,  с. 63].

Беря за основу приведенное определение процессуального производства, предложенное И.М. Погребным, можно охарактеризовать контрольное производство как главный элемент контрольного процесса, представляющий собой системное образование, ком-

13

плекс взаимосвязанных и взаимообусловленных контрольно-процессуальных действий, которые: а) образуют определенную совокупность контрольно-процессуальных правоотношений, отличающихся предметной характеристикой и связанностью с соответствующими материальными правоотношениями; б) вызывают потребность установления, доказывания, а также обоснования всех обстоятельств и фактических данных рассматриваемого юридического дела; в) обусловливают необходимость закрепления, официального оформления полученных контрольно-процессуальных результатов в соответствующих актах-документах.

Что касается классификации контрольных производств, то относительно ее в теории административного процесса нет единого мнения. Часть исследователей вообще не проводит дифференциации, указывая лишь на наличие в составе административного процесса среди прочих и контрольного производства.

 В.М. Горшенев и И.Б. Шахов выделили семь видов контрольных производств: 1) производство по контролю за исполнительно-распорядительной деятельностью органов государственного управления; 2) производство по контролю за правоохранительной деятельностью органов государства; 3) производство по контролю за учреждением органов государства и их должностных лиц; 4) производство по контролю за правотворческой деятельностью органов государства; 5) прокурорский надзор; 6) судебный контроль; 7) арбитражный контроль [2, с. 139-157]. Однако при более глубоком анализе можно отметить, что приведенная классификация непоследовательна, так как она использует одновременно  два критерия – содержание управленческой деятельности подконтрольного объекта и контролирующий субъект. 

Ю.М. Козлов считает, что различия между производствами проводятся как по субъекту осуществления юрисдикционных полномочий, так и по предмету (объекту). Это относится ко всем видам административных производств, наряду с которыми автор выделяет и контрольное [1, с. 312].

Тем не менее вопрос о классификации контрольных производств чаще всего обходится исследователями в их работах, несмотря на то, что разработка данной проблемы имеет немаловажное значение как для теории административного процесса, так и для практической деятельности.

На наш взгляд, целесообразно классифицировать контрольно-процессуальные производства на основе  организационно-правовых форм их осуществления. Такой подход позволит выделить контрольные производства, осуществляемые в форме: проверки; реви-

14

зии; обследования; наблюдения; анализа информационных материалов отчетов и сообщений; рейдов и осмотров и т.д.

Приведенная классификация позволит создать условия для более четкой регламентации правового статуса субъектов контрольных правоотношений в каждом отдельном случае, упростить процесс закрепления на законодательном уровне единых для всех субъектов процедурных начал отдельных видов контрольных производств и, наконец, выявить объективные предпосылки для нормативного закрепления исчерпывающего перечня организационно-правовых форм осуществления контрольной деятельности.

В настоящее время это особенно актуально, так как анализ действующего законодательства свидетельствует о недостаточной урегулированности контрольной деятельности в сфере государственного управления. Как правило, нормативно-правовые акты содержат лишь общие положения о необходимости осуществления контроля в той или иной сфере, а также перечень субъектов, правомочных его осуществлять. Что же касается процессуальных правил (процедур) осуществления контрольной деятельности, то они практически остались вне поля зрения законодателя. Такое положение не способствует повышению ее эффективности и единообразному осуществлению.

Для получения представления об особенностях, которыми обладают контрольные производства как разновидность административных производств, необходимо вычленить особенности входящих в его состав элементов. Так, проведя анализ свойств контрольно-процессуальных правоотношений, системы способов доказывания и форм официального закрепления полученных результатов и сопоставляя их со свойствами соответствующих элементов других административных производств, можно прийти к выводу, что контрольному производству присущи следующие особенности:

1) многообразие субъектов, осуществляющих контрольные полномочия (органы государства и их должностные лица, объединения граждан, органы местного самоуправления);

2) субъекты контрольных производств наделены широким кругом контрольных полномочий, включая право вмешательства в оперативную деятельность подконтрольного субъекта;

3) непосредственным объектом контрольного правоотношения выступает деятельность контролируемых субъектов;

4) в контрольных производствах юридические факты в единственном числе не имеют юридической силы и выступают только в виде фактического (юридического) состава – органической совокупности нескольких жизненных обстоятельств [2, с.129];

15

5) контрольно-процессуальные нормы не содержат исчерпывающего перечня средств сохранения и передачи доказательственной информации (в контрольном процессе фактические обстоятельства могут извлекаться из любого законного источника);

6) официальное документальное закрепление результатов контрольной деятельности производится в правовых актах-документах, которые можно одновременно отнести как к категории правоприменительных (являющихся результатом реализации государственно-властных полномочий компетентных контрольных органов), так и к категории правоохранительных актов (содержащих правовую оценку деятельности подконтрольного субъекта).

Выясняя и анализируя особенности контрольного производства, можно прийти к выводу о его относительной автономности. Контроль нельзя однозначно отнести ни к правотворческим, ни к правоприменительным, ни к учредительным видам производств. Определяя место контрольной деятельности в системе правовых форм деятельности, важно подчеркнуть, что она взаимодействует с правотворчеством и правоприменением и пронизывает их своим организующим воздействием.

 

Список литературы:  1. Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Коз- лов Ю.М. Административное право Российской Федерации. – М.: Зерцало Тенс, 1996.-640 с.  2. Горшенев В.М., Шахов И.Б. Контроль как правовая форма деятельности. – М.: Юрид. лит., 1987. - 176 с.  3. Погребной И.М. Общетеоретические проблемы производств в юридическом процессе.: Дис. … канд. юрид. наук. – Харьков, 1982.-214 с.

 

И.И. Поляков

 

становление и деятельность мировой юстиции в таврической губернии (60 – 80 годы ХІХ в.)

 

                20 ноября 1864 г. в Российской империи были утверждены и вступили в силу основные акты судебной реформы: Учреждение судебных установлений [5, с. 32-82; 9, с. 300-310], Устав уголовного судопроизводства [9, с. 120-151], Устав гражданского судопроизводства, Уложение о наказаниях, налагаемых мировыми судьями [5, с. 394-419]. Уставы внесли в российское судебное законодательство важнейшие элементы будущего правосудия – независимость суда от администрации, гласность, состязательность, устность процесса, вводили единую систему судебных учреждений, исходя из формального равенства перед законом всех социальных групп населения. Отныне судебные заседания проводились с обязательным уча-

16

стием всех заинтересованных сторон, были публичными, а отчеты о них могли публиковаться в печати.

                Система судов на местах явилась главным объектом судебных преобразований. Судебная реформа вводила в России две обособленные друг от друга системы судебных учреждений: суды с избираемыми судьями – мировые суды и съезды мировых судей; суды с назначаемыми судьями – окружные суды и судебные палаты (общие суды).

                Учрежденный институт мировых судей стал важным нововведением судебной реформы. Он предназначался для разбора мелких текущих дел и должен был снять «текучку» с судов более высоких разрядов (инстанций). Правовой статус мировых судей регламентировался Судебным уставом, который назывался «Учреждение судебных установлений» (ст. 12-18). Учреждая мировой суд, судебные уставы создавали авторитетного посредника для разрешения мелких споров, возникающих у населения. Будучи средней инстанцией между судами волостными и окружными, мировые судьи подчинялись не высшим инстанциям, а съезду, куда можно было обжаловать решение мирового судьи [9, с. 300, 302].

                Мировыми судьями становились местные жители не моложен 25-ти лет с высшим или средним образованием, прослужившие не менее 3-х лет на юридической должности. Для них устанавливались имущественный и земельный цензы. Чтобы полностью исключить случайность, мировых судей избирало не население, а органы местного самоуправления в лице уездных земских собраний, а в столицах – городские думы. Списки избранных мировых судей отсылались в Сенат, где они получали соответствующее одобрение [5, с. 34, 86, 87].

                В соответствии с Уставом гражданского судопроизводства и Уставом о наказаниях, налагаемых мировыми судьями, гражданские и уголовные дела были подсудны мировому суду [5, с. 395-420; 7, с. 5]. Территориальная подсудность определялась по месту жительства ответчика (ст. 29, 31 Устава гражданского судопроизводства). Дела в сфере брачно-семейных отношений неимущественного характера, хозяйственные споры между субъектами предпринимательской деятельности в их юрисдикцию не входили [3, с. 13, 24].

                Апелляционной инстанцией для участковых мировых судей являлся съезд мировых судей, который состоял из председателя, непременного члена и мировых судей округа (участковых и почетных). Председатель и непременный член избирались из числа мировых судей сроком на 3 года. Надзор за деятельностью мировой юстиции осуществляло Министерство юстиции совместно с кассаци-

17

онными департаментами Сената [2, с. 70]. При рассмотрении дела на съезде стороны на заседание не вызывались, кроме случаев рассмотрения дел по обвинениям, влекущим заключение в тюрьму. Жалоба на приговор съезда приносилась на имя Сената в 4-месячный срок, к которой необходимо было приложить копию и залог 10 руб.

                В Таврической губернии мировые суды были созданы в короткий срок – в течение 1869 – 1870 гг. Один из современников тех событий, мировой судья Керченского округа Н.И. Холев писал: «Небесполезно бросить теперь ретроспективный взгляд на пройденный путь и уяснить себе, насколько монаршее благоволение дать русскому народу суд, скорый, правый и милостивый нашло в себе ревностных исполнителей в лице работников нашего мирового материала. Лучшим критерием может служить... статистика, своим точным и беспристрастным материалом» [8, с. 3, 4].

                Деятельность судебно-мировой юстиции Таврической губернии характеризуют обширные документальные материалы, хранящиеся в фондах Государственного архива Автономной Республики Крым.

                Наиболее крупным по территории и населению являлся Симферопольский мировой округ, обслуживающий города Симферополь, Бахчисарай и Карасубазар (Белогорск). В округе было 5 судебно-мировых участков. В 1877 г. три из пяти участковых судей имели высшее образование. Проверка деятельности судей выявила ряд недостатков по срокам рассмотрения некоторых дел, нарушение делопроизводства во время судебных заседаний. Отмечалось, что показания свидетелей, обвинителей и т.д. записывались судьями не в протокол, а на отдельных листках без указания места и времени записи [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 26. – Л. 6, 7].

                Кроме участковых мировых судей в Симферопольском округе были и почетные, причем число их было значительным. Их правовое положение определялось в гл. 4 (ст. 46 - 50) Судебных Установлений. Их статус отличался тем, что они могли занимать должности в государственных и общественных учреждениях, не обязывались законом жить в том округе, где были избраны, а подсудность дел, подлежащих их рассмотрению, была значительно шире, чем у участковых судей, и фактически распространялась на всю территорию мирового округа [5, с. 37, 87, 88]. В Симферопольском мировом округе 4 сентября 1887 г. было избрано 26 почетных мировых судей, среди которых – известный земский деятель А.Х. Стевен [1; Ф. 376. – Оп. 3 – Д. 59. – Л. 621; 6, с. 78] ( в 1887 – 1894 гг. – председатель Таврической губернской земской управы).

18

В Феодосийском округе было 4 участка, причем здесь все участковые судьи имели высшее образование. Этому округу были присущи те же недостатки в работе, что и в Симферопольском округе: запись показаний не в протокол, а на отдельных листах бумаги, задержка по срокам при рассмотрении дел и пр. Среди 23 избранных (29 апреля 1886 г.) почетных мировых судей этого округа первым стоял И.К. Айвазовский [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 59. – Л. 91], известный художник, а также значились К.А. Дузанте, более 20 лет – мировой судья и председатель Севастопольско-Ялтинского съезда (округа) [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 59. – Л. 9].

                Мелитопольский мировой округ считался лучшим в Таврической губернии, в которой из пяти участковых судей четыре имели высшее юридическое образование; и хотя председатель не был юристом, но по личным качествам и знаниям он пользовался хорошей репутацией [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 26. – Л. 7, 8]. Здесь не было задержек при рассмотрении дел. В 1886 г. в этом судебно-мировом округе было избрано всего 6 почетных мировых судей – 2 потомственных почетных гражданина, по 1 дворянину, чиновнику, купцу и поселянину-собственнику (т.е. колонисту) [1; Ф. 376. – Оп. 3. –  Д. 59. – Л. 4].

                Особое место среди мировых судов Таврической губернии занимал Севастопольско-Ялтинский. Этот округ считался образцовым, так как здесь были имения знаменитых и родовитых фамилий Российской империи (в том числе и императорский), куда на отдых приезжал весь цвет империи из обеих столиц. Кроме того, здесь находилась и главная военно-морская база Черноморского флота России – Севастополь, что также накладывало свой отпечаток на положение в этом округе. Недаром среди его почетных мировых судей были Д.А. Милютин – военный министр-реформатор, князь  В.В. Трубецкой, барон А.Л. Врангель и др. [1; Ф. 376. – Оп. 3. –  Д. 59. – Л. 19]. Заседания съезда в округе проходили поочередно – в Севастополе и в Ялте. Здесь было 2 участка, причем постоянно на заседания съезда не являлся один из двух участковых судей, иногда оба, следовательно, в заседаниях большей частью участвовали только почетные мировые судьи. Чаще участковые судьи не являлись на заседания, проходившие в Севастополе, поэтому Ялтинские заседания съезда в целом проходили на более высоком уровне [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 26. – Л. 8, 9]. В ст. 167 Устава уголовного судопроизводства предусматривалось, что при «слушании и решении дела тот мировой судья, на приговор которого принесен отзыв, не присутствует. В случае необходимости в его объяснениях он может быть приглашен съездом, но по представлении объяснений немедленно

19

оставляет присутствие» [5, с. 136]. Таким образом, случай неявки участкового судьи на заседание съезда был предусмотрен законом.

                Аналогичное явление наблюдалось в Керченском съезде, в заседаниях которого участковые мировые судьи часто не принимали участия, а заседали только почетные мировые судьи, причем иногда ими выносились немотивированные решения [1; Ф. 376. – Оп. –  Д. 26. – Л. 10]. Съезд мировых судей в г. Керчь был открыт 2 июня 1870 г. и одновременно был образован мировой округ в составе 2-х участков [8, с. 3]. В этом округе за 1870 – 1879 гг. мировыми судьями была проделана значительная работа по рассмотрению уголовных и гражданских дел, что отражено в нижеследующей таблице [8, с. 4, 5]:

 

У мировых судей 1-го и 2-го участков

В съезде

Годы

Уголовных дел

Гражданских дел

Всего

Уголовных дел

Гражданских дел

Итого

поступило

окончено миром

поступило

окончено миром

поступило

окончено миром

по-ступило

окончено миром

дел

%

1870

1812

562

1962

403

3774

965

25

69

66

135

12

1871

1711

507

1769

344

3480

851

24

114

130

244

25

1872

1606

427

1811

374

3417

801

23

135

181

316

20

1873

1584

330

1914

367

3498

697

20

124

145

269

28

1874

1459

293

1912

338

3371

631

15

103

141

244

17

1875

1463

279

1504

227

2967

506

17

98

100

198

14

1876

1304

284

2027

357

3331

641

19

105

91

196

9

1877

906

143

1425

267

2331

410

17

72

108

180

15

1878

818

90

928

224

1746

314

18

96

101

197

9

1879

1071

146

1002

102

2073

248

12

132

90

212

4

 

                Наглядно видно уменьшение количества уголовных и гражданских дел в 1870 – 1879 гг. (с 3774 до 2073). Динамика в сторону уменьшения уголовных дел отмечается с 1870 г. по 1878 г. Уменьшение числа поступивших гражданских дел происходило с меньшей постепенностью и в сравнении с 1870 г. (1962) сократилось к 1879 г. в 1,8 раза (1002).

                Ежегодно Керченский участковый мировой судья рассматривал около 650 уголовных и 800 гражданских дел. Из общего числа до суда доводилось более 850 дел, которые необходимо было выслушать, записать показания 1500 свидетелей и постановить 350 обвинительных приговоров, требующих особого исполнительного производства. При этом нередко требовалось прибегать к посредству переводчиков, что усложняло и замедляло производство. А если

20

к этому добавить еще и осуществление охранной функции, участие в ежемесячных заседаниях мирового съезда, то становится очевидным, как нелегок был труд участковых мировых судей.

                Ценность исков по гражданским делам в Керченском мировом округе распределялись в соответствии с приведенной ниже таблицей [8, с. 6]:

 

 

Годы

У мировых судей 1-го и 2-го участков

Разрешено отказом во всех частях иска

Ценность исков

Разрешено на основании ст. 30 Устава гражданского судопроизводства

 

поступило

разрешено

 

руб.

коп.

 

1870

1962

1910

160

76079

80

3

1871

1769

1693

201

65664

12

7

1872

1811

1705

257

119312

31

5

1873

1914

2069

426

127412

98

2

1874

1912

1934

379

146473

58

2

1875

1504

1536

393

120116

33

4

1876

2027

1808

366

146701

77

8

1877

1425

1498

328

93285

35

2

1878

978

1041

123

71181

22

1

1879

1002

1047

206

60410

41

1

 

 

                Преобладающей категорией гражданских дел были дела о взыскании денег по долговым обязательствам. Число дел, разрешенных мировыми судьями на основании ст. 30 Устава гражданского судопроизводства (т.е. в том случае, когда мировой судья рассматривал дело независимо от суммы иска, если обе стороны просили решить дело «по совести»), было ограничено      . За 10 лет таких дел было рассмотрено всего 35 (0,2%); отказные дела по искам составили 2839 (17%); в остальных случаях требования истца были полностью или частично удовлетворены.

                Одним из главных в мировой юстиции являлся принцип примирения с обязательной силой, что было предусмотрено ст. 120 Устава уголовного судопроизводства: «В делах, которые могут быть прекращаемы примирением сторон, мировой судья обязан склонять их к миру, и только в случае неуспеха в том приступить к постановлению   приговора   в  пределах   предоставленной   ему   власти» [5,

21

с. 132]. Это принцип был обозначен и ст. 70 и 177 Устава гражданского судопроизводства [7, с. 10, 23].

                Между тем в Керченском мировом округе примирение сторон при разрешении споров было незначительным. За 1870 –  1879 гг. по уголовным делам они составили 22%, по гражданским – 18% от общего количества дел. При рассмотрении дел на заседании мирового съезда мировые соглашения составляли в 1870 г. – 25%, а в 1879 г. – 12%. Причины этого современники видели в разноплеменном и разнохарактерном составе населения Крыма, а также увеличении числа непорядочных адвокатов (в данном случае частных, а не присяжных поверенных), стремившихся вытянуть со своих клиентов как можно больше денег [8, с. 12].

                Наиболее «самобытным» в Таврической губернии был Перекопский округ, состоявший из 3-х участков. В деятельности мировых судей проверкой было выявлено грубое нарушение законодательства: председатель и участковый мировой судья 2-го участка часто не являлись в заседания; в делопроизводстве наблюдался беспорядок [1; Ф. 376. – Оп. 2. – Д. 26. – Л. 11]; имелось много документов, составленных на татарском, еврейском и других «нерусских» языках [1; Ф. 376. – Оп. 3. – Д. 26. – Л. 28]. Недостатки были устранены, и к 1877 году организация работы суда была отмечена как удовлетворительная.

                Первое заседание Евпаторийского съезда состоялось 29 апреля 1869 г., на котором были избраны участковые судьи 3-х участков [1; Ф. 762. – Оп. 1. – Д. 2. – Л. 36]. 24 сентября 1871 г. 3-й участок был упразднен. В обзоре работы этого съезда указывалось: среди мировых судей нет ни единого, именующего юридическое образование; производство дел находится в неудовлетворительном состоянии; не осуществляется надзор за участковыми мировыми судьями. Так, после смерти в 1874 г. участкового судьи Н. Августиновича осталось не рассмотренными с 1869 г. 1500 дел, которые были переданы судье 2-го участка, но сколько и какие именно, документально зафиксировано не было [1; Ф. 762. – Оп. 1. – Д. 1. – Л. 110].

                Таким образом, несмотря на трудности, связанные в целом с вопросами организационного порядка, судебная мировая юстиция Симферопольского окружного суда справилась с возложенными на нее задачами. Несомненной ее заслугой было принятие на себя основной массы текущих дел, чем были разгружены окружной суд и более высокие инстанции. Интенсивность и нагрузку судебной мировой юстиции этого округа можно сравнить в следующем примере: если в окружном суде за год рассматривалось 500 уголовных дел, то

22

один судья Керченского судебно-мирового округа решал за год  650 дел. По объему работы с мировым судьей могли сравниться только прокурор окружного суда и его товарищи [1; Ф. 376. –  Оп. 1. – Д. 26. – Л. 20-2; 6, с. 3-6].

                Известный интерес представляет проблема финансирования мировой юстиции. Финансирование судебно-мировой юстиции законодательство возложило на местные самоуправления. В свою очередь, в бюджеты земств поступали средства от судебных сборов, процентное соотношение которых в Таврической губернии составляло чуть больше 1% от общих доходов самоуправлений. В то же время земства во много крат больше расходовали средств на содержание мировой юстиции, о чем свидетельствует таблица, составленная автором данной статьи на основании статистических данных [4, с. 10, 11]:

 

Год

Расходы земств (%)

Доходы земств от судебных сборов в % ко всем доходам

1878

12,9

1,1

1879

12,6

1

1880

12,0

0,9

1881

11,2

0,8

 

                Расходы уездных земств распределялись следующим образом: больше всего средств на содержание мировой юстиции выделялись Симферопольским уездным земством – 19,27%; затем шли Феодосийское – 15,58%, Евпаторийское – 14,5%, Перекопское – 12,62%, Мелитопольское – 12,07%, Ялтинское – 11,18%, Днепровское – 9,94% и Брянское земство – 8,87% [4, с. 4-11].

                Исследование организации и деятельности мировой юстиции в Таврической губернии в 60 – 70-е годы ХІХ в. позволяет сделать некоторые выводы. Мировой суд являлся наиболее демократичным органом юстиции, что было закреплено в Судебных уставах 1864 г. В конце 70-х гг. ХІХ в. полномочия мировых судов сужаются через ограничение круга дел, подсудных мировому суду. Так, в 1879 г. дела о распространении неугодных властям ложных слухов были изъяты из ведения мировых судов и стали проводиться по правилам государственных преступлений [1; Ф. 483. – Оп. 4. – Д. 2. – Л. 59, 60]. Постепенное наступление на мировой суд достигло апогея, и 12 июля 1889 г. мировая юстиция в империи была ликвидирована (за исключением столиц и г. Одессы), а подсудные ей дела были переданы земским начальникам и городским судьям [5, с. 89, 90].

23

То, что мировой суд был ликвидирован раньше, чем суд присяжных (в 1917 г.), указывает на заложенные в первом наиболее прогрессивные начала Судебной реформы – выборность, несменяемость, невмешательство государственных чиновников в судопроизводство. Тем самым разрушалась основная идея раздельности судебной и административной властей.

 

                Список литературы: 1. Государственный архив Автономной Республики Крым. 2. Ефремова Н.Н. Министерство юстиции Российской империи  1802 – 1917 гг. – М.: Наука, 1983. – 149 с. 3. Исадченко В.Л. Мировой суд. Практический комментарий на первую книгу Устава гражданского судопроизводства. – Спб., 1913. 4. Памятная книжка Таврической губернии, составленная Статистическим бюро Губернского Земства, под редакцией К.А. Вернера, Симферополь, Типография газеты «Крым», 1889. – Отдел VІІ.  5. Российское законодательство Х – ХХ вв. в  9-ти т. – Т. 8. – М.: Юрид. лит., 1991. – 496 с.  6. Систематический свод постановлений Таврического губернского земского собрания. – Т. 2: 1887 – 1908. – Симферополь, 1909.  7. Судебные уставы 20 ноября 1864 г. – б.м., б.г. – Устав гражданского судопроизводства. – Спб., 1867.  8. Холев Н.И. Десятилетие мировой юстиции Керченского округа (1870 - 1880). – Спб., 1881. – 370 с.  9. Хрестоматия по истории отечественного государства и права. Х век – 1917 год. – М.: Изд-во МГУ, 1998. – 425 с.

 

 

Е.Н. Твердомед

 

Органы государственного

страхования на Украине

в период нэпа (1921 – 1929 гг.)

 

                25 ноября 1921г. на Украине для руководства вопросами государственного страхования при Уполномоченном Народного Комиссариата Финансов РСФСР при СНК УССР было учреждено Всеукраинское Управление Государственного Страхования [7;  1921. – № 24. – Ст. 706]. В ведение этого Управления были переданы все аппараты бывших страховых отделов Украинского Совета Народного Хозяйства в центре и на местах со всеми принадлежащими им делами и имуществом.

                Фактически же свою деятельность Управление начало в конце марта 1922г., поскольку лишь к этому времени был образован управленческий аппарат с минимальным количеством сотрудни- ков – 25 чел. Но уже к 15 июня 1922 г. в состав центрального аппа-рата Всеукраинского Управления Государственного Страхования вошли:

1. Административно-организационный отдел, включавший: а) общую канцелярию; б) стол личного состава; в) хозяйственную

24

часть; г) юридическое бюро; д) архив. Общее число сотрудников этого отдела – 18 чел.

2. Отдел Контроля и учета огневых страхований с операционным подотделом (10 чел.).

3. Отдел Контроля и Учета ликвидации пожарных убытков с одним сотрудником, исполнявшим, при отсутствии пожаров, обязанности инспектора.

4. Отдел транспортного страхования (3 чел.).

5. Отдел сельскохозяйственного страхования (1 чел.).

6. Отдел Инспекции (14 чел.).

7. Отдел бухгалтерии (4 чел.).

8. Отдел статистики (1 чел).

К этому времени органы государственного страхования были во всех губерниях Украины. Так, в марте 1922 г. был открыт Харьковский Губстрахотдел, во второй половине апреля 1922 г. – Киевский и Одесский и т.д. [2]. А первую страховую операцию Укргосстрах осуществил 23 марта 1922 г., застраховав имущество колбасной мастерской Трудовой артели [1].

                В ноябре 1922г. по решению СНК УССР Всеукраинское Управление Государственного Страхования было переименовано во Всеукраинское Правление Государственного Страхования [7;  1922. – № 50. – Ст. 734].

                К числу органов, осуществляющих регулирование государственного страхования на Украине в начале 20-х годов принадлежал и Совет по делам страхования при Уполномоченном Народного Комиссариата Финансов РСФСР при СНК УССР [7; 1922. – № 50. – Ст. 735]. Его состав включал: Председателя Совета по делам страхования; двух членов Совета, назначаемых Уполнаркомфином; и постоянных представителей – по одному от Украинского Совета Народного Хозяйства, Народного Комиссариата Государственного Контроля, Народного Комиссариата Социального Обеспечения, Народного Комиссариата Земледелия, Народного Комиссариата Внутренних Дел, Уполномоченного Народного Комиссариата Путей Сообщения РСФСР при СНК УССР, Народного Комиссариата Внешней Торговли, Народного Комиссариата Продовольствия, Вукопспілки и по два – от Всеукраинского Правления Государственного Страхования.

Учреждение Совета по делам страхования имело огромное значение, поскольку он представлял собой тот центр, где все ведомства могли через своих представителей участвовать в создании тех или иных положений в области страхования и, что очень важно, – в выработке тарифов премий, по которым должно было быть застрахо

25

вано имущество предприятий, подчиненных этим ведомствам  [3, с. 74].

                Образование Союза ССР потребовало реорганизации аппарата управления государственным страхованием в союзных республиках и, в частности, в УССР. Также требовалось разрешить кардинальные вопросы, возникавшие уже в начале деятельности Госстраха: раздроблять ли организацию государственного страхования по отдельным союзным республикам и раздроблять ли ее по отдельным ведомствам [3, с. 62]. Эти проблемы разрешены были на уровне СНК СССР. 18 сентября 1925 г. было принято «Положение о государственном страховании Союза Советских Социалистических Республик» [6; 1925. – № 73. – Ст. 537], где отдельный раздел был посвящен органам государственного страхования как на уровне Союза ССР, так и в республиках, с детальной регламентацией их функций. Согласно ст. 20 Положения органами государственного страхования являлись:

а) Главное Правление Государственного Страхования (Госстрах Союза ССР);

б) страховой совет при Народном Комиссариате Финансов Союза ССР;

в) ревизионная комиссия Госстраха при Народном Комиссариате Финансов Союза ССР;

г) правление государственного страхования союзных республик: Российской и Закавказской Социалистических Федеративных Советских Республик, Украинской, Белорусской, Туркменской и Узбекской Социалистических Советских Республик;

д) страховые советы при народных комиссариатах финансов союзных республик:

е) ревизионные комиссии Госстраха при народных комиссариатах финансов союзных республик.

                Главное Правление Государственного Социального Страхования Союза ССР, состояло из председателя и членов Главного Правления в количестве, не свыше шести, назначаемых Народным Комиссаром Финансов Союза ССР(ст. 22).

                Указанным Положением определялись функции Главного Правления: общее руководство и надзор за страховыми операциями и за организацией дела государственного страхования во всем Союзе ССР; распоряжение имуществом и капиталами государственного страхования; составление общих по всему Госстраху смет и сводных отчетов и балансов по всем операциям государственного страхования; разработка и внесение в страховой совет при НКФ СССР подлежащих его рассмотрению правил страхования (полисных ус-

26

ловий), тарифов премий и правил к ним, планов страхования в общесоюзном масштабе; перестрахование рисков Госстраха в иностранных страховых организациях и прием от последних их рисков в порядке перестрахования; перестрахование рисков взаимных кооперативных страховых организаций; все виды транспортного страхования, страхования имущества государственных учреждений Союза ССР и предприятий общесоюзного значения  личного страхования (ст. 23, 24). Для выполнения этих функций Госстраху СССР было предоставлено право организовать центральный аппарат Главного Правления, утверждать штатные контингенты для каждой союзной республики в отдельности, издавать в порядке осуществления общего надзора распоряжения, циркуляры и инструкции для правлений государственного страхования в республиках, приобретать имущество и заключать всякого рода договоры, необходимые для осуществления возложенных на Главное Правление задач, созывать всесоюзные совещания по вопросам страхования и т.д.

                Правления государственного страхования в союзных республиках, состояли из председателя и членов, в количестве не свыше 4 чел., назначаемых народным комиссаром финансов соответствующей республики по соглашению с Главным Правлением Государственного Страхования СССР (ст. 27). На правления государственного страхования в республиках было возложено: непосредственное ведение операций государственного страхования на территории соответствующей республики (за исключением операций,  возложенных на Госстрах СССР); руководство деятельностью местных органов государственного страхования; их  инструктирование и инспектирование; исполнение поручений Госстраха ССР по операциям, производимым непосредственно Главным Правлением Государственного Страхования Союза ССР; сбор и разработка материалов по всем вопросам государственного страхования и т.д.

                Такое распределение функциональных обязанностей между Главным Правлением Госстраха СССР и правлениями государственного страхования в союзных республиках вызвало критику со стороны республиканских правлений. 21 – 26 апреля 1926г. было проведено совещание Главного Правления Госстраха СССР совместно с председателями республиканских правлений. На этом совещании с критикой «Положения о государственном страховании Союза ССР» выступил председатель правления Укргосстраха  П.К. Солодуб. Он указал на то, что ведение тех операций, которые были закреплены за Главным Правлением Госстраха СССР, должно было быть в исключительной компетенции союзных республик, чтобы не были ущемлены права республиканских правлений как в

27

качестве органов Госстраха, так и в качестве республиканских организаций [5, с. 56].

                При НКФ СССР состоял Страховой совет – учреждение совещательного характера [4, с. 306]. На него было возложено рассмотрение вносимых Главным Правлением Государственного Страхования СССР планов страхования в общесоюзном масштабе, общих правил страхования (полисных условий), тарифов премий, законодательных предложений по государственному страхованию и т.д.

                Председателем Страхового совета являлся Народный Комиссар Финансов Союза ССР или член коллегии Народного Комиссариата Финансов СССР по его уполномочию. Членами Страхового совета являлись: а) 3 члена по персональному назначению Совета Труда и Обороны; б) 6 членов по персональному назначению экономических совещаний союзных республик (по одному от каждой республики); в) представители Высшего Совета Народного Хозяйства, Народного Комиссариата Путей Сообщения, Народного Комиссариата Внешней Торговли и Народного Комиссариата по Внутренней Торговле Союза ССР (4 – по одному от каждого); г) 3 представителя от Главного Правления Государственного Страхования СССР; д) 1 представитель от потребительской кооперации, делегируемый по соглашению республиканских центров потребительской кооперации; и е) 1 представитель от производственной кооперации (сельскохозяйственной), делегируемый по соглашению республиканских центров производственной кооперации.

                Страховые советы при народных комиссариатах финансов союзных республик в основном были построены так, как и Страховой совет при НКФ СССР.

                Согласно ст.44,45 «Положения о государственном страховании Союза Советских Социалистических Республик» для проверки отчетности Госстраха ежегодно назначались особые ревизионные комиссии. Ревизионная комиссия, назначаемая НКФ СССР, должна была проверять сводный отчет и баланс Главного Правления Государственного Страхования СССР, а ревизионные комиссии, назначаемые НКФ союзных республик, должны были проверять отчеты и балансы правлений государственного страхования в республиках.

                Местным органам Госстраха в Положении отведено было лишь несколько статей: в ст. 31 устанавливалось подчинение местных органов государственного страхования (управлений, контор, агентств ) правлениям Госстраха в соответствующей республике; в ст. 33 детализировалось это положение; в ст. 34 возлагалась ответ-

28

ственность за правильное ведение страховых операций на Уполномоченного Правления, на управляющего конторой или заведующего агентством.

На Украине еще в августе 1925 г. ВЦИК и СНК УССР было утверждено «Положение о местных органах Госстраха УССР» – окружных страховых конторах и районных страховых агентствах [7; 1925. – № 64, 65. - Ст. 367].

                Таким образом, в Украине в период нэпа действовала довольно разветвленная система органов, осуществлявших регулирование страхового дела. Органы государственного страхования в стране были построены на принципе жесткой централизации.

 

                Список литературы:  1. Богословский В. Государственное страхование на Украине // Фин. вестн. - 1922. - № 9. - С. 52-56.  2. В Укргосстрахе. Деятельность Всеукраинского Управления Государственного Страхования с 13-го марта по 15-е июня 1992 г. // Фин. вестн. - 1922. - № 1-2. - С. 57-62.  3. Потоцкий В.М. Страховое устройство в СССР. - М.:  Изд. Глав. Правления Госстраха СССР, 1927. – 156 с.  4. Серебровский В.И. Избранные труды по наследственному и страховому праву. – М.: Статут, 1997. – 560 с. 5. Совещание Главного Правления Госстраха совместно с Председателями Республиканских Правлений // Вестн. Госстраха. - 1926. - № 8. -  С. 49-62.  6. СЗ СССР. - № 73. - Ст. 537.  7. СУ УССР.

 

 

И.И. Кордубан

 

Государственная налоговая служба

в системе органов государственного контроля

 

Контроль является важной функцией государства в целом и органов исполнительной власти, в частности. Он осуществляется в тесной связи с другими управленческими функциями и должен иметь четкое правовое регулирование. Значительный интерес к контролю вызван тем, что в последнее время наблюдается снижение исполнительной дисциплины, пренебрежение требованиями законодательства и имеют место прямые нарушения закона.

Контролирующими функциями в государстве наделены многие органы исполнительной власти. Значительная роль среди них принадлежит государственной налоговой службе Украины. Законодательство прямо поставило перед ней задачу осуществления контроля за соблюдением  налогового законодательства, правильно-стью исчисления, полнотой и своевременностью уплаты в бюджеты, государственные целевые фонды налогов и сборов (обязательных платежей), а также доходов, установленных законодательством  (ст. 2 Закона Украины "О государственной налоговой службе Ук-

29

раины" [2; 1994.- № 15.- Ст.84]. Данная функция является основной в деятельности налоговой службы.

Контроль заключается  в монопольном праве субъекта контроля (контролирующего органа) принимать "авторитарные решения", обязательные и значимые для объекта контроля, и в способности обеспечивать исполнение принятых решений. Его значение состоит в том, что посредством контроля обеспечивается следование определенным  "образцам" деятельности, а также соблюдение ограничений в поведении, нарушение которых  отрицательно сказывается на функционировании этой системы [5, с. 639]. Сущность контроля выражается в совершении юридических действий по наблюдению и проверке соответствия исполнения и соблюдения подконтрольными субъектами правовых предписаний (законов, подзаконных нормативных актов) и пресечения правонарушений определенными организационно-правовыми средствами [3, с. 270].

Государственный контроль должен осуществляться на основе демократических принципов, обоснованного определения задач, форм и методов контроля.

Любая управленческая функция (в том числе и функция контроля) осуществляется на практике в особой организационно-правовой форме, которая имеет в своей основе специфические методы реализации, специфические способы осуществления государственного воздействия на подконтрольных субъектов, специфичность контрольной деятельности проявляется прежде всего в методах, принципах, регулятивном режиме, социальном назначении и объединяет в себе и правотворческую, и правоприменительную, и юрисдикционную деятельность.

Деятельность государственной налоговой службы как контролирующего органа  может осуществляться в правовой и фактической (организационной) формах.  Правовая форма - это однородная по внешним признакам деятельность государственного органа по осуществлению своих функций, влекущая за собой правовые последствия, - правотворческая (нормотворческая), оперативно-исполнительная (управленческо-исполнительная, правоисполнительная), правоохранительная (правообеспечительная) [4, с. 50-52; 1, с. 109]. Несмотря на то, что контрольная деятельность государства, имея общее охранительное назначение, является составной частью правоохраны, контроль все же  выходит за рамки юрисдикционной деятельности, так как  не всегда связан с правонарушениями. Главное его  назначение - в обеспечении согласованности запланированных действий и осуществляемых действий. Контроль носит прежде всего превентивный характер, т.е. направлен на недопуще-

30

ние нарушения требований законодательства, на исключение возможности совершения правонарушений.

Фактическая (организационная) форма деятельности - это однородная по своим внешним признакам деятельность государственного органа, не влекущая за собой правовых последствий, организационно-массовая, политико-воспитательная, культурная, учетно-статистическая, технико-исполнительная работа государственного аппарата [4, с. 51].

Контрольная деятельность государственной налоговой службы  как деятельность властного государственного органа  протекает в рамках установленных законом полномочий и, следовательно, приводит к  определенным правовым последствия. Таким образом, осуществление властных полномочий в организационной форме всегда принимает юридическую форму (государственный акт, предписание, распоряжение).

Государственный контроль имеет самостоятельные функции - корректировки, профилактики, правоохраны. Функция корректировки заключается в том, что контроль направляет процесс исполнения управленческих решений по определенному законом пути, «вклинивается» в правоприменительную деятельность с целью обеспечения ее точности, соответствия требованиям норм права. Выявив отклонения управленческого процесса от законодательно определенного пути и проанализировав его причины, работники контролирующего государственного органа определяют пути (способы) корректирования объектов управления (деятельности подконтрольных субъектов), намечают способы воздействия на объект управления с целью устранения препятствий на пути оптимального функционирования системы.

Функция профилактики заключается в том, что контролирующий орган  выявляет правонарушения и виновных лиц. Результат контрольной деятельности оформляется правовым документом (актом проверки и др.), в котором формулируются рекомендации по устранению условий, способствующих правонарушениям.

Функция правоохраны состоит в  пресечении неправомерных действий должностных лиц и граждан. Должностные лица государственной налоговой службы полномочны самостоятельно привлекать к административной ответственности виновных лиц, ставить вопрос перед вышестоящими органами о привлечении наруши-телей к дисциплинарной ответственности, передавать материалы, собранные в ходе осуществления контроля в следственные органы для решения вопроса об их привлечения к уголовной ответственности.

31

Контрольной  деятельности присущи все признаки правовой деятельности, поскольку она: а) является деятельностью по применению норм права; б) осуществляется управомоченными на то субъектами; в) состоит в рассмотрении конкретных юридических дел; г) результаты которых закрепляются в официальных документах; г) требует процессуальной регламентации; д) нуждается в использовании приемов и правил юридической техники. 

Отличительные признаки, характеризующие именно контрольную функцию, это: а) объективная потребность в создании наиболее благоприятных условий для реализации нормативно-правовых предписаний в деятельности субъектов правоотношений; б) многообразие субъектов; в) объем и содержанием получаемых материально-правовых результатов.

Контрольная деятельность органов государственной налоговой службы осуществляется в контрольно-процессуальной форме, которой присущи контрольно-процессуальное производство, контрольно-процессуальный режим и которая выражается в таких стадиях, как: организационно-подготовительная; установление фактических обстоятельств дела и их анализ; выработка и принятие решений по делу; проверка исполнения решения.

Таким образом, специфичность деятельности органов государственной налоговой службы заключается в задачах и функциях, которые они уполномочены выполнять. Следует заметить, что данные органы являются непосредственно налоговыми, поскольку контроль за соблюдением налогового законодательства является их основной задачей. К опосредованно налоговым органам относится, например, таможенная служба, так как контроль за уплатой НДС, акцизного сбора и таможенных платежей они осуществляют наряду с другими основными функциями.

Задачи непосредственного контроля за соблюдением налогового законодательства реализуются через деятельность системы органов, наделенных специальными полномочиями. К ним относятся Государственная налоговая администрация Украины (ГНАУ), государственные налоговые администрации в Автономной Республике Крым, областях, городах Киеве и Севастополе, государственные налоговые инспекции в районах, городах (кроме Киева и Севастополя), районах в городах, межрайонные (на два и более районов), объединенные (на город и район) государственные налоговые инспекции. В их составе соответствующие подразделения налоговой милиции.

Различным звеньям государственной налоговой службы свойственны  различные  функции.  Между  тем,  все  звенья – цен-

32

тральное, региональное и местное - выполняют свою роль в контроле за поступлением средств в доходную часть бюджета, что способствует стабильности, постоянной поддержке  законности и дисциплины в государственном управлении. От их эффективного функционирования в значительной мере зависит полнота поступлений средств в бюджет, что, в свою очередь, даст возможность решить множество как экономических, так и социальных проблем.

Важным при этом представляется четкое закрепление функций налоговых органов. Основные из них названы в Законе Украины «О  государственной налоговой службе». Правомочия же этих органов в реализации контролирующих функций установлены в различных нормативных актах - инструкциях, письмах и пр., что значительно затрудняет защиту прав и законных интересов налогоплательщиков. На наш взгляд, в данной ситуации следует исходить из принципа «государственному органу разрешено только то, что прямо разрешено законом». Поэтому считаем необходимым четкое закрепление полномочий органов государственной налоговой службы в том числе и налоговой милиции.

 

 

Список литературы: 1. Александров Н.Г. Теория государства и права. 2. Ведомости Верховной Рады Украины. 3. Власов А.А. Советский государственный аппарат М.:Госюриздат, 1959.- 374с. 4. Самощенко И.С., Братусь С.Н. Общая теория советского права. 5. Философский энциклопедический словарь.

 

 

 

В.В. Шаповал

 

до питання про класифікацію суб’єктів

конституційного права україни

 

                Коло суб’єктів конституціного права є досить широким, що зумовлює можливості їх класифікації. Найбільш поширеною в роботах з відповідного питання є класифікація суб’єктів залежно від того, виступають вони в правовідносинах чи як окремі індивіди, чи через створені цими індивідами організації [1, с. 82]. Звідси можна виділити два загальні види суб’єктів: індивідуальні і комплексні. До перших належать громадяни, іноземці, особи без громадянства, депутати представницьких органів, посадові особи, до других – інші конституційно-правові суб’єкти. Відповідна точка зору висловлювалася С.С. Алексєєвим, С.Ф. Кечек’яном, О.І. Лєпьошкіним,  О.С. Йоффе, В.С. Основіним та ін.

33

                Звертаючи увагу на деяку простоту запропонованого поділу, вважаємо, що його недоліком можна назвати те, що він побудований на неюридичних ознаках суб’єктів конституційного права. Включаючи до однієї класифікаційної групи, скажімо, державні органи та громадські об’єднання, необхідно абстрагуватися не лише від істотних відмінностей у змісті їх правосуб’єктності, а й від соціальної природи, структурних особливостей та специфіки функцій, які ці суб’єкти виконують [2, с. 75].

                Іншою є позиція, згідно з якою конституційно-правові суб’єкти розрізняються за змістом своєї правосуб’єктності (правоздатності і компетенції). Найбільш чітко її викладає О.І. Лєпьошкін [5, с. 39]. Згідно з його класифікацією можна виокремити суб’єктів конституційного права, які мають загальну (повну) конституційну правосуб’єктність, і суб’єктів із спеціальною (обмеженою) правосуб’єктністю, участь яких у конституційних правовідносинах не є основним завданням.

                Такий критерій також викликає істотні зауваження з приводу того, що кожен із конкретних видів конституційно-правових суб’єктів має свою, характерну лише для нього правосуб’єктність у відповідній галузі. Тому не можна вести мову про який певний обсяг конституційних прав та обов’язків, наявність якого дозволяє віднести їх носія до “повних” суб’єктів конституційного права.

                Подібною до вищевикладеної є класифікація конституційно-правових суб’єктів за ознакою наявності у складі їх правосуб’єктності владних повноважень. Відповідно до цього критерію розрізняють суб’єктів із державно-владними повноваженнями (наприклад, державні органи, посадові особи та ін.), і без них (скажімо, громадяни, іноземці). Із приводу такої класифікації в юридичній літературі також було висловлено заперечення стосовно того, що вона не відбиває специфіки різних видів суб’єктів конституційного права. Адже державно-владні повноваження властиві також і суб’єктам, приміром, адміністративного чи фінансового права [2, с. 52, 53].

                Слід звернути увагу і на класифікацію конституційно-правових суб’єктів, запропоновану В.Я. Бойцовим. Учений проводить поділ розглядуваних суб’єктів на підставі об’єктивних відмінностей їх соціальної природи (а значить, і зумовленої нею юридичної форми). За цим критерієм він вирізняє: а) соціальні спільноти, що утворюються об’єктивно, незалежно від волі та свідомості людей (народ, нації/народності, трудові та територіальні колективи);  б) соціальні утворення, які, на відміну від соціальних спільнот, формуються в результаті суб’єктивної діяльності певних осіб (держава, державні утворення, адміністративно-територіальні одиниці,

34

державні органи, громадські об’єднання тощо); в) соціальні індивіди (громадяни, іноземці, особи без громадянства) [2, с. 76-82]. На розвиток такої позиції в літературі пропонується другу групу суб’єктів конституційного права поділяти, у свою чергу, на державні (органи, установи, посадові особи) та громадські (організації, рухи, партії тощо) [11, с. 73-75].

                Остання наведена класифікація, як вбачається, може бути визнана за прийнятну з огляду на її досить чітку наукову обгрунтованість, але з урахуванням спірності віднесення до числа суб’єктів конституційного права такої соціальної спільноти, як народ.

                Категорія “народ” має надзвичайно багатозначний змістовний характер і в різних сферах наукового знання визначається особливим сприйняттям. У літературі вирізняють історичний, національний, демографічний, соціологічний, політичний, політико-економічний, юридичний та інші аспекти цього поняття. Тому для вирішення питання, чи можна віднести народ до системи конституційно-правових суб’єктів, необхідно спочатку з’ясувати, яке значення вкладається у відповідний термін за нормами конституційного права.

                Розуміння слова “народ” на рівні суспільного сприйняття влучно виражено у словникових виданнях: “Народ – це населення держави, мешканці країни” [8, с. 797]. Аналізуючи ж норми законодавства і насамперед норми Конституції України, можна зробити висновок, що категорія "народ“ у конституційно-правовій термінології вживається, як правило, у двох значеннях. Перше чітко викладено у преамбулі Конституції України, де сказано, що Верховна Рада України приймає Конституцію України від імені Українського народу громадян України всіх національностей. У цьому значенні під народом розуміється сукупність людей, які проживають на території певної держави і мають сталий правовий зв’язок із цією країною у вигляді стану громадянства.

                Іншими словами, з такої позиції “народ є колективним поняттям громадян” [10, с. 59]. Вбачається, що саме такий зміст вкладає у термін “народ” норма, що міститься в ст. 13 Конституції України, де передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Однак існують і дещо інші приклади відповідного застосування терміна “народ” у конституційному законодавстві.

                У другому значенні поняття “народ” охоплює сукупність громадян України, які відповідають вимогам щодо отримання права

35

голосу, тобто виборців. Конституція України чітко встановлює такі вимоги: громадянин України повинен досягти вісімнадцяти років і не бути позбавленим судом дієздатності (ст. 70). Саме ця сукупність виборців (електорат)і здійснює народне волевиявлення, передбачене ст. 69 Основного Закону, у формі участі у виборах до органів державної влади та місцевого самоврядування, у всеукраїнських та місцевих референдумах тощо.

                Характерно, що відповідне розуміння категорії “народ” можемо зустріти і в зарубіжній конституційно-правовій літературі. Зокрема, М. Прело зазначає, що «слово “народ” у французькому конституційному праві має точний і визначений зміст... У більшості випадків воно цілком точно і правильно відповідає поняттю колективу, що утворюється виборчим корпусом» [9, с. 126]. Аналогічну позицію займають і англійські вчені-конституціоналісти Е. Лейкман та Дж. Ламберт [4, с. 15].

                Як бачимо, у другому випадку коло осіб, підпадаючих під поняття “народ”, значно вужче, що ускладнює розв’язання питання віднесення народу до суб’єктів конституційного права України. Але в будь-якому разі цим терміном позначається певна сукупність конкретно визначених осіб, на що необхідно звернути увагу. Слід зауважити, що в літературі з конституційного права багато хто з фахівців звертався до питання, що розглядається. Звичайно цей факт породив і розбіжності в поглядах, до полеміки з цього приводу серед науковців. Як приклад можна навести такі позиції.

                В.Я. Бойцов вважає, що народ беззаперечно може бути суб’єктом державно-правових відносин, а отже, є і суб’єктом державного (конституційного) права. На його думку, незважаючи на те, що в конкретних правовідносинах права (повноваження) та обов’язки, зафіксовані у правових нормах, здійснюються конкретно визначеними суб’єктами (громадянами, державними органами тощо), у певних випадках на загальному рівні участь у правовідносинах бере безпосередньо народ, що дає підстави говорити про наявність у нього правосуб’єктності. Як приклад наводиться процес виборів (референдуму), де головними (первинними) учасниками відповідних загальних правовідносин є, з однієї сторони, народ, а з другої – держава. І хоча автор відзначає самостійність і самодостатність правовідносин, що складаються в процесі виборів (референдуму) між громадянами-виборцями і виборчими комісіями, виборчими комісіями і різноманітними державними органами, головне їх призначення, на думку В.Я. Бойцова, полягає в забезпеченні реалізації основного загального правовідношення між народом та державою [2, с. 97-99]. Разом з тим, стверджує він, державноправові від-

36

носини за участю народу можливі і за відсутності норм права – як конкретизованих за змістом (які характерні для виборчого права), так і тих, що мають досить високий ступінь абстрактності (як регламентують, наприклад, референдум).

                Погляди, викладені вище, тою чи іншою мірою також поділяли С.Ф. Коток, В.С. Основін, П.О. Недбайло, С.Ф. Кечек’ян та інші вчені.

                Інша точка зору найгрунтовніше викладена в роботах таких правників, як О.В. Мицкевич, І.Є. Фарбер. С.С. Алексєєв, О.О. Миронов. Зокрема, О.В. Мицкевич зазначає, що поняття “народ” є виключно політичною категорією. У галузі волевих відносин, що регулюються національним правом, воля народу повинна отримати своє вираження через певні організації [7, с. 42]. Аналогічну позицію займає і С.С. Алексєєв: “У конкретних правовідносинах народ виступає не безпосередньо, а через свої організації – державні та громадські” [1, с. 84].

Таке твердження пояснюється тим, що, на думку його прибічників, народ як явище являє собою занадто “громіздке утворення”, яке не здатне самостійно на рівні правозастосування використовувати права та можливості, зафіксовані в правових нормах. Із цією метою необхідно, щоб волю народу втілювали спільноти і утворення “нижчого” рівня, які й  виступатимуть учасниками правовідносин (у тому числі й конституційних).

                Як висловився І.Є. Фарбер, “народ – це соціальна спільнота, величезна маса людей – набуває і здійснює права тільки через відповідні організації. Народ, класи, нації визначають сутність правовідносин, вони творять суспільні відносини і через державну владу та юридичні норми наділяють їх правовою формою, але самі вони безпосередньо в правові зв’язки, у правовідносини не вступають”. Загальне соціально-політичне поняття “права народу” конкретизується в точно визначеному законом суб’єктивному праві організацій і громадян, уся сукупність яких і утворює народ [10, с. 59].

                Як квінтесенцію викладеної позиції можна навести точку зору О.О. Миронова, за якою народ є учасником суспільних, але не правових відносин, який визначає можливість участі в державно-правових відносинах інших суб’єктів, але сам юридичними якостями правосуб’єктності не володіє [6, с. 12].

                Отже, підсумовуючи проведений огляд, можна сформулювати погляди на проблему застосування терміна “народ” у конституційному праві України: а) народ можна віднести до особливих конституційно-правових суб’єктів; б) ця категорія належить ближче до політичної, аніж до юридичної лексики.

37

                Вбачається, що більш прийнятною є друга позиція, яка не вводить український народ до числа конституційно-парвових суб’єктів. Відповідна спільнота не наділена властивостями зовні відокремленого, інституціонального, формально персоніфікованого характеру. Говорячи про український народ, ми ведемо мову про велику чисельність різноманітних соціальних груп (спільнот), які, у свою чергу, складаються з менших утворень, що врешті-решт формуються безпосередньо індивідами. Саме ці суб’єкти реалізують свою волю, беручи участь у конституційних правовідносинах. Інтереси різних соціальних груп, утворень, індивідів не завжди співпадають (приклад цьому – результати виборів), тому вести мову про реалізацію якоїсь спільної “народної” волі під час участі навіть у загальних конституційних правовідносинах було б хибним.

                Не витримують критики і посилання з метою підтвердження такої позиції на норми, що встановлюють так звані форми безпосереднього народного волевиявлення. Адже, наприклад, ст. 1 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 р. № 1286-ХІІ (з подальшими змінами і доповненнями) визначає референдум як спосіб прийняття громадянами України законів України, інших рішень із важливих питань загальнодержавного та місцевого значення [3]. Як бачимо, норма закону, не заперечуючи конституційного положення щодо здійснення народного волевиявлення через референдум, учасниками відповідного правовідношення встановлює не народ, а окремих громадян. Тому говорити про участь народу у відносинах, урегульованих нормами конституційного права, немає підстав.

                Характерним є той факт, що свого часу прибічники віднесення народу до числа суб’єктів ще радянського державного права також заперечували можливість участі народу як суб’єкта в конституційних правовідносинах у соціально неоднорідному (класовому) суспільстві [2, с. 96]. На прикладі зарубіжних країн доводилося, що вживання терміна “народ” щодо певного суспільства, стосовно населення “класової” держави було б правовою фікцією. Враховуючи, що соціальне розшарування населення сучасної України є, певно, навіть більшим, аніж у так званих буржуазних країнах, можна сказати, що предмет спору щодо конституційної правосуб’єктності народу взагалі відсутній.

                Необхідно звернути увагу на те, що зараз у навчальній літературі з конституційного права частіше зустрічається протилежна позиція. Багато хто з науковців виділяє такий різновид відповідних суб’єктів, як народ. На нашу думку, це пояснюється насамперед тим, що деякі правники, по-перше, обстоюють думку, що до пред-

38

мету конституційного права входять ті суспільні відносини, які безпосередньо не врегульовані конституційно-правовими нормами, і включають суб’єктів таких відносин до числа конституційно-правових, а по-друге, некритично сприймають теоретичні конструкції, вироблені за часів існування системи радянського права, які сьогодні не відповідають сучасним конституційно-правовим реаліям.

                Безумовно, подібна розбіжність у поглядах негативно впливає як на наукове моделювання системи конституційно-правових суб’єктів, так і на нормотворчу діяльність, а отже, повинна бути усунена. У всякому разі, дискусія на сучасних позиціях із приводу можливості включення такої соціальної спільноти, як народ, до числа суб’єктів конституційного права України має продовжуватися.

 

                Список літератури: 1. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Вып. 2. – Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1964.  2. Бойцов В.Я. Система субъектов советского государственного права. – Уфа, 1972.  3. Відомості ВР УРСР. – 1991. – № 33. – Ст. 443.  4. Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследование мажоритарной и пропорциональной избирательных систем: Пер. с англ. – М., 1958.  5. Лепешкин А.И. Курс советского государственного права. – Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1961.  6. Миро- нов О.О. Субъекты советского государственного права. – Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1975.  7. Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Юрид. лит., 1962.  8. Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю. Шведовой. – М., 1984.  9. Прело М. Конституционное право Франции. – М., 1957.  10. Фарбер И.Е., Ржев-ский В.А. Вопросы теории советского конституционного права. – Вып. 1. – Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1967.  11. Юриста О. Суб’єкти правоохоронних відносин // Право України. – 1998. – № 2. – С. 73-75.

 

 

О.Ю. Тодика

 

Виборчі комісії в механізмі проведення

виборів у парламенти країн СНД

 

                Однією з визначальних тенденцій організації і проведення виборів до парламентів країн СНД є суттєве підвищення в цьому процесі ролі різних рівнів виборчих комісій. Це дає можливість упорядкувати вибори, забезпечити можливість громадянам виявити свою політичну волю, сформувати вищі органи законодавчої влади на демократичних засадах.

                Практика проведення виборчих кампаній до парламентів країн СНД свідчить, що ці комісії все грунтовніше виконують свої обов”язки. Разом з тим їх діяльність ставить низку досить важливих питань, як-то: правова природа цих комісій, їх функції та компетенція, шляхи підвищення ефективності їх функціонування, форми й

39

методи їх роботи, взаємовідносини виборчих комісій з органами державної влади і органами  місцевого самоврядування. Вирішення цих питань важливо насамперед з точки зору впорядкування виборчого процесу на демократичних засадах.

                Юридична природа різних ланок виборчих комісій по виборах до парламентів неоднорідна. Безумовно, центральні виборчі комісії є органами державної влади, оскільки діють на постійній, колегіальній основі, мають власну компетенцію, самостійне фінансування з державного бюджету. Акти, які вони приймають, є загальнообов’язковими. Комысыъ вони не входять в жодну з гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової). Так, в Україні Центральна виборча комісія (далі – ЦВК) є органом державної влади, завдання якої – забезпечити проведення виборів до Верховної Ради України на демократичних засадах, принципі законності. У ст.1 Закону “Про Центральну виборчу комісію” вказується, що вона є постійно діючим державним органом і відповідно до Конституції України, цього та інших законів України забезпечує організацію підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, а також всеукраїнських референдумів [1]. Виборчий кодекс Республіки Бєларусь встановлює, що Центральна комісія є постійно діючим органом, юридичною особою, має свою печатку, рахунок у банку (ч.3 ст.17), що, безумовно, підтверджує те, що вона є державним органом і виконує важливі завдання і функції в державному механізмі цієї країни [2].

                Інші ланки виборчих комісій по формуванню парламентів у країнах СНД мають або ж державницький, або громадський характер. Але їх правовий статус і природа свідчать, що це органи публічної влади. При цьому ми виходимо з того, що поняття “органи публічної влади” і “органи державної влади” не є тотожними, оскільки перше поняття ширше. Виборчі комісії в країнах СНД становлять особливу систему органів публічної влади, які здійснюють підготовку й контроль за проведенням усіх стадій виборчого процесу, офіційно засвідчують юридично значущі факти, оформлюють результати виборів і таким чином забезпечують юридичне закріплення суверенної волі народу цих країн щодо формування парламентів та інших представницьких органів публічної влади.

                У системі виборчих комісій особлива роль належить вищій її ланці – центральній. У різних країнах СНД вони формуються неоднаково. Так, Центральна виборча комісія Російської Федерації складається з 15 членів (така ж чисельність ЦВК і в Україні). Але в Росії при формуванны ЦВК була взята за основу інша модель. В Україні призначає на посаду і припиняє повноваження членів Цент-

40

ральної виборчої комісії парламент України за поданням Президента України (п.21 ст.85 Конституції України). Згідно з російським законодавством 5 членів ЦВК Російської Федерації призначаються Державною Думою Федеральних зборів із числа кандидатур, які пропонуються депутатськими об’єднаннями в Державній Думі,  5 членів – Радою Федерації Федеральних Зборів РФ з числа кандидатур, які пропонують законодавчими (представницькими) та виконавчими органами державної влади суб”єктів Російської Федерації, 5 членів ЦВК – Президентом Росії. Члени Центральної виборчої комісії Російської Федерації повинні мати вищу юридичну освіту або науковий ступінь у галузі права. Члени Центральної виборчої комісії обирають таємно зі свого складу Голову, заступника Голови і секретаря ЦВК. Термін повноважень ЦВК РФ – 4 роки. Вона працює на постійній основі [3; 4].

До складу Центральної виборчої комісії України входять 15 членів. Кандидатури осіб на посади членів ЦВК попередньо обговорюються в депутатських групах і фракціях, а їх призначення провадиться за наявності висновків відповідного Комітету Верховної Ради. Голова ЦВК, заступник Голови, секретар обираються з числа ЦВК шляхом таємного голосування на її засіданні. Голова, заступник Голови, секретар, а також не менше третини інших членів ЦВК повинні мати вищу юридичну освіту. Після сформування ЦВК її персональний склад протягом року не може змінюватися більш як на одну третину. ЦВК працює на постійній основі. Термін повноважень членів ЦВК України – 6 років. Членом ЦВК може бути громадянин України, який на день призначення досяг 25 років, має право голосу, проживає в Україні не менше 5-ти останніх років і володіє державною мовою.

                Формування виборчих комісій суб”єктів Російської Федерації реалізується законодавчими (представницькими) органами державної влади суб”єктів РФ на основі пропозицій громадських об’єднань, виборчих органів місцевого самоврядування, зборів виборців за місцем роботи, навчання і проживання. При цьому не менше половини членів виборчої комісії РФ призначається законодавчим (преставницьким) органом державної влади суб”єкта Російської Федерації. Ці комісії не тільки керують проведенням виборів у суб’єктах РФ, але й беруть участь у підготовці і проведенні федеральних виборів.

                Для того щоб центральні виборчі комісії могли результативно забезпечити формування парламентів у країнах СНД, необхідно, щоб вони функціонували на основі принципів законності, незалежності, об”єктивності, професійності, колегіальності розгляду й ви-

41

рішення питань, обгрунтованості прийнятих рішень, відкритості і гласності. Найтяжче центральним виборчим комісіям вдається дотримуватися таких принципів, як незалежність та об’єктивність, оскільки вони, як правило, зазнають значного тиску з боку інших державних інституцій.

                Значення ефективної реалізації цими комісіями своїх завдань і функцій досить велике що зумовлюється насамперед їх повноваженнями. Так, Центральна виборча комісія України згідно з Законом “Про вибори народних депутатів України”: а) здійснює на всій території держави контроль за виконанням виборчого законодавства і забезпечує його однакове застосування; б) очолює систему виборчих комісій, які створюються для проведення виборів до парламенту України, спрямовує їх діяльність; в) здійснює методичне забезпечення роботи нижчестоящих виборчих комісій; г) розробляє і затверджує кошторис витрат на підготовку та проведення виборів, встановлює порядок використання коштів, виділених із державного бюджету на їх проведення, здійснює контроль за їх використанням, за використанням виборчих фондів політичних партій, виборчих блоків партій, кандидатів у народні депутати; д) створює виборчі округи, публікує їх списки; е) реєструє списки кандидатів у депутати від політичних  партій, виборчих блоків партій; є) встановлює форми списків виборців, протоколів засідань виборчих комісій, посвідчень та інших виборчих документів тощо.

                У проведенні виборів до парламентів СНД велике значення має ефективна робота окружних і дільничних виборчих комісій. Аналіз законодавства про окружні виборчі комісії в країнах СНД свідчить, що вони здійснюють контроль за реалізацією виборчого законодавства на території виборчого округу, створюють виборчі дільниці, встановлюють їх межі та єдину нумерацію по виборчому округу, публікують їх список із зазначенням місця знаходження, спрямовують діяльність дільничних виборчих комісій. Вони реєструють кандидатів у депутати, їх довірених осіб, видають їм відповідні посвідчення, забезпечують видання плакатів із біографічними відомостями про зареєстрованих кандидатів у депутати та з тезами їх передвиборних програм, затверджують текст виборчого бюлетеня по виборчому округу, забезпечують виготовлення виборчих бюлетенів і доставку їх дільничним виборчим комісіям. Ці комісії встановлюють результати виборів у виборчому окрузі, приймають рішення про обрання депутата, видають йому відповідне тимчасове посвідчення, повідомляють населення про результати голосування та виборів у виборчому окрузі через засоби масової інформації,  виконують   інші   повноваження   організаційного   й   методичного

42

характеру.

                Найчисленними по виборах до парламентів країн СНД є дільничні виборчі комісії. Тільки в Україні їх понад 30 тисяч. Вони перевіряють точність списку виборців на виборчій дільниці, забезпечують можливість ознайомлення виборців зі списком виборців, приймають і розглядають заяви про помилки й неточності у списку, вирішують питання про внесення відповідних змін до них, створюють умови для ознайомлення виборців зі списками й відомостями про кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій, їх передвиборними програмами. Ці комісії забезпечують підготовку приміщення для голосування та виготовлення виборчих скриньок, організовують голосування на виборчій дільниці, проводять підрахунок голосів, поданих на дільниці, розглядають заяви і скарги з питань підготовки виборів та організації голосування на виборчій дільниці і приймають по них рішення, здійснюють інші повноваження відповідно до названого та інших законів. Без плідної роботи дільничних виборчих комісій було б неможливо сформувати жоден парламент у країнах СНД. Але ніякій ланці виборчих комісій немає сенсу віддавати перевагу, оскільки вся їх система дає можливість забезпечувати проведення виборчого процесу на демократичних засадах.

                Ефективність впливу різних ланок виборчих комісій на вибори до парламентів країн СНД визначається низкою об’єктивних і суб’єктивних чинників, серед яких позитивними можно зазначити: а) більш грунтовне, аніж раніше, нормативне регулювання їх правового статусу; б) більш чітке розмежування повноважень між різними рівнями комісій; в) формування практики узгодженості дій різних ланок комісій; г) урахування кращого досвіду організації та діяльності виборчих комісій інших країн, насамперед СНД.

Разом з цим виборчі комісії не зайняли свого гідного місця у виборчому процесі відповідно до їх високого правового статусу, що зумовлено такими негативними чинниками, як-то: а) недостатня врегульованість у процесуально-процедурному аспекті форм і методів їх діяльності; б) низький рівень правової культури членів комісій, особливо дільничних; в) недостатнє фінансування роботи виборчих комісій, заборгованність держави перед комісіями, на що неодноразово акцентували увагу голови центральних виборчих комісій у країнах СНД; г) тиск на роботу різних  рівнів комісій державних інституцій, органів місцевого самоврядування, відповідних політичних партій тощо.

                Виходячи з вищевикладеного, вважаємо за необхідне прийняття як законодавчих, так і організаційних заходів підвищення

43

ролі виборчих комісій у країнах СНД по виборах до парламентів.

По-перше, у виборчих законах слід детальніше врегулювати питання матеріально-фінансового забезпечення виборів. Державним бюджетам країн СНД належить передбачати виділення коштів для зміцнення матеріально-технічної бази окружних і дільничних комісій, забезпечення належною оргтехнікою. Доцільно встановити єдині тарифи в межах кожної з країн СНД на оплату замовлень виборчих комісій, пов’язаних з організацією і проведенням виборів.

По-друге, є необхідність законодавчо (насамперед у процесуально-процедурному аспекті) врегулювати форми й методи діяльності різних рівнів виборчих комісій. Сьогодні ці прогалини законодавця заповнюються листами й рекомендаціями центральних виборчих комісій країн СНД, що значною мірою “підправляє” закони. А це недоречно.

По-третє, необхідно підвищувати правову культуру членів виборчих комісій. Це досить важливо для проведення виборів на засадах законності й демократизму.

По-четверте, треба формувати практику більш плідної взаємодії різних ланок виборчих комісій з органами державної влади та місцевого самоврядування.

По-п’яте, слід забезпечити умови для підвищення потенціалу контрольної діяльності центральних та окружних виборчих комісій.

Усе це необхідно для підвищення потенціалу впливу виборчих комісій на практику державотворення в країнах СНД.

 

 

Список літератури:  1. Відомості Верховної Ради України. – 1998. - № 5. – Ст.17.  2. Избирательный кодекс Республики Беларусь: Одобрен Советом Республики 31 января 2000 г.  3. О выборах депутатов Государственной Думы Федерального собрания Российской Федерации: Закон РФ // Собр. Законодательства Российской Федерации. – 1999. - № 26. – Ст.3178.  4. Об основных гарантиях избирательных прав и права на участие в референдуме граждан Российской Федерации: Закон РФ // Собр. Законодательства РФ. – 1994. - № 38. – Ст.4339 (Изм. и доп. – 1999. - № 14. – Ст.1653).

 

 

44

Л.І. Летнянчин

 

основні обов’язки людини і громадянина

як самостійний конституційно-

правовий інститут

 

                Прийняття Конституції 1996 р., яка закріпила важливі демократичні принципи устрою держави і суспільства, сприяла розвитку суспільних відносин на якісно новій конституційній основі викликало необхідність перегляду ролі та значення багатьох конституційних категорій. Це також стосується конституційних обов’язків людини і громадянина, які на сучасному етапі повинні посісти гідне місце в регулюванні суспільних відносин.

                У радянський період основним обов’язкам здебільшого відводилася роль “сторожа” прав і свобод, які повинні були сліпо слідувати за останніми. Були навіть намагання закріпити “парність” норм: спочатку сказати про права та свободи, а потім про кореспондуючий їм обов’язок. Ідеалом незрідка було сполучення права на працю й обов’язок трудитися, права на житло й обов’язок бережного ставлення до наданого житла, права на освіту й обов’язок здобути загальну середню освіту. Практика показала, що такий підхід не завжди приводив до корисних результатів. Скажімо, “перезаванта-женість” Конституції УРСР 1978 р. основними обов’язками, які в більшості випадків не виконувалися і мали декларативний характер, що не надавало їй особливої ваги і значення. Конституційні обов’язки, як і звичайні обов’язки взагалі, являють собою складне явище; їх обгрунтовано розглядають як: а) міру можливої поведінки; б) необхідний елемент демократії; в) невід’ємну рису стилю життя; г) ланку в механізмі правового регулювання; д) один із складників правового статусу; е) засіб виховання особи; є) як гарантію і необхідну умову здійснення прав; ж) фактор зміцнення законності та правопорядку [9, с. 63]. Вважаємо, що є всі підстави розглядати основні обов’язки і як конституційно-правовий інститут.

                У літературі конституційний інститут розглядають як:  а) обумовлену спільністю регульованих суспільних відносин, значно уособлену і внутрішньо стійку систему взаємопов’язаних конституційних норм [5, с. 112]; б) стійку групу конституційних норм, що мають єдиний предмет правового регулювання [7, с. 139]; в) відповідну систему норм конституційного права, що регулює однорідні і взаємозв’язані відносини, які складають відносно самостійну групу [8, с. 58]. Виходячи із системного підходу до співвідношення конституційно-правових інститутів деякі автори виділяють: 1) генераль-

45

ні інститути; 2) основні інститути, що виступають структурними компонентами генеральних інститутів; 3) субінститути – відносно самостійні утворення в межах основних або генеральних інститутів [4, с. 33].

                Конституційні обов’язки входять структурним компонентом в генеральний конституційно-правовий інститут основ правового статусу людини і громадянина. Це один із найскладніших комплексних генеральних інститутів конституційного права, роль якого в умовах становлення державності України на демократичних засадах неухильно зростає. Треба наголосити на тому, що в радянський період основні обов’язки людини і громадянина не розглядалися як самостійний конституційний інститут, а здебільшого відносили їх до інституту прав, свобод та обов’язків громадян [1, с. 57; 5, с. 112]. Не розглядали і як складову частину правового статусу, а відводили їм роль субінститутів. Зокрема, В.О. Лучін розглядав останні як структурний компонент основного інституту прав, свобод та обов’язків, у ролі самостійного субінституту поряд із соціально-економічними, політичними, особистими правами і свободами та їх гарантіями [4, с. 33-35]. Така роль конституційних обов’язків на сучасному етапі, на наш погляд, є неповною, половинчатою і не відповідає існуючим реаліям.

                Конституційний інститут основних обов’язків мав і зберігає самостійне призначення, особливо за сучасних умов, коли розвиток людини, підйом її активності, розкріпачення моральних сил, зростання культурного рівня і забезпечення сфери автономного існування є передумовою розгортання всього суспільного потенціалу, якісного оновлення умов життя. Конституційні обов’язки не повинні бути гальмом розвитку людини, всього суспільного прогресу, хоча зрозуміло, що інтересам особи суперечать насамперед явища моральної розпущеності, дезорганізованості, зловживання наданими можливостями. Багато людей у своїх діях виходять із формули свободи – дозволено все, що прямо не заборонено законом.

                Таким чином, на сьогодні основні обов’язки слід розглядати як основний конституційно-правовий інститут у рамках генерального інституту основ правового статусу людини і громадянина. Із цього виходять і деякі автори, які обгрунтовано вирізняють цей інститут як основний. Так, Ю.М. Тодика до генерального інституту основ правового статусу відносить: а) інститут громадянства; б) інститут прав і свобод; в) інститут основних обов’язків [8, с. 64]. Є й інші підходи, у яких останні не вирізняються не тільки як основні, а й навіть як структурні. Зокрема, автори підручника “Конституційне право України” до інституту правового статусу людини і громадя-

46

нина включають: а) громадянство (постійний правовий зв’язок особи й держави); б) систему основних прав і свобод; в) гарантії основних прав і свобод [3, с. 26].

                Обов’язковими умовами вирізнення тієї чи іншої групи конституційних норм в окремий правовий інститут є: а) система цих норм, їх сукупність; б) наявність однорідних взаємопов’язаних суспільних відносин, що становлять відносно самостійну групу і єдиний предмет регулювання, який надає даним нормам внутрішньої єдності; в) відокремлення в розділах Конституції та законах України норм, що утворюють конституційний інститут.

                Основні інститути виступають важливими структурними компонентами генеральних. Визначальним (вихідним) у становленні й розвитку інституту основних обов’язків мають стати конституційні положення про те, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, безпека й недоторканність визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3); кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права та свободи інших людей, і має обов’язки перед суспільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23); громадяни мають рівні конституційні права та свободи, а отже, й рівні обов’язки, і є рівними перед законом (ст. 24); іноземці й особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами нашої держави (ст. 26).

                Для вирізнення конституційних обов’язків у самостійний конституційно-правовий інститут вагомим аргументом має стати те, що вони складають собою певну систему, сукупність норм конституційного права. Для них характерною є їхня специфіка, оскільки за своєю сутністю це норми-зобов’язування, або зобов’язуючі конституційно-правові норми, які стосуються фізичних осіб незалежно від їх соціодемографічної або професіональної характеристики: захист Вітчизни, військова служба в рядах Збройних Сил України, обов’язок не наносити шкоду природі, культурній спадщині, відшкодувати завдані збитки, сплачувати податки і збори, неухильно додержуватися Конституції та законів  України тощо.

                Основним обов’язкам притаманна внутрішня єдність, оскільки вони регулюють однорідні і взамозв’язані суспільні відносини, пов’язані з реалізацією (виконанням, дотримання) громадянами України своїх конституційних обов’язків. Для норм, регулюючих вказані суспільні відносини, особливим є їх імперативний хара-

47

ктер, сувора категоричність, що виключає будь-які відхилення від сформульованого в них правила поведінки. Таким чином, для норм, які складають інститут конституційних обов’язків, характерна вужча предметна спеціалізація, наявність лише одного виду конституційних норм (норм-зобов’язувань), що дає підставу відносини їх до головного в межах генерального – інституту основ правового статусу людини і громадянина.

                У Конституції України норми, що наповнюють основні обов’язки, містяться в кінці другого розділу, присвяченого правам, свободам та обов’язкам; і це невипадково. Таке розміщення підкреслює самостійне значення обов’язків і є ще одним обгрунтуванням остаточного виділення їх у самостійний конституційно-правовий інститут.

                У конституціях ряду країн СНД таке вирізнення наочно продемонстровано закріпленням окремих глав, які так і називаються: “Основні обов’язки”. Зокрема, це глава ІV Конституції Азербайджанської республіки [2, с. 44, 45], глава ІІІ Конституції Республіки Молдова [2, с. 305, 306], глава ХІ Конституції Республіки Узбекистан [2, с. 448, 449]. Цікавим є те, що за своїм змістом вони суттєво не відрізняються від обов’язків, встановлених в Основному Законі України. Відмінність є тільки в законодавчій техніці. Зрозуміло, що вирізнення окремих глав про обов’язки більш вдало вказує на їх систему, більшу самостійність, однак це зовсім не означає, що Конституцію України треба доповнювати спеціальною главою про обов’язки.

                Інститут основних конституційних обов’язків – це незамкнута система норм і відносин, яка є повністю самодостатньою. По-перше, він є складовим компонентом більш складного інституту – основ правового статусу, і в рамках останнього разом з іншими елементами доповнює його. По-друге, інститут конституційних обов’язків надає генеральному правовому інституту міцності, досконалості. Він тісно взаємодіє з іншими його компонентами – інститутом прав і свобод, інститутом громадянства.

                Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна сказати, що інститут конституційних обов’язків – це головний конституційно-правовий інститут, який є важливим складовим елементом генерального інституту основ правового статусу людини і громадянина, що являє собою певну систему, сукупність конституційних норм зобов’язувального характеру, які регулюють суспільні відносини і пов’язані з реалізацією громадянами своїх основних обов’язків.

 

 

48

Список літератури: 1. Иванищева Н.П. Основные  черты конституций зарубежных социалистических стран. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1973. – 201с. 2. Конституции стран СНГ и Балтии: Учеб. пособие / Сост. Г.Н. Андреева. – М.: Юристъ, 1999. – 640 с. 3. Конституційне право України / За ред. В.Ф. Погорілка. – К.: Наук. думка, 1999. – 732 с. 4. Лучин В.О. Конституционные институты // Совр. конституционализм. – М.: ИГП АН СССР, 1990. – С. 30-38. 5. Мартыненко П.Ф. К вопросу о применении некоторых философских категорий // Методол. пробл. совет. юрид. науки. – К.: Наук. думка, 1965. – С. 107-116. 6. Матузов Н.И. Правовой статус личности: понятие и структура // Правопорядок и правовой статус личности в свете Конституции СССР 1977г. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1980. – С. 58-67. 7. Тихомиров Ю.А. Конституционные нормы // Теор. основы Совет. Конституции / Отв. ред. Б.Н.Топорнин. – М.: Наука, 1981. – С. 129-149. 8. Тодыка Ю.Н. Конституционное право Украины: отрасль права, наука, учебная дисциплина: Учеб. пособие. – Харьков: Фолио: Райдер, 1998. – 292 с.

 

 

Г.Л. Ковальова

 

розвиток правового регулювання

державно-конфесійних відносин в україні

 

                Державно-конфесійні відносини є важливим політико-правовим чинником, тому вони знаходять правове закріплення в конституціях держав, яке характеризує конкретну країну як світську, клерикальну або теократичну. Світський характер держави традиційно належить до показника демократичності суспільства. У спеціальній літературі вказується, що принципове значення має нейтралітет держави з питань свободи віросповідання та переконань [5, с. 56].

                В Україні, починаючи з 1917 р. правове регулювання вказаних відносин провадилося на підставі різних нормативних актів, що відбивали певні концепції взаємоіснування держави й конфесій.

                Українська держава за часів Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.) мала світський характер:  проголошення в Третьому Універсалі свободи совісті цілком відповідало доктрині соціалізму, політичні прихильники якого складали більшість Центральної ади [2, с. 72-74]. Серед її членів не було жодного представника релігійних організацій. Це дуже характерне явище з огляду на політичну орієнтацію соціалістичної більшості вказаного органу влади. Третій Універсал націоналізував майно релігійних організацій, що свідчило про намір усунути їх від політичної діяльності, і позбавив основи існування й утримання релігійних інституцій.

                Взагалі питання державно-конфесійних відносин у той час не привернуло до себе значної уваги. При Міністерстві внутрішніх

49

справ був відділ, який керував релігійними справами, що вказувало на тенденції адміністративного регулювання відносин між державою і конфесіями. Такою була перша спроба секуляризації Української держави. Проте політико-правова практика Гетьманату Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.) не пішла шляхом подальшого визнання України як світської держави.

                За часів Гетьманату проголошувалася рівність прав громадян незалежно від їхнього ставлення до віросповідання. Але закони про тимчасовий державний устрій України 1918 р., проголошуючи свободу віросповідання на території України, водночас визнали християнську православну віру як “первенствуючу”, провідну [1, с. 82-84]. Активна церковна політика, здійснювана гетьманським урядом, здебільшого повторювала головні принципи релігійної політики Тимчасового Уряду Росії 1917 р. і де-факто проголосила православну церкву державною. Ці дії гетьманського уряду почали формувати традицію, яка суттєво впливала (та й впливає нині) на державно-конфесійну ситуацію в Україні, – концепцію, згідно з якою в незалежній державі має бути незалежна церква.

                Ця незалежність церкви розумілась як самостійність насамперед від канонічної залежності церков інших країн. У цілому ж щодо православної церкви провадився курс на проголошення автокефалії. Міністру у справах віросповідань В. Зінківському вдалося здійснити перший етап – створити з українських єпархій Російської православної церкви Українську православну на чолі з митрополитом Київським і затвердити за нею автономний статус у рамках Московського патріархату. Але нормативного закріплення автономного становища Української православної церкви не відбулося, проголосити автокефалію вдалося в січні 1919 р. за часів Директорії.

                Західно-Українська Народна Республіка з початком національного відродження приділяла достатньо уваги релігійному питанню, що було зумовлено певними історичними причинами. Церква на цих землях завжди брала участь у політичному й культурному житті населення. Вона інтегрувала українців і була виразником їхньої свідомості та національної самобутності. Коли 18 жовтня  1918 р. у Львові Українською Парламентарною Репрезентацією було скликано загальні збори політичних і громадських діячів Галичини й Буковини, серед присутніх були митрополит Андрій Шептицький та єпископ Григор Хомишин; владики і чимало священиків були членами першого Сейму Західно-Української держави, членами УНРади [2, с. 379, 380]. Фактично на цих територіях існувала державна церква – Українська греко-католицька, хоча це і не знайшло відбиття в нормативно-правових актах. Патріотичне духів-

50

ництво продовжувало підтримувати УНРаду навіть тоді, коли цей орган схвалив проект земельного закону, що передбачав націоналізацію церковних земель, які були матеріальною основою існування церкви. Більше того, релігійні діячі не тільки підтримували владу, а й самі активно впливали на політичне життя. Відомо, що автором проекту першої Конституції Західно-Української республіки був ієромонах Платонід Філяс [2, с. 380]. Створення 10 листопада 1918 р. ЗУНР дозволило цьому державному утворенню самостійно провадити релігійну політику, але проголошення 22 січня 1919 р. Акта злуки ЗУНР і УНР створило певні труднощі.

                Проголошення Української народної Республіки було початком нового періоду розвитку державно-конфесійних відносин в Україні. Закон Директорії від 1 січня 1919 р. побудував їх на засадах,  що  існували  в  Російській  імперії; була встановлена так звана “ерастиянська” модель відносин між державою і церквою, запроваджена Петром І [3, с. 42]. Керівним органом був Український Церковний Синод, який проводив свої засідання за участю урядового представника і знаходився на бюджетному утриманні. Можливо, що ця адміністративна форма устрою церкви була своєрідною реакцією уряду Директорії на неприйняття позиції створення автокефалії проросійськими священиками. Злука ЗУНР і УНР створила ситуацію існування в Україні двох нібито “офіційних” релігій – православної і греко-католицької. Українські уряди протягом 1919 – 1920 рр. не впроваджували ні в практику, ні в законодавство принципу відокремлення церкви від держави.

                Радянська релігійна політика на теренах України має за свої витоки Декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 19 січня 1919 р., який відокремив церкву від держави, а школу від церкви, проголосив свободу совісті, націоналізацію майна церкви та релігійних громад, позбавив церкву прав юридичної особи тощо [4, с. 32-34]. Положення про відокремлення церкви від держави було закріплено і в наступних Конституціях УРСР (1919, 1937, 1978 років), а також у Положенні про релігійні об’єднання в Українській РСР, затвердженому Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 р. [4, с. 178-188]. Принцип відокремлення церкви від держави розглядався насамперед як гарантія свободи совісті. Декларувалося, що тільки проведення в життя цього принципу надає можливості існування дійсної свободи совісті, що притаманно виключно соціалістичним державам. На жаль, цей принцип порушувався у радянські часи. Адміністративна форма керівництва справами конфесій за допомогою таємних інструкцій призвела до багаточисленних порушень права на свободу світогляду

51

та віросповідання. Релігійні громади також відступали від цього принципу у своїх намаганнях увійти до політичної еліти Радянської влади.

                Сучасні концепції права на свободу світогляду та віросповідання не містять такого жорсткого зв’язку з концепцією відокремлення церкви від держави, бо існують країни, які дотримуються інших моделей державно-конфесійних відносин, що не заважає їм бути державами з дійсно демократичною традицією.

                Чинна Конституція України (ст. 35) містить положення, згідно з яким церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Згідно з Основним Законом Українська держава не може визнавати жодну релігію як обов’язкову. Це означає, що на конституційному рівні регулювання закріплена модель взаємовідносин держави і релігійних організацій, визначено її світський характер. Незважаючи на те, що розд. І Конституції України 1996 р. прямо не вказує на Україну як світську державу, ця політико-правова характеристика повинна бути віднесена до основ конституційного ладу як принцип організації суспільства та держави. Вимоги додержання відокремлення церкви від держави, а школи від церкви, демократизації державно-конфесійних відносин є особливо актуальними, оскільки наша держава проголосила себе правовою, соціальною й обрала шлях демократичного розвитку.

 

                Список літератури:  1. Конституційні акти України. 1917 – 1920. Невідомі конституції України. – К.: Філос. і соціол. думка, 1992. – 272 с.  2. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К.: Укр. письмен., 1993. – 413 с.  3. Плохій С. Долаючи минуле: перспективи відокремлення церкви від держави в Україні // Свобода віровизнання. Церква і деражва в Україні: Матеріали міжнар. наук. конф., Київ, 28-30 верес. 1994 р. – К.: Укр. Прав. Фундація: Право, 1996. –  216 с.  4. Сборник нормативных актов по советскому государственному праву. – М.: Юрид. лит., 1984. – 832 с.  5. Тодыка Ю.Н. Основы конституционного строя Украины: Учеб. пособие. – Харьков: Факт, 1999. – 320 с.

 

 

 

В.И. Борисова, канд. юрид. наук

 

к проблеме дочерних предприятий

 

                Проблема правового положения дочерних предприятий по-прежнему является весьма актуальной. Это объясняется прежде всего тем, что ни в Гражданском кодексе Украинской ССР (в дальнейшем – ГК), ни в специальном законодательстве правовой их статус до  настоящего  времени  не  урегулирован.  Следовательно,  нельзя

52

прийти к однозначному ответу на вопросы о том, является ли эта структура самостоятельной организационно-правовой формой коммерческих юридических лиц и каков правовой режим ее собственности.

                Ни проект Гражданского кодекса Украины (в дальнейшем – проект ГК), ни проект Закона Украины «Об акционерных обществах» вообще не содержат норм о дочернем предприятии. Однако проект Закона «Об акционерных обществах» предоставляет последним право создавать дочерние структуры, но уже в качестве дочерних или зависимых хозяйственных обществ. В связи с этим правовое положение дочерних структур требует самого тщательного правового анализа.

                Впервые в законодательстве Украины термин «дочернее предприятие» был использован в Законе «О хозяйственных обществах», ст. 9 которого предоставила хозяйственным обществам право создавать на территории Украины и за ее пределами также и дочерние предприятия. К сожалению, законодатель только констатировал этот факт, не раскрыв особенностей правового положения упомянутой структуры, что дало возможность на практике, по сути, отождествлять дочерние предприятия с обычными предприятиями и не рассматривать дочернее предприятие как самостоятельную организационно-правовую форму коммерческих юридических лиц[1].

                В дальнейшем термин «дочернее предприятие» начал употребляться и в других нормативных актах, что дало основание отдельным ученым утверждать о существовании различных видов дочерних предприятий – унитарных и корпоративных [2, с. 3]. Например, в соответствии с Положением о холдинговых компаниях, создаваемых в процессе корпоратизации и приватизации, дочерние предприятия – это открытые акционерные общества, созданные на базе структурных подразделений реорганизованных предприятий, контрольные пакеты акций которых передаются в уставный фонд холдинговой компании, создаваемой в форме открытого акционерного общества. Не случайно в юридической литературе их называют дочерними предприятиями акционерного типа [2, с. 5]. Несложно заметить, что создание данных дочерних предприятий как бы предшествует образованию материнского предприятия либо происходит практически одновременно с ним.

                Законом Украины «О специальном режиме инвестиционной и инновационной деятельности технологических парков «Полупроводниковые технологии и материалы, оптоэлектроника и сенсорная техника», «Институт электросварки имени Е.А. Патона», «Институт монокристаллов» правом создавать дочерние предприятия наделяется технопарк как единственный учредитель и собственник этого предприятия. Технологический парк – это юридическое лицо либо объединение на основе договора о совместной деятельности юридических лиц – субъектов научной, научно-технической и предпринимательской деятельности.

                Законом Украины «О режиме иностранного инвестирования» иностранным инвесторам предоставлено право осуществлять инвестиции в различных формах. Это возможно путем, во-первых, создания предприятий, которые им будут принадлежать, и, во-вторых, – приобретения полностью в собственность уже действующих предприятий. Создаваемые предприятия, будучи предприятиями с иностранными инвестициями, по отношению к нерезидентам одновременно являются дочерними.

                Следовательно, законодатель в качестве дочернего называет и предприятие, создаваемое материнским юридическим лицом путем предоставления первому части своего имущества, и предприятие, контрольным пакетом акций которого владеет другой субъект хозяйствования. Кроме того, в процессе приватизации создание холдинговой компании возможно путем поглощения одного субъекта хозяйствования другим. Поглощающий субъект хозяйствования признается холдинговой компанией, а поглощенный – дочерним предприятием. Как видим, и в этом случае речь идет о дочернем предприятии. Но можно ли утверждать, что все названные образования имеют одинаковый правовой статус?

                Полагаем, что акционерные общества, создаваемые в процессе корпоратизации и приватизации, в частности холдинговые компании, следует рассматривать в качестве нетипичных юридических лиц, появление которых связано с концентрацией и централизацией капитала и производства. По сути, это разновидность объединения юридически самостоятельных субъектов, связанных отношениями экономической зависимости. Не случайно процесс экономической концентрации находится под контролем органов Антимонопольного комитета Украины. Поэтому, какой бы способ создания холдинговой компании не был использован. речь будет идти об объединении (группе) юридических лиц, в котором (ой) четко выделя-

54

ются, с одной стороны, зависимые юридические лица, а с другой – господствующее юридическое лицо, осуществляющее контроль. Правоспособность зависимых акционерных обществ остается общей, а сами они не образуют дополнительно еще одной организационно-правовой формы юридических лиц, так как уже существуют в форме акционерных обществ.

                Дочернее предприятие, создаваемое технопарком (речь идет о технопарке – юридическом лице), не составляет вместе с последним группы юридических лиц, а является обособленной структурой, зависимой от технопарка, так как создается последним и наделяется им специальной правоспособностью. Такое дочернее предприятие имеет ограниченный характер возможности осуществлять права и исполнять обязанности, а также конкретный, а не абстрактный перечень возможных видов деятельности.

                Что же касается дочерних предприятий, создаваемых ино-странным инвестором, то они являются дочерними лишь по отношению к своему учредителю, одновременно являясь созданными по действующему законодательству юридическими лицами, на которые распространяются права и обязанности. предусмотренные для всех видов предприятий в Украине.

                Хотя правом создавать дочерние предприятия наделяются хозяйственные общества и технологические парки, возможность создания таких предприятий другими субъектами хозяйствования (за исключением государственных предприятий) законодательством Украины не исключена. Прийти к такому заключению позволяет анализ ст. 2 Закона «О предприятиях в Украине», а также ст. 6 Закона «О предпринимательстве».

                Несмотря на то, что в украинском законодательстве предусматриваются различные способы создания дочерних предприятий, Классификатор организационно-правовых форм хозяйствования, используемый Государственным комитетом статистики Украины при определении кодов организационно-правовых форм предприятий, внесенных в Единый государственный реестр предприятий и организаций Украины, в качестве одной из самостоятельных организационно-правовых форм юридических лиц называет лишь дочернее предприятие, единым учредителем и собственником которого является иное предприятие (код классификации – 330).

                В науке гражданского права Украины долгое время господствовала точка зрения, согласно которой дочерним признавалось лишь предприятие, созданное одним учредителем [6. с. 22, 23; 7,  с. 13, 14; 8, с. 124, 125]. Речь шла именно о создании предприятия и его участии в формировании имущества другого предприятия – ма-

55

теринского. Мы разделяем эту точку зрения и полагаем, что в  рамках действующего законодательства дочернее предприятие – юридическое лицо, действующее на основании устава, утвержденного юридическим лицом – учредителем. Последний назначает руководителя дочернего предприятия и осуществляет по отношению к нему другие права, предусмотренные Законами Украины «О предприятиях в Украине» и «О хозяйственных обществах». Учредитель определяет цели, предмет деятельности и границы специальной уставной деятельности дочернего предприятия, наделяя его правом полного хозяйственного ведения. Дочернее предприятие обязательно указывается в уставе учредителя, который и является его собственником. Учредитель не отвечает по долгам дочернего предприятия, а дочернее предприятие не отвечает по долгам предприятия-учредителя. Регистрация и лицензирование дочернего предприятия происходит на общих условиях.

                Дочернее предприятие отличается от всех тех предприятий, правовое положение которых четко определено в законодательстве, и порядком его создания, и кругом учредителей, и режимом имущества, и объемом правоспособности. Поэтому считаем, что нельзя согласиться ни с теми правоведами, которые утверждают, что дочернее предприятие почти не отличается от обычного [1, с. 103], ни с теми, которые полагают, что и коммерческие, и некоммерческие юридические лица могут иметь одни и те же организационно-правовые формы1. Например, В. Песков утверждает, что дочернее предприятие по способу создания является учреждением, а организационно-правовой формой последнего может быть унитарное предприятие [6, с. 23]. Однако по действующему законодательству учреждение – это организация, созданная собственником для осуществления функций некоммерческого характера и финансируемая им, а в проекте ГК читаем, что это организационно-правовая форма, в которой могут создаваться некоммерческие организации. Правом же создавать дочерние предприятия наделяются лишь коммерческие организации. Несложно заметить, что в данном случае произошла подмена таких понятий, как вид и организационно-правовая форма юридического лица.

                Вместе с тем по вопросам зависимости дочернего предприятия от материнского точки зрения отдельных ученых не совпадают. Одни полагают, что дочернее предприятие самостоятельно в осуществлении хозяйственной деятельности и материнское не имеет права вмешиваться в его оперативно-хозяйственную деятельность [6, с. 2], другие – что дочернее предприятие целиком и полностью зависит от материнского, которое несет субсидиарную ответственность за первое в установленных законом случаях [8, с. 125].

                Считаем, что материнское предприятие, учреждая дочернее и наделяя его имуществом, стремится к тому, чтобы последнее стало юридическим лицом, ибо в противном случае создавался бы просто филиал. Дочернее предприятие, действуя в пределах специальной правоспособности, объем которой заранее определен материнским предприятием, становится самостоятельным в осуществлении хозяйственной деятельности, и материнское не вправе вмешиваться в его оперативно-хозяйственную деятельность. Однако специальная правоспособность дает возможность дочернему предприятию осуществлять лишь те виды деятельности, приобретать лишь те права, которые заранее были предопределены материнским предприятием и делегированы им дочернему. Это вполне согласуется с тем,  что правосубъектность юридического лица относительна, ибо любое зарегистрированное юридическое лицо обладает ею, но ее  свойства различны в зависимости от вида юридического лица  [5, с. 91, 92].

                Хотя законодательство Украины (в отличие, например, от законодательства Российской Федерации) вообще не знает понятия «унитарное предприятие», некоторые правоведы считают, что дочерние предприятия, созданные одним учредителем, являются унитарными [2, с. 3]. С этим, считаем, можно согласиться, так как речь действительно идет о предприятии, созданном одним учредителем и уставный фонд его не поделен на акции (паи).

                В юридической литературе высказано мнение, что существуют и корпоративные дочерние предприятия [2, с. 5, 6]. Это предприятия, создаваемые двумя или более учредителями, имеющие уставный фонд (имущество), поделенный на доли (акции, паи). Один из учредителей (участников) – хозяйственная организация, являющаяся собственником контрольного пакета акций (или соответствующей доли) в уставном фонде (имуществе), что обеспечивает ей осуществление контроля за деятельностью дочернего предприятия. Полагаем, что данная точка зрения не бесспорна, ибо, исходя из предложенного определения, любое хозяйственное общество, создаваемое двумя или более субъектами, можно назвать дочерним предприятием. Во-первых, последнее, как и любое хозяйственное общество (например, акционерное) создается «двумя или более учредителями,  имеет  уставный   фонд,   поделенные  на  доли  (акции,

57

паи)», во-вторых, уточнение, что «один из учредителей – хозяйственная организация является собственником контрольного пакета акций (или соответствующей доли) в уставном фонде (имуществе) дочернего предприятия, а это дает ей возможность контроля за деятельностью» последнего, подтверждает лишь сохранение на будущее зависимости от своих учредителей уже созданной юридически самостоятельной организации. Кроме всего, речь идет о зависимости в решающей степени от одного из учредителей, владеющего контрольным пакетом акций. В связи с этим возникает вопрос: может ли создаваемая организация одновременно быть для одного из учредителей дочерним предприятием, созданным в форме хозяйственного общества, а для других – просто хозяйственным обществом? Ответ, считаем, должен быть отрицательным.

                Полагаем, что в данном случае речь может идти лишь о своеобразном приеме юридической техники, призванном защитить интересы других учредителей и кредиторов хозяйственного общества, что позволяет выделить среди субъектов зависимые или связанные лица [4, с. 137, 138], а не об одном из типов самостоятельной организационно-правовой формы предприятия – дочернего, именуемого корпоративным дочерним предприятием.

                Безусловно, дочернее предприятие зависимо, но только от материнского предприятия. Отношения зависимости дочернего предприятия от другого субъекта хозяйствования без участия материнского предприятия возникнуть не могут, так как это не согласуется со специальной правосубъектностью дочернего предприятия. Оно связано с материнским и контролируется последним в определенных пределах. Поэтому мы разделяем точку зрения тех ученых, которые считают целесообразным установить солидарную ответственность материнского предприятия с дочерним по соглашениям, заключенным последним с целью выполнения обязательных для него указаний материнского предприятия, и субсидиарную ответственность материнского по долгам дочернего в случае банкротства последнего по вине материнского предприятия [1, с. 104].

                Исходя из вышеизложенного, считаем, что между зависимыми юридическими лицами, к которым мы относим юридические лица, находящиеся под контролем других юридических лиц, в отличие от зависимости дочерних юридических лиц от материнских, существуют совершенно иная форма зависимости. В основе ее лежит не создание нового самостоятельного субъекта права, а попытка управления уже имеющимся субъектом права путем завладения его активами и т.д. Институт зависимых лиц лишь отдаленно напоминает институт материнского и дочернего предприятий. Здесь есть

58

отношения субординации и подчинения, т.е. юридического неравенства, чего нет в сравниваемом институте, так как все эти вопросы решаются наделением дочернего предприятия специальной правосубъектностью.

 

                Список литературы: 1. Баторшина Н. Дочернее предприятие: проблемы правового статуса (сравнительный анализ украинского и российского законодательства) // Бизнес. – 1999. – № 47. – С. 101-104.  2. Вінник О. Правове становище дочірніх підприємств // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 1. –  С. 3-7.  3. Гражданское право: Ч. 1 / Под ред. А.А. Пушкина и В.М. Самойленко. - Харьков: Основа, 1996. – 437 с.  4. Гражданское право: Часть первая / Под ред. Ю.К. Толстого и др. СПб., 1996. – 550 с.  5. Cozian M., Viander A. Droit des societies. – Litec, 1997. 6. Пєсков В. Правові аспекти організації дочірніх підприємств // Право України. – 1999. – № 10. – С. 22-24.  7. Пилипенко А. Создание и правовое положение дочерних предприятий // Бизнес. – 1994. – № 14.  8. Потюк М. Дочірні підприємства як юридичні особи // Право України. – 1999. – № 1. – С. 124, 125.

 

 

 

В.Л. Яроцкий, канд. юрид. наук

 

ПРАВОВЫЕ ПРЕДПОСЫЛКИ ВОЗНИКНОВЕНИЯ

И РАЗВИТИЯ ЦЕННЫХ БУМАГ

КАК ОБЪЕКТОВ ГРАЖДАНСКОГО ПРАВА

 

Появление и развитие ценных бумаг как объектов гражданского права было вызвано потребностями быстро развивающегося в средневековой Европе гражданского оборота. Одной из предпосылок их появления явилась  необходимость создания правового инструмента, с помощью которого можно было бы сгладить резкое различие между вещными и обязательственными правами. Это различие впервые было установлено положениями римского частного права, не потеряло актуальности  в наше время и заключается в следующем.

Во-первых,  предметом вещных прав может быть только физическая вещь. Предметом обязательственных прав (в отношении вещей) является не сама физическая вещь, а право требования кредитором совершения должником определенных действий (например, ее хранения, ремонта, передачи и т.п.). Кроме этого, предмет обязательственных прав может состоять  не только в действиях по отношению к  вещам, но и в совершении целого ряда иных действий либо воздержания от них.

Во-вторых, вещные права характеризуются  непосредственной правовой связью между управомоченным лицом и предметом

59

права. Это выражается в том, что обладатель вещного права управомочен осуществлять свое право независимо от действий третьих лиц. И напротив, реализовать обязательственное право управомоченное лицо может только посредством действия или бездействия обязанного субъекта.

В-третьих, каждому вещному праву корреспондирует всеобщая  пассивная обязанность третьих лиц не препятствовать управомоченному лицу его осуществлять.  Нарушить вещное право потенциально может каждое лицо, в связи с этим и защищается оно по закону от любых нарушений со стороны всякого правонарушителя. Поэтому вещные права получили название абсолютных. В отличие от вещных, обязательственные права могут быть нарушены строго определенными субъектами,  состоящими в правовой  связи с управомоченным лицом. Соответственно, и защита их носит не абсолютный, а относительный характер. Исходя из этого, обязательственные права относят к категории относительных.

В-четвертых, вещное право защищается как вещными (виндикационным и негаторным), так и обязательственными (например, о признании, оспаривании права и т. п.) исками. Гражданско-правовая защита обязательственного права осуществляется главным образом с помощью обязательственных исков.

В-пятых, вещное право осуществляется с момента его приобретения управомоченным лицом и потенциально подлежит правовой защите в случае его нарушения. Обязательственное право характеризуется в основном разрывом во времени между его возникновением и осуществлением. Этот разрыв во времени называется сроком исполнения обязательства. Исключение из этого правила составляют обязательства, в которых момент их заключения и исполнения совпадают, а также обязательства с неопределенным сроком исполнения (ст.165 ГК Украины). Причем в последнем случае должник обязан исполнить такое обязательство в семидневный срок со дня предъявления требования кредитором, если обязанность немедленного исполнения не вытекает из закона, договора или существа обязательства. Поэтому обязательственное право считается нарушенным и подлежит правовой защите только с момента наступления срока его исполнения  при условии нарушения должником своих обязательств.

В-шестых, в вещных правоотношениях  активная роль принадлежит управомоченному лицу, которое имеет право осуществлять реализацию соответствующих правомочий. В обязательственных, наоборот, исполнение обязательства всецело зависит от действий обязанного лица [1, с.8].

60

Некоторые  из указанных различий были отмечены еще древнеримскими юристами и послужили основанием для выработки ими доктрины, в соответствии с которой не допускалось никакого смешения вещных и обязательственно-правовых елементов в одном и том же правоотношении [2, с. 9].

Основные положения указанной доктрины сводились к следующему. В отличие от права собственности как наиболее полного  по объему правомочий вещного права главной характерной чертой обязательства древнеримские юристы  считали строго личную правовую связь между его субъектами. Правовым последствием устанавливаемой обязательством такой связи между должником и кредитором в римском частном праве  была невозможность замены субъектов обязательства. Изменение должника или кредитора неизбежно влекло прекращение прежнего и возникновение нового обязательства с измененным субъектным составом. Вследствие этого обязательство,  нераздельно связанное  с  личностью изначально установивших его субъектов, было лишено свойственной  отношениям собственности динамичности, подвижности, способности к обращению.

Со временем потребности гражданского оборота вынудили римских юристов отказаться от прежних консервативных взглядов и выработать способы, с помощью которых кредитор мог бы передать третьим лицам свое право требования по обязательству. Изначально эти способы не отличались  высоким уровнем юридической техники и не соответствовали растущим потребностям развивающегося гражданского оборота.  Однако вскоре в целях обеспечения удовлетворения последних строго личная конструкция передачи права требования по обязательству в римском частном праве была заменена новой, более прогрессивной формой – цессией [3, с.13-15].  Древнеримская цессия имела процессуальное происхождение. Не имея  по законодательству возможности легально уступить третьему лицу принадлежащее ему по обязательству право требования, первоначальный кредитор был вправе передать ему право на удовлетворение своих исковых требований к должнику в случае неисполнения им своих обязательств. Это оформлялось путем передачи права участия первоначального кредитора  в возможном процессе рассмотрения его исковых требований к должнику.

С постепенным нивелированием прежнего подхода римских юристов к гражданскому процессу как к процедуре, основанной опять-таки на строго личной правовой связи между его участниками,  цессия стала обеспечивать потребности гражданского оборота  в гораздо большей степени, чем рассмотренный выше способ

61

передачи прав требования по обязательствам. При этом древнеримская конструкция цессии осложняла ее использование для передачи права требования по обязательству. Для приобретения права требования к должнику цессионарий должен был доказать законность своего правопритязания по отношению не только к должнику, но и к кредитору. Кроме этого, на него возлагалась обязанность доказывания законности совершения всех предыдущих цессий. Еще одним недостатком цессии, затрудняющим ее использование для передачи прав требования по обязательству, было то, что цессионарий процессуально продолжал считаться только представителем первоначального кредитора, а значит и ответственным за все недостатки переданного ему по цессии права требования, даже если они относились к личности первоначального кредитора (цедента) [2, с. 123, 124].

Являясь более прогрессивным способом передачи права требования по обязательству, цессия в римском частном праве все же  имела  недостатки,  затрудняющие  ее использование в граждан-ском обороте. Развивающиеся экономические отношения, в частности отношения кредита, требовали придания обязательству свойства легкой отчуждаемости (или оборотоспособности), сравнимой  с отношениями собственности. Цессия эту проблему разрешить не могла. Для обеспечения ее решения  положения обязательственного права при сохранении преимущественного значения содержания и материальной ценности обязательств должны были содержать новые, более легкие и прогрессивные формы отчуждения прав по ним, неизвестные римскому праву. Правовой режим известных в то время  долговых документов как средства доказательства существования обязательства, обеспечивающего возможность в случае его неисполнения взыскания причиненных этим убытков, был явно недостаточным для решения данной задачи. Не могла обеспечить ее выполнения и известная римскому праву конструкция абстрактного обязательства, т. е. обязательства, отвлеченного от его материальных оснований.

Гражданский оборот требовал создания  такого правового режима обязательств, при котором они обладали бы способностью быть отвлеченными не только от своего материального основания, но и от круга их первоначальных участников. Такая конструкция обязательства нужна была прежде всего для того, чтобы оно могло  так же, как вещи или деньги, свободно и неограниченно принимать участие в гражданском обороте, будучи  лишенным тех сложностей и формальностей, которые характерны для его передачи с помощью традиционных   способов.  То  обстоятельство,  что  обязательства  в

62

кредитной сфере оформлялись в виде долговых документов, подсказало наиболее простой и доступный способ решения приведенных выше проблем, диктуемых потребностями развивающегося гражданского оборота. Этот способ состоял в законодательном изменении правового режима кредитного документа. В результате этого документ стал служить не только  средством доказательства возникновения соответствующих правоотношений, но и способом обеспечения обращаемости необоротоспособного в соответствии с господствующей в то время правовой доктриной обязательства. Оборотоспособность обязательства была обеспечена приданием вещного характера самому документу, а через его способность к обращению этим свойством было наделено и выраженное в нем обязательство. Это достигалось законодательным закреплением неразрывности правовой связи  между документом как предметом материального мира, имеющим физическую (бумажную) форму, позволяющую ему участвовать в гражданском обороте наподобие вещей, и тем обязательством, которое было выражено в нем. Документы, в которых были выражены обязательства,  связанные с ними неразрывной правовой связью и одинаковой юридической судьбой, получили название ценных бумаг на предъявителя.

Следует отметить, что абстрагирование обязательства от круга его первоначальных участников и его воплощение в соответствующем документе явилось результатом длительного эволюционного развития юридической науки и практики. Правовой режим ценных бумаг на предъявителя оформлялся постепенно, параллельно с ростом потребностей гражданского оборота и допущением в правовой доктрине средневековья абстрактных юридических конструкций. Постепенно отвлекаясь от своего субъектного состава и воплощаясь в документе, обязательство в своем развитии прошло через несколько промежуточных форм, прежде чем принять форму ценной бумаги на предъявителя в современном виде. Ценные бумаги на предъявителя были первой по времени разновидностью  исследуемых объектов гражданского права, появление которой было обусловлено потребностями оборота. Впоследствии юридическая наука и практика, используя саму конструкцию ценных бумаг, разработала и иные современные их разновидности,  широко используемые в гражданском обороте всех развитых стран мира.

Изложение позволяет сделать следующие выводы. 

1. В настоящее время с достаточной степенью достоверности невозможно установить, какой именно стране или нации принадлежит приоритет в разработке правового режима и самой конструкции первых ценных бумаг на предъявителя, что представляется

63

не таким уж и важным. Главное то, что они появились во всех развитых странах Европы, практически одновременно (в Х ст.) и играют значительную роль в гражданском обороте современных государств до сих пор.

2. Экономическими предпосылками формирования ценных бумаг было бурное развитие гражданского оборота, товарно-денежных и кредитных отношений в развитых странах средневековой Европы.  

3. Основной правовой предпосылкой становления и развития ценных бумаг как объектов гражданского права была необходимость разрыва в обязательственных правоотношениях строго личной правовой связи между должником и кредитором.

4. Возникнув как правовой инструмент, обеспечивающий потребности кредита, ценные бумаги приобрели универсальный характер и используются в настоящее время для обеспечения оборотоспособности наиболее важных видов имущественных прав.

 

Список литературы: 1. Гамбаров Ю.С. Вещное право: Курс лек-ций. – СПб.: Литогр. Трофимова, 1909. – 98 с. 2. Гинсбург С. Из истории бумаги на предъявителя // Вест. права: Ж. Юрид. общества при императ. Спб. ун-те. – 1899. –  № 7. 3. Нерсесов Н.О. О бумагах на предъявителя с точки зрения гражданского права. – М.: Универ. тип., 1889. – 187 с.

 

О.Ю. Литвина

 

К ВОПРОСУ О ВОЗНИКНОВЕНИИ

И СТАНОВЛЕНИИ БЛАГОТВОРИТЕЛЬНЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ

               

Рассматривая вопрос о возникновении благотворительных организаций, необходимо четко разграничить два понятия – благотворительность как таковую и специально созданные для оказания благотворительной помощи юридические лица. Такое разграничение  имеет принципиальное значение, поскольку благотворительность как форма оказания помощи нуждающимся возникла намного ранее, чем появились первые зачатки благотворительных организаций.

                В первоначальном  смысле под благотворительностью подразумевалась раздача милостыни  нищим и пожертвования в пользу церкви. «В течение многих веков и повсеместно дело призрения бедных всецело находилось в руках частной инициативы  и, главным образом церкви, духовенства, на помощь которому охотно приходило общество» [2, с. 9]. Лишь по прошествии времени благо-

64

творительность трансформируется в форму специально создаваемых с этой целью государственных, частных и общественных учреждений и организаций, имеющих статус юридического лица и осуществляющих свою деятельность в различных организационно-правовых формах.

Анализируя исторические и правовые источники, можно сделать вывод, что первые организации, которые бы по своим признакам подходили к определению благотворительных, возникли лишь к началу ХVІ в. До этого благотворительность существовала в виде отдельных благотворительных акций, проводимых государством или частными лицами. Подтверждением тому служит история Греции и Рима, где широко практиковалась безвозмездная помощь беднейшим слоям населения.

                Говоря о первых благотворительных организациях, мы делаем определенную натяжку, поскольку с правовой точки зрения они были довольно далеки не только от законодательного определения организации как таковой, но даже и от понятия юридического лица.

В Англии, например, уже в 1536 г. статут Генриха 8 прямо возлагает на приходы ответственность за содержание ими бедных и предписывает им наблюдать, чтобы неспособные к труду получали из добровольных подаяний достаточную долю [2, с. 14]. Как видим, уже к середине XVI в. в этом государстве, пусть в примитивной форме, но уже начали вырисовываться подобия организаций, целью   деятельности которых было оказание благотворительной помощи. Этот же статут делает попытку упорядочить поступление добровольных подаяний. Не менее известным документом является и знаменитый акт королевы Англии Елизаветы (1601 г.), создавший систему организованной государственной благотворительности.

Во Франции мы также можем наблюдать замену церковной системы призрения светской. Активную роль в создании благотворительных организаций и оказании благотворительной помощи здесь играют городские управления. Они издают свои регламенты, а в своей среде при участии городского населения специальные учреждения, ставящие своей целью организацию помощи бедным, принимают из рук церкви под свое руководство управление уже действующими благотворительными учреждениями. На этом поприще городские управления поддерживает королевское правительство. По примеру Англии делаются попытки учредить регулярные сборы в пользу бедных (эдикты 1533, 1544 и 1551 годов), но они не увенчались успехом. С XVI в. во Франции благотворительная деятельность сосредоточивается в руках государства и становится одним из важ-

65

нейших направлений в деятельности государственных органов.

                Первым реальным шагом на пути создания системы благотворительных организаций на Руси  стал указ царя Федора Алексеевича (1682 г.), в котором предписывалось построить в Москве госпитали либо богадельни. Дальнейшее развитие общественная благотворительность получила в период царствования Петра Великого: 16 января 1721 г. Петр издает регламент главному магистрату, а 25 января 1721 г. – регламент духовной коллегии. Этими документами предусматривалось создание заведений для призрения различных категорий нуждающихся: смирительных, прядильных домов и госпиталей. Однако в полном объеме эти замыслы не были реализованы в связи со смертью Петра.

                Новый период в истории благотворительности и благотворительных заведений относится к царствованию Екатерины II, внесшей значительный вклад в создание организованной системы благотворительных учреждений. В 1775 г. создаются так называемые  «приказы общественного призрения» – специальные учрежде-ния широкого профиля, целью деятельности которых было оказание благотворительной помощи нуждающимся слоям населения [11,  с. 24]. До введения Положения о земских учреждениях приказы общественного призрения существовали во всех губерниях, но с введением Положения в земских губерниях они перестали существовать.

                Благотворительные учреждения, существовавшие на тот период времени, функционировали в двух формах – благотворительного заведения и благотворительного общества [1, с. 58]. Благотворительные заведения  создавались по инициативе государства, частных лиц, а также учреждались благотворительными обществами. Их основная функция состояла в предоставлении убежища и пропитания нуждающимся. Некоторые  постоянно жили в таких заведениях, другие приходили туда по мере необходимости.

Благотворительные   общества    по  своей  природе  имели   более  сложную организационную структуру, могли объединяться в различного рода ассоциации. В их компетенцию входило создание и содержание благотворительных заведений, о которых было упомянуто выше, а также оказание благотворительной помощи нуждающимся – в денежной либо товарной форме.

Порядок  создания и деятельности благотворительных заведений регламентировался «Уставом об общественном призрении» [9, с. 95], который предусматривал создание частных, общественных и государственных благотворительных заведений. Общий надзор за деятельностью всех этих заведений возлагался на ведомство

66

Министерства внутренних дел, непосредственный контроль – на земские учреждения или приказы общественного призрения (в зависимости от того, какой орган был создан на данной территории). Перечень субъектов, имевших право учреждать благотворительное заведения, не ограничивался: ими могли быть государство в лице уполномоченных органов, частные лица или сами благотворительные общества. Общественные и частные благотворительные заведения разрешалось учреждать только при наличии «достаточных средств для этого» [12, с. 121]. Имущество заведений формировалось за счет пожертвований частных лиц, ассигнований государства, недвижимости, доходов от имущества, сдаваемого заведениями в наем, государственных ценных бумаг и процентов по ним, прибыли создаваемых при заведениях предприятий и т.д. Земские учреждения могли также устанавливать дополнительные сборы, предназначавшиеся на общественное призрение. Для учета расходов на  содержание благотворительных заведений заводилась смета, которая предусматривала строго целевой характер использования средств на благотворительные цели. 

В  1897 г. были разработаны Нормальные и Примерные уставы, упразднившие разрешительный порядок учреждения благотворительных организаций [6, с. 4], а 4 марта 1906 г. в России был принят Закон «О союзах и обществах» [3]. К этому моменту в государстве было зарегистрировано несколько тысяч благотворительных обществ. В одной только Харьковской губернии насчитывалось 57 благотворительных обществ, содержащих 3 детских приюта, 8 богаделен, 1 сиротский приют, 1 ночлежный приют, 1 странноприимный дом и др. [10, с.10].

Под    обществом   закон   понимал  «соединение  нескольких   лиц,  не ставящих перед собой цель получения прибыли, а избравших предметом деятельности иные цели», а союз трактовался как «соединение нескольких таких обществ, в т.ч. через посредство уполномоченных» [3, п. 1]. Для  регистрации обществ и союзов были созданы губернские и областные присутствия. Ее процедура состояла в следующем: заявление подавалось на имя губернатора или градоначальника, который в случае какого-либо препятствия для регистрации подавал его в присутствие. Если в течение двух недель со дня подачи заявления заявителю не вручался мотивированный отказ, общество могло начинать действовать. Право приобретать и отчуждать имущество, образовывать капитал, заключать договоры, вступать в другие общества, быть истцами предоставлялось только обществам, зарегистрированным на основании особого устава [3,  п. 21].  До  революции  закон  1906 г.  был основным законодатель-

67

ным актом, регулирующим порядок создания и деятельности благотворительных обществ. После революции благотворительная помощь стала признаком классового государства, несовместимым с основами социалистического общества. Несмотря на то, что благотворительность в «дореволюционном» ее понимании не нашла   места в государстве рабочих и крестьян, в понимании большевиков своеобразным актом «благотворительности» стало создание в соответствии с Декретом В.И. Ленина в 1918 г. комитетов бедноты. Последние стали псевдоблаготворительными органами, оказывающими  материальную поддержку прежде всего землей и продовольственными продуктами беднякам и городскому населению за счет конфискации этих благ у зажиточных крестьян. К концу 1918 г. в стране насчитывалось свыше 1500 таких комитетов [7, с. 236].

Статья 51 Конституции СССР предоставила право гражданам объединяться в общественные организации, в систему которых вошли профессиональные, творческие союзы и добровольные общества. К последним относились общества содействия (помощи, взаи-мопомощи) инвалидам (глухим, слепым, пострадавшим от стихий-ных бедствий и т.д.). Специальным нормативно-правовым актом, регламентировавшим  деятельность добровольных обществ, являлось Положение о добровольных обществах и союзах 1932 г.

Впоследствии Советским Союзом проводится активная  материальная поддержка государств Африки и Азии, ставших на путь строительства социализма (Анголе, Эфиопии, Народной Демократической Республике Йемен, Танзании и др.), которую тоже можно рассматривать как своего рода благотворительную помощь. На выделенные Советским Союзом средства сооружаются промышленные объекты, больницы, научные и культурные центры.

После распада Союза и образования независимых государств со своим национальным законодательством в Украине был принят Закон  «Об объединениях граждан» от 16.06.1992 г., создавший правовую основу для принятия 16.07.1997 г. специального Закона  «О благотворительности и благотворительных организациях». Закон определяет благотворительную организацию как «негосударственную организацию,   главной целью деятельности которой является осуществление благотворительной деятельности в интересах общества или отдельных категорий граждан» [4, ст. 1]. Процедура регистрации таких организаций закреплена в Положении о порядке государственной регистрации благотворительных организаций, утвержденном Постановлением Кабинета Министров Украины от 30 марта 1998 г. № 382. Только в 1998 г. Министерством юстиции Украины было зарегистрировано 87 таких организаций [8, с.12-15]. Законодательство о благотворительных организациях постоянно раз-

68

вивается: 22.10.99 г. в Украине был принят Закон «О гуманитарной помощи», определивший порядок получения и использования гуманитарной помощи этим организациями.

В Российской Федерации законодательное закрепление института  благотворительных организаций произошло несколько ранее, чем в Украине: 7 июля 1995 г. Государственная дума приняла Закон «О благотворительной деятельности и благотворительных организациях» [5].

Подытоживая вышеизложенное, можно сделать вывод, что после почти восьмидесятилетнего перерыва традиции благотворительности  в Украине начинают возрождаться. Принятие указанных Закона Украины  и Положения послужило правовым механизмом для создания в Украине благотворительных организаций в различных организационно-правовых формах. Хочется надеяться, что традиции благотворительности в Украине не прервутся, а оказание помощи ближнему станет нормой поведения каждого цивилизованно-

го человека.

 

 

Список литературы: 1. Благотворительность в России / Сост.  Л.Г. Анансев. Спб., 1907. -Т.1.-256 с.  2.Замътки объ общественномъ призрънiи из  № 164, 166, 174, 186, 228, 236, 242 Русских ведомостей за 1983 г. - М: Тип. Рус. ведомостей, 1983.- 87 с.  3. О союзах и обществах: Закон от 4 марта 1906 г., Спб., 1906.   4. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 46. – Ст. 292.  5. Закон Российской Федерации «О благотворительной деятельности и благотворительных организациях» №135-ФЗ от 07.07.1995 г.  6. Ильинский К. Частные общества. Рига, б.г. С. 372; Вестник благотворительности. - 1897. - № 9.  7. Пономарьов Б.М.,  Волін М.С., Зайцев В.С. та ін. Історія Комуністичної партії Радянського Союзу. - Пер. з рос. 7-го вид. – К.: Політвидав України, 1984. - 564 с.  8. Список благотворительных организаций и объединений граждан, зарегистрированных Министерством юстиции Украины за 1998 год. – Уряд. кур’єр. – 1999. - №65-66. – Документы. – С.12-15.  9. Свод законов Российской Империи. Т. ХIII.: Кн. четвертая, 1910. - С. 81-134.  10. Савицкий Н.П., Евстратов П.А. Краткий очерк возникновения и деятельности благотворительных учреждений Харьковской губернии. - Х.:    1896. - 85с.  11. «Учрежденiе о губернiях» 1775 года. – М.: Тип. А.М. Бирюлевича, 1775. - 57 с.  12.  Устав о общественном призрении: Свод законов Российской Империи. Т.ХIII., книга четвертая, 1910. - С. 117-135.

 

69

О.І. Угриновська

 

оскарження в суд рішень, дії або бездіяльності, що порушують права та свободи громадян України

 

                Посилення гарантій прав громадян, охорона її законних інтересів – необхідні умови нормального функціонування політичної системи, розвитку державності. Конституція України закріпила обов’язок держави та її органів створювати необхідні юридичні й організаційні умови для реалізації прав, свобод та законних інтересів громадян. Конституційні норми визначають особливе місце людини в системі правових відносин, висувають захист її прав та інтересів як принцип, що діє в суспільстві й державі. Однак здійснення владної діяльності часто супроводжуються порушенням прав та свобод громадян, їх законних інтересів з боку державних органів і посадових осіб.

                Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 32 Декларації прав і свобод людини і громадянина кожному гарантується право на оскарження до суду дій державних органів, громадських організацій і посадових осіб, які порушують права та свободи громадян. Можливість оскарження дій і рішень названих органів є однією з гарантій забезпечення законності та прав особи.

                До 1977 р. суди в цивільно-процесуальній формі розглядали щорічно  30  категорій  справ,  пов’язаних  із  необхідністю  судової  оцінки законності й обгрунтованості індивідуальних рішень органів державного управління, які зачіпають суб’єктивні права громадян [5, с. 22-32].

                Із прийняттям у 1977 р. Конституції СРСР інститут судового контролю за діяльністю адміністрації набув нового правового значення. Уперше в СРСР праву на оскарження адміністративних дій було надано конституційний характер. Частина 2 ст. 58 Конституції СРСР мала стали юридичною основою для спеціального закону. Реалізація ж цієї статті розпочалась тільки в 1987 р., коли Верховна Рада СРСР (30 червня 1987 р.) прийняла Закон СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій посадових осіб, які ущемляють права громадян”. 20 жовтня 1987 р. до нього були внесені зміни, зокрема, надано громадянину право звертатися зі скаргою на незаконні дії посадової особи безпосередньо до суду незалежно від попереднього оскарження цих дій у вищестоящих органах чи посадовій особі.

                Разом з тим цей Закон обмежував можливість судового за-

70

хисту прав громадян, оскільки згідно зі ст. 1 Закону в суд можна було оскаржувати тільки одноособові дії посадових осіб, а дії державних органів оскаржувати не дозволялося. Але дії, що ущемляють права громадян, як правило, проявляються не в особистих посадових вчинках цих осіб, а частіше в рішеннях якраз державних органів і громадських організацій, які вказані особи представляють і на які потрібно було б поширити дію судового контролю. Тому 2 листопада 1989 р. було прийнято новий Закон СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, які ущемляють права громадян”.

                З метою більш повної реалізації норм Конституції СРСР 1977 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 квітня 1988 р. Цивільний процесуальний кодекс України був доповнений главою 31-А “Скарги громадян на рішення, дії чи бездіяльність державних органів юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності”, яка в 1995 р. була змінена і подана в новій редакції. Внесення змін в українське законодавство відбиває тенденцію поступового розвитку правових норм у сфері судового захисту прав громадян у нашій країні.

                Судовому оскарженню за гл. 31-А належать колегіальні й одноособові рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб, у результаті яких було порушено або порушуються їх права та свободи, створено або створюються перепони для реалізації ним своїх конституційних прав чи свобод; якщо на них покладено обов’язки, не передбачені законодавством; якщо їх притягнуто для відповідальності, не передбаченої законом або особою, не правомочною притягати до такої відповідальності.

                Глава 31-А ЦПК вперше загострює увагу на нерівнозначності понять “дія”, “рішення” і “бездіяльність”. Не можуть бути предметом судового оскарження думки, висловлення, припущення, які не тягнуть юридично значимих наслідків. (Найдетальніше поняття “дія” та “бездіяльність” розроблені наукою кримінального права, оскільки саме тут вони мають чи не найбільше значення.) Отож,  дія – це активна форма поведінки, зовнішній прояв волевиявлення суб’єкта; вона породжує, змінює або припиняє правовідносини, таким чином впливаючи на права й обов’язки їх суб’єктів. Що стосується кола останніх, чії дії можуть бути оскаржені, то вони в будь-якому випадку оформлюються належними актами, тому що волевиявлення відповідних державних органів, юридичних чи службових осіб, не оформлені у відповідній процесуальній формі, не мають юридичної сили. Інколи в спеціальній літературі вказується, що адміністративний спір, підвідомчий суду, може виникнути лише у

71

зв’язку з діями адміністрації, що знайшло відбиття в об’єктивному правовому акті (постанові, рішенні тощо) [7, с. 202]. Однак конституційні права та свободи громадян можуть порушуватися і діями суб’єктів публічно-управлінської діяльності, не оформленими відповідними процесуальними актами.

                У новій редакції гл. 31-А ЦПК України встановлюються принципово інші критерії визначення меж дії закону. Правильне законодавче вирішення питання, пов’язаного з проблемою підвідомчості справ, сприятиме подальшому вдосконаленню судового контролю, посиленню юридичних гарантій прав особи. Вирішується ця проблема в різних країнах по-різному в залежності від того, який принцип викладено в її основу.

                У світовій практиці існує два методи (принципи) правового регулювання сфери судового контролю. Суть першого полягає в переліченні видів рішень, які підлягають оскарженню, тобто у створені переліку цих справ. За таким принципом сформовано, приміром, законодавство Угорщини. У деяких країнах, наприклад у Болгарії, введено загальну клаузу (генеральний режим), яка означає принципову можливість оскарження будь-якого індивідуального адміністративного акта, що зачіпає суб’єктивні права й охоронювані законом інтереси громадян чи організацій [6, с. 3-12].

                Введення загальної клаузи не можна трактувати як нескінченне розширення компетенції судових органів. Однак застосування такої системи забезпечить у кількісному відношенні більший обсяг рішень, які можуть бути оскаржені в суді.

                Новою редакцією гл. 31-А було запроваджено принцип загальної клаузи, на який послався Конституційний Суд України в рішенні по справі за конституційним зверненням громадянки Дзю- би Г.П.: “Кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець чи особа без громадянства вважають, що ці рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемляють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді” [3].

                Відповідно до закону, скарга подається до суду громадянином, чиї права порушені, його законним представником або на прохання громадянина – уповноваженим представником громадської організації чи трудового колективу. При оскарженні до суду нормативного акта й у випадку визначення судом скарги обгрунтовано,

72

скасування такого акта задовольняє вимоги не тільки того громадянина, який особисто заінтересований у позитивному вирішенні даного питання, але й широкого кола осіб, які підпадають під дію оскаржуваного акта. Введення цієї норми поставило проблему механізму реалізації судових рішень про незаконність нормативного акта. Видається, що в кожному конкретному випадку винесення судом рішення про незаконність нормативного акта суд повинен інформувати відповідний орган, що видав акт, а також прокуратуру, зокрема Генерального прокурора, про прийняття такого рішення.

                Розширюючи коло суб’єктів, чиї дії підлягають судовому оскарженню, Конституція України включає в їх перелік також органи місцевого самоврядування, оскільки сьогодні вони виведені за межі поняття органів державної влади. Дане нововведення і було причиною спеціальної вказівки про це в Основному Законі.

                Не всі дії й рішення можуть бути оскаржені за гл. 31-А ЦПК України. У ній містяться чотири винятки із загального правила (ст. 2483 ЦПК): не можуть бути оскаржені: а) дії (рішення), перевірка яких віднесена до компетенції Конституційного Суду України (це закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим); б) акти, що стосуються забезпечення обороноздатності держави, державної безпеки; в) акти і дії службових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду, якщо законодавством встановлено інший порядок оскарження; г) акти і дії об’єднань громадян, які відповідно до закону, статуту належать до їх внутрішньоорганізаційної діяльності або їх виключної компетенції.

                Відповідно до ст. 2484 ЦПК України громадянин вправі звертатися зі скаргою на дії (рішення), які порушують його права та свободи, або безпосередньо в суд чи до органу, службової особи вищого рівня щодо того органу. службової особи. що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність. За союзним законом 1989 р. звернутися до суду зі скаргою було можливим лише після того, які адміністративні засоби для виправлення можливих порушень були вичерпані, тобто було закріплено принцип “наступного” судового контролю. Незважаючи на позитивні сторони такого порядку (підвищується відповідальність державних установ за дії нижчестоящих інстанцій; суд позбавляється зайвих скарг), практика застосування його в Україні показала подання незначної кількості скарг на дії органів управління та посадових осіб. Існуюче правило ускладнювало реалізацію прав громадянина на судовий захист. Тому в новій редакції гл. 31-А закріпила положення про існу-

73

вання альтернативної підвідомчості скарги: скаргу може бути подано безпосередньо до суду або до суду після оскарження до органу. службовій особі вищого рівня.

                Вбачається невірним закріплення законодавцем правила про підсудність скарги виключно за місцезнаходженням суб’єкта оскарження (ч. 2 ст. 2484 ЦПК), що часто створює для громадян значні труднощі у зв’язку з пошуком адреси відповідача. Тому слід враховувати досвід Росії щодо врегулювання даного положення: за Законом РФ про оскарження в суд дій і рішень, які порушують права та свободи громадян, від 27 квітня 1993 р. (ст. 4) громадянин може подати скаргу в суд за місцем знаходження органу або в суд за своїм місцем проживання [2, ст. 685].

                Чинний Цивільний процесуальний кодекс встановлює певні строки звернення зі скаргою до суду: два місяці з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи свобод; один місяць з дня одержання громадянином письмової відповіді про відмову в задоволенні скарги вищестоящою інстанцією, або по спливу місячного строку після подання скарги, якщо громадянин не одержав на неї письмової відповіді. Введення цієї норми дало можливість виключити подання “запізнілих” скарг, коли питання, підняті в них, уже не мали актуального характеру, доказовий матеріал застарів, що не може, звичайно, сприяти ефективному поновленню законних прав та інтересів громадян.

                Принципово новою є ч. 3 ст. 2484 ЦПК: “Подання скарги до суду зупиняє виконання оскаржування акта”. Даний інститут по-різному регулюється законодавством зарубіжних країн: в Угорщині суд за своєю ініціативою чи клопотанням позивача має право вирішити питання про відстрочку виконання рішення – до 30 днів, якщо є дані про можливість зміни чи скасування рішення (ч. 3 ст. 332 ЦПК Угорщини) [4], в Росії за Законом від 27 квітня 1993 р. серед повноважень суду є також право призупинення виконання оскаржуваного рішення (дії); правило “відкладального ефекту”, тобто припинення виконання оспорюваного акта до винесення судом рішення, є характерним для законодавства Німеччини [1].

                Вважаємо, що закріплення імперативного принципу щодо призупинення виконання оскаржуваного рішення чи дії є однією з дійових гарантій по захисту прав та свобод громадян.

                У гл. 31-А сформульована норма про характер судового рішення: “При встановленні обгрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державний орган, юридичну або службову особу задовольнити вимогу заявника й усунути порушення, скасовує покладений на нього

74

обов’язок чи застосовані до нього заходи відповідальності або іншим шляхом поновлює порушені права чи свободи” (ст. 2487 ЦПК).

                В юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, які далеко може і повинен поширюватися контроль суду за законністю діяльності управлінських органів, тобто чи можуть суди тільки відхиляти оскаржувані рішення або навіть змінювати їх. На думку деяких учених, визнання за судами “реформаційних” прав означало б визнання за ними нормотворчих прав, що похитнуло б принципи розподілу компетенції між різними органами держави. “Суд не бере на себе прийняття рішення по суті питання, а лише залишає рішення в силі або скасовує його і пропонує органу, службовій особі знову розглянути скаргу громадянина і вирішити питання по суті” [6, с. 10, 11].

                Якщо наслідувати цю позицію, значно впаде ефективність правосуддя. Тоді, по суті, рішення суду мало б рекомендаційний характер. У своєму дослідженні Н.Ю. Хаманева сама ж собі заперечує, вказуючи, що і “суду можна давати право вирішувати по суті будь-які адміністративно-правові спори, але тільки як крайній захід подолання бездіяльності, супротиву тяганини з боку окремих державних органів та їх службових осіб і для досягнення процесуальної економії часу та енергії громадян і державних органів” [6, с. 12].

                Взагалі природа суду та судової влади якраз і полягає в захисті державних і громадських інтересів, прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадян і юридичних осіб. І вирішення конкретних спорів (трудових, цивільних, адміністративних тощо) не повинно розглядатися як втручання в компетенцію органів виконавчої влади.

                Кардинальними проблемами забезпечення законності в Україні є дійовий захист прав і законних інтересів її громадян. Закріплення ролі суду як арбітра між громадянином і владою є однією з фундаментальних платформ правової держави. Реалізація українського законодавства щодо оскарження до суду дій і рішень, які порушують права та свободи громадян, буде сприяти більш дійовому механізму їх захисту.

 

                Список літератури: 1. Административное право зарубежных стран: Учеб. пособие / Под ред. А.И. Котрина. – М.: Спарк, 1996.  2. Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. – 1993. – № 19.  3. Конституційний Суд України. – Київ – 1997. – Справа  № 18/1148.  4. Magyar Kozlony. – 1979. – № 94.  5. Ремнев В. Право жалобы и административная юстиция СССР // Сов. государство и право. – 1986. – № 6.  6. Хамане- ва Н.Ю. Обжалование в суд действия и решений, нарушающих права и свободы граждан России // Государство и право. – 1993. – № 11.  7. Юридическая процессуальная форма: Теория и практика / Под ред. П.Е. Недбайло и В.М. Горшенева. – М.: Юрид. лит., 1976.

75

О.В. Шутенко

 

К вопросу о природе

принципа диспозитивности

в гражданском процессуальном праве

 

                Юридическая модель (конституция) диспозитивности как основанной на законе свободы управомоченных лиц осуществлять свои права по своему усмотрению присуща не только гражданскому материальному или процессуальному праву. В каждой отдельно взятой отрасли права диспозитивность наполняется своим специфическим содержанием соответственно предмету правового регулирования данной отрасли права [7, с. 41-49]. Принцип диспозитивности в гражданско-процессуальном праве является ведущим, отражающим его связь с материальным правом [1, с. 52]. Подобную точку зрения высказывает и С.С. Алексеев, указывая на то, что содержание этого принципа в гражданском процессуальном праве обусловлено содержанием одноименного принципа в гражданском праве [2, с. 296, 297]. Чтобы раскрыть содержание принципа диспозитивности гражданско-процессуального права, необходимо обратиться к анализу подобного принципа в гражданском праве.

                Прежде всего, необходимо заметить, что в данном случае термин «гражданское право» применяется в широком смысле слова и охватывает не только гражданско-правовые, но и семейные, трудовые, жилищные правоотношения. Вся обширная сфера действия гражданского права есть сфера проявления инициативы его субъектов. Ее специфическое значение для гражданского права состоит в том, что без соответствующего первого шага не может получить надлежащего осуществления деятельность его субъектов.

                Под инициативой (диспозитивностью) как принципом гражданского права следует понимать такое нормативно-руководящее положение, на базе которого субъекты приобретают и осуществляют свои права и обязанности [9, с. 160]. Принцип инициативы, как его называет Г.А. Свердлык, играет важную роль уже на стадиях подготовки, обоснования и оформления почти всех гражданских правоотношений.

Так, отдельные нормы жилищного законодательства, например, обязывают субъектов жилищного права проявлять инициативу путем предоставления информации и консультаций о возможности быть поставленными на учет для получения жилья, улучшения жилищных условий и т.п. Без проявления инициативы субъекта практически   невозможно   заключить  договор  жилищного  найма,

76

произвести обмен жилого помещения, забронировать его, изменить или расторгнуть договор.

                Специфика указанного принципа проявляется и при регулировании правоотношений, связанных с творческой деятельностью. Например, без собственного побуждения, без инициативы в сфере интеллектуального творчества не могут быть реализованы его результаты. Нормы законодательства об авторском праве на изобретение, рационализаторское предложение, промышленный образец, товарный знак обязывают субъектов проявлять инициативу в форме подачи заявки на выдачу авторского свидетельства или патента.

Диспозитивные начала в гражданском праве дают его субъектам возможность выбора между несколькими вариантами поведения в пределах, установленных законом, в определенных случаях своей волей (волеизъявлением) определять и регулировать содержание своих гражданских прав и обязанностей, распоряжаться субъективными правами по своему усмотрению [10, с. 47]. Диспозитивность обусловлена особенностями отношений собственности, товарно-денежных отношений, которые составляют предмет гражданско-правового регулирования. При этом правила диспозитивных норм гражданского права применяются только в тех случаях, когда участники правоотношений своей волей не установили иное условие по вопросу, содержащемуся в данной норме. Отсюда следует: если участники гражданских правоотношений самостоятельны и не-зависимы один от другого и отношения между ними возникают на основе согласования их воли, то очевидно, что и спорные вопросы могут решаться между ними на основе взаимной договоренности, а при ее отсутствии – судом, арбитражным судом или третейским, т.е. органами, не связанными ни с одной из сторон какими-либо имущественными, личными или административными отношениями, так как в противном случае будет нарушен принцип равенства сторон [3, с. 74].

О том, что гражданско-процессуальная и материальная диспозитивность тесно взаимосвязаны, свидетельствует тот факт, что одним из элементов субъективного гражданского права является так называемое правоохранительное правомочие. Как известно, субъективное гражданское право представляет собой единство 3-х элементов (правомочий):

а) поведение самого управомоченного, который имеет соответствующие права, т.е. правомочие субъекта относительно своих правомерных действий;

б) возможность требовать соответствующего поведения от других обязанных лиц – правомочие на чужие действия;

77

в) возможность применения лицом правоохранительных мер, если обязанные лица не выполняют своих обязательств по отношению к нему, – правомочие по защите первых двух правомочий [3, с. 175].

Таким образом, субъективное право – это вид и мера возможного поведения управомоченного лица. Осуществление этого поведения обеспечивается исполнением обязанностей другими лицами, что является неотъемлемым условием осуществления субъективного права. Связь между субъективным правом и субъективной обязанностью неразрывна и она  воплощается в гражданском правоотношении между управомоченными и обязанными лицами. Если обязанное лицо не совершает необходимого действия или не воздерживается от него в необходимых случаях, то уполномоченное лицо вправе использовать меры правоохранительного характера.

Содержание и характер правоохранительных возможностей зависит от характера нарушения субъективного права. Это может быть один из следующих вариантов:

а) самозащита гражданских прав (необходимая оборона, крайняя необходимость и другие допускаемые законом меры самозащиты);

б) способы оперативного влияния на правонарушителя (например, при нарушении договора поставки между организациями спор может быть разрешен без обращения в суд);

в) обращение в государственные органы с целью применения мер государственного принуждения.

Нас интересует последний вариант поведения лица. Необходимо отметить, что не всякое изъявляющее волю лицо может в установленном законом порядке прибегнуть к судебной защите. Необходимо, чтобы оно было заинтересовано в процессе (ст. 4 ГПК). Только воля и интерес в единстве служат предпосылкой возникновения процесса или участия в нем.

В самом общем виде интерес к процессу означает  потребность лица в возникновении процесса и участии в нем. Но такое широкое понимание заинтересованности в процессе не может служить критерием для правильного применения норм гражданско-процессуального права. Законодатель считает основанием для возбуждения процесса и участия в нем не любую, а юридическую заинтересованность. Юридический и фактический интерес по своему содержанию являются правовыми в том смысле, что удовлетворяются с помощью правовых средств (судебной деятельности). С позиции же гражданского процессуального права только юридический интерес служит основанием для вступления в процесс.

78

Сущность юридического интереса состоит в том, что решение суда может отразиться на правах или обязанностях лица, возбудившего процесс либо принимающего участие в нем. При фактическом интересе такие последствия не наступают. Обратимся к примеру. В деле по иску работника о взыскании заработной платы бесспорно заинтересованы все члены семьи, так как заработная плата используется в общих интересах. Но эта заинтересованность не дает права членам семьи ни возбуждать процесс, ни принимать в нем участие. Такая возможность имеется только у самого трудящегося, так как решение суда непосредственно отражается на его правах, т.е. у него имеется юридический интерес к процессу. Но если же на рассмотрении суда находится спор по поводу пользования занимаемым семьей жилым помещением, то в этом случае уже все члены семьи в равной степени имеют к процессу юридический интерес и имеют право на участие в нем, так как суд решает вопрос об их общем праве.

Таким образом, юридической заинтересованностью обладают только те из обращающихся в суд, кто является участником спорного материального правоотношения либо кому законом (ст. 5  ГПК) предоставлено право возбуждения дела в интересах других лиц [4, с. 5].

Юридический интерес прокурора, органов государственного управления, организаций, граждан, обращающихся в суд за защитой прав и охраняемых законом интересов других лиц, носит самостоятельный характер в том смысле, что служит удовлетворением собственного юридического интереса (например, интереса органа государственной исполнительной власти и местного самоуправления, вытекающего из его компетенции). Однако интерес перечисленных субъектов находится в определенной связи с интересами лица, в защиту прав которого заявлен иск, ибо при отсутствии такового интереса у последнего не может быть юридического интереса и у заявителя иска.

Между процессуальным и материально-правовым интересом, являющимся предметом судебной защиты, существует неразрывная связь, заключающаяся в том, что первый может иметь место лишь при возможности существования второго (предмета судебной защиты) [6, с. 36]. Если отсутствует предположение о существовании предмета судебной защиты, судебный процесс лишается цели. Особенно наглядно это видно в делах об установлении фактов, от которых зависит возникновение, изменение или прекращение прав и обязанностей. Принимая заявление к производству, судья должен убедиться, что заявитель просит установить существование такого

79

факта, с которым связано для него возникновение прав. Отсутствие правового значения данного факта для заявителя служит основанием для прекращения производства по делу на любой стадии процесса [8, с. 92]. Таким образом, юридический интерес следует рассматривать как определенную связь, в силу которой решение суда может отразиться на правах лиц, участвующих в деле. Иными словами юридический интерес имеется у лиц, чьих прав и обязанностей может коснуться решение суда или которым законом предоставлено право заявлять иски в чужих интересах  [5, с. 50].

Третьи лица, заявляющие самостоятельные требования на предмет спора, по своему правовому положению в процессе близки к истцам. Основанием для вступления в процесс третьих лиц, не заявляющих самостоятельных требований на предмет спора, служит юридический интерес, выражающийся в том, что решение по делу может повлиять на их права или обязанности по отношению к одной из спорящих сторон.

Как уже было отмечено, интерес прокурора, органов государственной исполнительной власти и местного самоуправления, заявляющих иски в защиту прав других лиц, является юридическим, служащим основанием для вступления в процесс. Но в конкретном гражданском деле возможны сомнения в характере юридического интереса: материальный он или служебный. Сообразно с этим решается вопрос об их процессуальном положении: будет ли этот субъект принимать участие в качестве истца или представителя органа, осуществляющего служебные функции.

 

Список литературы: 1. Авдеенко Н.И. Механизм и пределы регулирующего воздействия гражданско-процессуального права. Л.: Изд-во ЛГУ, 1969.-73с. 2. Алексеев С.С. Общая теория права: Учебник. - Т.1.- М.: 1981.-360с. 3. Гражданское право: Учебник / Под ред. Е.А. Суханова. - Т.1.-М.: БЕК, 1994.-384с. 4. Гражданский процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий. – Харьков: Консум,1999.-415с. 5. Гукасян Р.Е. Проблема интереса в советском гражданском процессуальном праве. - Саратов: Приволж. кн. изд-во, 1970.-185с.  6. Зейдер Н.Б. Гражданско-процессуальные правоотношения.- Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1965.-74с. 7. Красавчиков О.А. Диспозитивность в гражданско-процессуальном регулировании // Сов. государство и право.- 1970.-№8.-С.41-49.  8. Мельников А.А. Особое производство в советском гражданском процессе.- М.: Наука, 1964.-125с. 9. Свердлык Г.А. Принципы советского гражданского права.- Красноярск.: Изд-во Краснояр. ун-та, 1985.-199с. 10. Цивільне право/ За ред. Підопригори О.А., Бобрової Д.Б.- К.: Вентурі, 1995.- 415 с.

 

 

 

 

 

80

І.В. Бурлака

 

Усиновлення – пріоритетна форма

влаштування дітей у сім'ю

 

                Сім'я була, є й залишається природним середовищем для розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона виступає основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням, залучає дітей до освіти, культури й прищеплює загальнолюдські норми суспільного життя. На батьків покладається відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Якщо дитина позбавлена сімейного оточення або не може залишитися в ньому, вона має право на особливий захист і допомогу, що надається державою, яка забезпечує зміну догляду за дитиною. Найбільш бажаним і пріоритетним є усиновлення. Як юридичний засіб встановлення батьківських відносин, усиновлення може бути розглянуте з точки зору: а) суб’єктного складу; б) підстави виникнення правовідносин; в) змісту правовідносин. Взяти дитину на виховання – справа дуже відповідальна. Зробити це може здорове, забезпечене, без шкідливих вад подружжя (або особа), яке бездітне або не має дітей. Таку позицію щодо усиновителів і обрав законодавець у Законі України “Про внесення змін та доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю” (далі – КпШС) [3,  ст. 26]. Суб’єктний склад таких правовідносин досить широкий. Відповідно до ст. 111 КпШС усиновителями можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, які перебувають у шлюбі з громадянами України, громадяни інших країн, але тільки за наявності цивільної правоздатності та дієздатності, тобто які досягли повноліття і не мають передбачених законом перешкод для виконання ними обов’язків усиновителя. Згідно з п.2 ст. 103 КпШС усиновителями не мають права бути особи, позбавлені батьківських прав, а також особи, які вже були усиновителями і з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним [3, ст. 26]. Стаття 1011 КпШС зазначає, що усиновлення допускається тільки в інтересах дитини, тому не має права бути усиновителем особа, яка бажає оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди або яка подала зазнаки неправдиві документи щодо усиновлення. Усиновитель повинен бути забезпеченою людиною, тобто мати постійний заробіток або інші установлені законом види доходів. Проте не можуть бути усиновителями повнолітні, над якими

81

встановлена опіка чи піклування. Надається переважне право на усиновлення родичам незалежно від місця їх проживання, громадянам України, у сім’ї яких проживає усиновлювана дитина які усиновлюють двох або більше дітей (сестер, братів), не розриваючи родинних зв’язків. Щоб усиновитель та усиновлювана дитина за природним розвитком знаходились у співвідношенні батьків і дітей,законодавець установив різницю у віці не менше 15 років [3,  ст. 26].

З урахуванням викладеного можна окреслити основні ознаки особи, яка може бути усиновителем. Головна з них – це правосуб’єктність, інші ознаки – оціночні: добропорядність, забезпеченість, відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Тому, якщо суд дійде висновку, що усиновлення не відповідає інтересам дитини, він має право відмовити заявнику.

Як було зазначено, усиновлення допускається виключно в інтересах дітей. Зрозуміло, що йдеться тільки про усиновлення неповнолітніх. Але в чинному законодавстві немає визначення поняття "інтереси дитини". На нашу думку, інтереси дитини – це умови, які сприяють фізичному, психічному, соціальному та духовному розвитку його особи. Зміст цього поняття змінюється залежно від віку, стану здоров'я, оточення, схильності дитини. Тому поняття "інтереси дитини" містить у собі два елементи – об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивний підкреслює суспільний характер особи дитини ,тому що вона живе в сім’ї, в суспільстві, а суб'єктивний – її індивідуальні потреби, які знаходяться в рухомому стані.

                Підставою виникнення усиновлення є фактичний склад, елементами якого є обов’язкове волевиявлення: усиновителя, батьків дитини, яку усиновлюють (якщо вони є) або одного з подружжя, усиновлюваної дитини, якщо вона досягла 10-річного віку, а також, обов'язкове рішення судового органу. Перші три елементи – правопідготовлюючі. Вони мають спільну характерну рису – наявність волевиявлення: а) усиновителя. Ніхто не може бути примушуваний до усиновлення, яке має здійснюватися за проханням особи, яка бажає усиновити дитину; б) батьків дитини (якщо вони є), а їх поведінка або стан за законом вимагає необхідності отримання такої згоди (ст.105,106 КпШС) [3, cт. 26].Волевиявлення полягає в тому, що батьки не бажають самостійно виховувати дитину і дають згоду на її усиновлення в майбутньому за вибором державних дитячих закладів; в)дитини, яка досягла 10-річного віку, якщо отримання такої згоди не шкодить її інтересам.

Таким чином, волевиявлення названих осіб вказує на правомірність і добровільність усиновлення.

82

Формою волевиявлення усиновителя є письмова заява усиновителя до відділу освіти за місцем його проживання з проханням дати висновок про можливість бути усиновителем. До заяви додаються документи, що свідчать про матеріальний, сімейний стан заявника, медичний висновок про стан його здоров'я. Вважаємо, що не було б зайвим і подання таких документів, як автобіографія усиновителя за його особистим підписом та довідка лікувального закладу про відсутність у мешкаючих разом з ним членів сім’ї хвороб, які стали б перешкодою для влаштування дитини в сім’ю. У практиці зустрічаються випадки, коли разом з подружжям – усиновителями мешкають в одному житловому приміщенні родичі, серед яких є хронічні хворі, що, звичайно, дуже небезпечно для дитини. Отже, на нашу думку, при підготовці висновку про можливість бути усиновителем у складі комісії, яка відвідує сім'ю заявника, обов'язково повинен бути і робітник відділу охорони здоров'я.

За результатами обстеження житлово-побутових умов заявника складається акт, який є підставою для висновку про можливість бути усиновителем. Цей документ є основним для взяття заявника на облік як кандидата в усиновителі , для підбору дитини і знайомства з нею.

За заявою кандидата в усиновителі про намір усиновити конкретну дитину відділ освіти за місцем проживання дитини готує висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. Цей документ незрідка має формальний характер і містить формулювання, які взагалі не відповідають законодавству (наприклад: "вважає за доцільне надати дозвіл на усиновлення", "клопотати перед судом про усиновлення дитини", "не вбачає перешкод для усиновлення", "записати заявників батьками усиновленої дитини, змінити прізвище і дату народження" тощо) [2, с.37] і між тим – жодної фрази про доцільність усиновлення конкретною особою і про  те, що саме таке усиновлення відповідає інтересам дитини.

                Якщо в усиновлюваної дитини є батьки, необхідна їх письмова згода, яка має бути: написана після народження дитини; засвідчена державним нотаріусом або адміністрацією державного дитячого закладу, в якому перебуває, утримується чи виховується дитина; свідомою, непримусовою, без отримання будь-якої винагороди. У практиці мають місце заяви-згоди, які нічим не мотивовані, мають формальний характер (приміром, єдина фраза: "я відмовляюся від дитини”). Тому в кожному випадку повинна бути проведена ретельна перевірка такої відмови [4, с. 71]. Останнім часом у більшості таких заяв-згод свою відмову батьки пояснюють економічни-

83

ми труднощами, які виникли у них у зв'язку з вихованням дитини.      

При відсутності батьків неабияке значення має письмова згода на усиновлення державного дитячого закладу (або опікуна, піклувальника), де перебуває на вихованні й утриманні дитина. Ця згода – свідоцтво про те, що перешкоди для усиновлення відсутні і воно можливо. Як свідчить статистика, протягом минулого року понад 20 тис. дітей втратили батьківську опіку, 90% з них – соціальні сироти, тобто ті діти, які не мають жодного з батьків [1, с. 3].

Більшість усиновлюваних дітей – це діти до 10-річного віку. 16% розглянутих справ про усиновлення – це справи про усиновлення дітей з пологових будинків [4, с. 72]. Вважаємо, що з точки зору охорони інтересів дітей, позбавлених батьківського піклування, таке усиновлення найбільш бажане, бо воно відповідає провідній ідеї усиновлення – замінити дитині батьків, надати їм можливості належного виховання в сім'ї, яка складається, що є дуже важливо, з батька й матері.

Якщо усиновлювана дитина досягла 10-річного віку, необхідно з’ясувати її думку щодо усиновлення, але форма її виявлення законодавцем не вказується. Вважається, і на практиці це й застосовується, що під час приватної розмови представника відділу освіти з дитиною, належить вияснити, чи бажає дитина бути усиновленою. У практиці з'ясування відділом освіти згоди дитини на усиновлення оформляється довідкою [4, с. 72]. Як вбачається, слід приєднатися до точки зору тих учених [5, с. 71], які обстоюють думку, що викликати дитину 10-річного віку до суду для з'ясування його згоди на усиновлення або відмову, не слід. Адже, з одного боку, в такій обстановці дуже важко зрозуміти дійсне бажання, а з другого – цей процес може тяжко травмувати дитину й ускладнити його ставлення  до усиновителів у майбутньому. Але якщо дитина вважає усиновителя своїм батьком  (матір'ю), законодавець не вимагає її згоди. Більшість таких справ стосуються дітей, які вже перебувають у сім'ях, а саме: коли вони мешкають з опікунами  або з мачухою, вітчимом [4, с. 74] .

Законодавець надає право здійснювати усиновлення без згоди батьків за  умов, якщо: вони невідомі; їх позбавлено батьківських прав; їх визнано недієздатними або безвісно відсутніми; вони понад шести місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні й утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги й турботи. На нашу думку, останній пункт ст. 106 КпШС не є підставою для усиновлення без згоди батьків, тому що, як свідчить практика, письмові докази (акти, листи), показання свідків  рівною мірою можуть як підтвердити цей

84

факт, так і спростувати його в судовому засіданні [4, с. 74]. Вичерпний перелік цих підстав, за якими усиновлення може бути проведено без згоди батьків, уже вказано в п.1-3 ст. 106 КпШС [3, ст. 26].          Відповідно до ст. 107 КпШС при усиновленні дитини особою, яка перебуває в шлюбі, за умови, якщо дитина не усиновлюється подружжям, потрібна письмова згода на усиновлення другого з подружжя. Як вбачається, у таких випадках, працівникові відділу освіти необхідно з’ясувати причину, чому чоловік (дружина) не бажає усиновити дитину і роз'яснити бажаність усиновлення дитини ними обома, бо це є природною справою. Іноді на практиці виникає питання щодо усиновлення дитини самотніми громадянами. Хоча законодавець жодних обмежень з цього приводу не наводить, вважаємо, що при вирішенні цього питання треба виходити з доцільності такого усиновлення і пам’ятати, що головна мета цього акту – дати дитині повноцінну сім'ю, батьківське піклування й ласку.              Згідно зі ст. 113 КпШС усиновлення виникає з часу набрання чинності рішенням суду про усиновлення [3, ст. 26], який є правоутворюючим елементом у складі усиновлення. З нього виникають відповідні права та обов’язки усиновителів та усиновлених.   Кожен з цих елементів доповнює один одного й виконує в цьому процесі специфічні функції, що створюють можливість виникнення між усиновителями та усиновленими правовідносин, які існують між батьками та дітьми. Тому усиновлення – це підстава виникнення батьківських правовідносин, які розглядають як відносини з ознаками спорідненості. Відповідно до ст. 117 КпШС усиновлені та їх потомки щодо усиновителів та їх родичів, а усиновителі та їх родичі стосовно усиновителів та їх потомків прирівнюються в особистих і майнових правах та обов’язках до родичів за походженням [3, ст. 26]. У зв’язку з цим усиновлені втрачають особисті та майнові права і звільняються від обов'язків щодо рідних батьків та їх родичів. Треба пам’ятати, що одного разу встановлене усиновлення, зберігається в подальшому назавжди і не може бути пов’язано з якою-небудь датою або з тою чи іншою подією.

 

 

Список літератури: 1. Андрієнко В. На виховання – у прийомну родину // Уряд. кур’єр.-1999.-№ 208/1643.-С. 3,4. 2. Барсукова В.М. Справи про усиновлення дітей – нова категорія справ, що розглядаються судами // Вісн. Верхов. Суду України.-1997.-№2.-С. 36-40. 3. Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю: Закон України // Відом. Верхов. Ради України.-1996.-№7.-Ст. 26. 4.Узагальнення судової практики розгляду судами м. Києва справ про усиновлення (удочеріння) в 1998 р. // Адвокат.-1999.-№ 2.-С. 70-76. 5. Червяков К.К. Установление и прекращение родительских прав и обязанностей. - М.: Юрид. лит., 1975.-104 с.

85

А.А.Степанюк

 

К вопросу о решении коллизионных проблем наследования в международном частном праве

 

Правовые системы и нормы права являются отражением и выражением фундаментальных ценностей общества. Для того, чтобы уважать разнообразие обществ, необходимо уважать разнообразие правовых систем [8, с.20]. В нынешнем децентрализованном мире, где правоотношения все чаще пересекают территориальные границы государств, инструментом реализации уважения к многообразию правовых систем современности является коллизионно-правовой юридико-технический метод регулирования отношений с иностранным элементом. Как отмечает Г.С. Фединяк, коллизионный метод является необходимым для регулирования гражданско-правовых отношений, регламентация которых не согласована, а также для осуществления выбора между нормами права [6, с.36].

Безусловно, законодательные коллизии существенно осложняют процесс применения норм права и развитие международного частного права (далее – МЧП) в целом, однако нельзя согласиться с тем, что так называемый прогрессивный путь унификации и гармонизации материально-правовых норм может стать повсеместной «панацеей» избежания конфликтных столкновений норм пра-ва, поскольку имеет место существование, во-первых, кардинальных отличий некоторых институтов права, разных правовых систем, и, во-вторых, отдельных отраслей права, где выбор регулирующего закона обуславливаетя необходимостью защиты интересов каждого конкретного лица – субъекта правоотношений, каждого отдельного интереса, договора, отношения. Примером такой отрасли права является наследственное право.

Смерть физического лица, по мнению В. Вернадского,  является разрывом во времени и пространстве, останавливает его правоспособность и открывает наследство [5, с.103]. Именно для должного правового регулирования процесса перехода прав и обязанностей умершего к наследникам функционирует система норм, одновременно связанная со смертью и призванная обеспечить правопреемство поколений – наследственное право.

Этот вид права существует во всех правовых системах, однако каждой из них исторически отведена определенная сфера действия, устанавливающая границы ее функционирования. Конфликтные нормы каждой правовой системы, в свою очередь, определяют границы компетенции правовых норм, законов данной системы пра-

86

ва, что означает прежде всего противопоставление «своего» и «чужого» права, а – затем обоснование возможности применения «чужого» (иностранного) права на своей территории, а также право требования применения «своего» права на чужой территории.

Из-за наличия иностранного элемента в МЧП наследственные правоотношения пересекают несколько правовых плоскостей, поэтому, как отмечает Ноймеер, «... невозможно признать господство всех государств, на которые указывают пространственные отношения данного казуса. Ищут центр правоотношений путем редукции (отбрасывая сознательно менее важные отношения) к той «привязке», которая в данном правоотношении является важнейшей» [Цит. по: 2, с.153].

На сегодняшний день в украинском законодательстве коллизионные вопросы наследования разрешаются следующим образом.

1. Часть 1 ст. 570 ГК Украины устанавливает принцип, согласно которому статутом наследования является закон той страны, где наследодатель имел постоянное место жительства на момент смерти. Гражданство наследодателя, место его смерти, другие правовые привязки в данном случае значения не имеют. На основании этой нормы в соответствии со статутом наследования решаются вопросы, относящиеся к установлению: круга наследников по закону, очередности призвания их к наследованию, их доли в наследственном имуществе, вопросы завещательных распоряжений, вопросы завещательного отказа, способов принятия наследства, вопросы срока на принятие наследства и срока на отказ от принятия наследства, подназначение наследников,  способности быть наследником [3, с. 284]. и т.д.

2. Из содержания ч.2 ст.570 ГК Украины следует, что форма завещания и акт его отмены регулируются по закону страны, где завещатель имел постоянное место жительства в момент составления акта. Вопросы способности лица к составлению и отмене завещания подчиняются либо закону постоянного места жительства на момент составления акта, либо закону места составления акта, либо закону Украины.

3. Частью 3 ст.570 ГК Украины закрепляется, что наследование строений во всех случаях определяется по украинскому закону. Эту норму, очевидно, следует трактовать в качестве императивной коллизионной нормы, основанной на принципе lex rzei sitae (закон места нахождения имущества), которая подлежит применению независимо от того, какое право признано компетентным применительно к конкретному правоотношению. Такая сила указанной нор-

87

мы объясняется особой значимостью для государства общественных отношений, регулируемых ею. Иными словами, государственная политика, выражаемая через эту норму, настолько важна, что государство просто не может ни при каких обстоятельствах допустить подчинение соответствующих отношений иностранному праву [1, с.76]. Нормы подобного содержания функционируют и в других системах права (например, ч. 1 § 236 Свода законов США (Restatement of the Law) устанавливает, что переход интересов по земле после смерти собственника, не оставившего завещание, определяется  по закону места нахождения земли [9, с.41, т.2].

Современное законодательство зачастую разрушает единство наследственного статуса, и один объект – наследство, состоящее из движимого и недвижимого имущества, подчинено разным правопорядкам. Против подобного положения возражал еще Ф. Савиньи, ибо это приводит к разрыву движимого и недвижимого имущества в силу возможной его различной судьбы.

Внедряя передовые тенденции международного развития частного права, проект ГК Украины от 25 августа 1996 г. фиксирует возможность наследодателя осуществлять выбор права между правом страны последнего места жительства и страны гражданства для регулирования отношений наследования (ст. 1610 проекта ГК). Ограничением этого права служит ст. 1611 проекта ГК, которая устанавливает, что наследование недвижимого имущества регулируется правом страны, в которой имущество находится, а наследование имущества, внесенного в государственный реестр, – исключительно правом Украины.

Способность лица на составление и отмену завещания определяется правом страны, в которой наследодатель имел постоянное место жительства на момент составления акта или на момент смерти (ст. 1612 проекта ГК).

Важнейшим источником регулирования коллизионных проблем, используемых Украиной, являются договоры о правовой помощи по гражданским, семейным и уголовным делам. Как правило, в большинстве из них коллизионные вопросы наследственного права разрешаются на основе гражданства наследодателя для движимого имущества и места нахождения имущества – для недвижимого.

Выдающейся по своему содержанию и правовому значению является принятая 20 октября 1988 г. в рамках Гаагской конференции Конвенция о праве, применимом к наследованию имущества умерших лиц [9]. Хотя Украина не является участницей данной Конвенции, но этот документ имеет направляющее и руководящее

88

значения для инкорпорации ее принципов в национальное законодательство. Так, в ст. 3 Конвенции установлены три отдельных правовых привязки – гражданство, постоянное место жительства и закон «более тесной связи»; ст. 5 содержит правило, что лицо может выбрать закон определенного государства для регулирования его имущества с учетом императивных норм ст. 3 и 5 Конвенции.

Таким образом, следует согласиться с оценкой А.А. Попова [4, с. 157], что Конвенция является ярким примером реализации новых подходов в международном частном праве, уже используемых, например, в договорном праве. Коллизионно-правовое определение права, регулирующего наследование, предоставляет наследодателю возможность с использованием субъективного фактора – собственного волеизъявления найти правопорядок, наиболее свойственный данному правоотношению в рамках объективной связи данного правоотношения с соответствующим государством.

 

Список литературы: 1.Жильцов А. Н. Проблема применения императивных норм третьих стран в Европейском международном частном праве // Адвокат.- 1997.- № 12. -С. 75-87. 2. Корецкий В.М. Избранные труды.- Кн.1/ Редкол.:  В.Н. Денисов и др.- К.: Наук. думка, 1989.-344с. 3. Лунц Л.А. Международное частное право: Особенная часть: Учебник.- М.: Госюриздат, 1963.- 362с. 4. Попов А.А. Международное частное право.- Харьков: РА, 1989.- 220 с. 5. Ромовська З. Реформа спадкового права // Укр. право.-1997.-Число 1.-С.103-109. 6. Фединяк Г.С. Міжнародне приватне право: Курс вибр. Лекцій.-К.: Юрінком Інтер, 1997.- 430 c.  7. Hague Conference on Private International Law Proceedings of the Sixteenth Session 3 to 20 October 1988. Tome 2/ Succession to estates – Applicable Law Edited by the Permanent Bureau of the Conference SDU Publishers (The Hague, Netherlands), 1990.-625 c.  8. Hunt v T & N plc Supreme Cort of Canada (unreported) Nov. Conflict of Laws Supplement January 1994 Robert Howse. 226 с. 9. Restatement of the Law: Second Conflict of Laws 2d. Volume 2.- St Paul, Minn: American Law Institute Publishers, 1971.- 524 c.

 

 

В.С. Малиновская

 

К ВОПРОСУ О ПРАВОВОЙ ХАРАКТЕРИСТИКЕ

ЯВЛЕНИЯ ДИСКРИМИНАЦИИ ПРЕДПРИНИМАТЕЛЕЙ

 

В соответствии со ст.3 Закона Украины « О предпринимательстве » предприниматели имеют право без ограничений принимать решения и осуществлять самостоятельно любую деятельность, не противоречащую действующему законодательству. В ст.5 вышеуказанного Закона закреплено право предпринимателя самостоятельно формировать программу деятельности и осуществлять выбор поставщиков и потребителей производимой продукции, устанавли

89

вать цены в соответствии с законодательством [1, ст. 168]. Данные положения формируют один из основополагающих принципов предпринимательской деятельности – свободу ее осуществления. Указанный принцип дает предпринимателю право приобретать ресурсы и организовывать производство по своему усмотрению. Предприниматель сам решает – что именно, в каких количествах и с помощью каких технологий будет производиться.

Вопрос о роли государства в регулировании экономических отношений носит весьма проблематичный характер. Одни ученые-экономисты считают необходимым жесткое государственное регулирование всех отношений в сфере экономики, другие же – отбрасывают необходимость такого регулирования вообще. Отыскать верное решение весьма сложно, если вопрос будет ставиться абсолютно. Отрицательными являются последствия как чрезмерного регулирования государством экономических отношений, так и полного невмешательства его в сферу экономики. Мировой опыт экономической практики доказывает, что нет и не может быть эффективной рыночной экономики без регулирующей роли государства.

Анализ разных точек зрения относительно государственного регулирования экономики дает основания для вывода, что преобладающее число ученых признают необходимость государственного регулирования экономики. Отличия в их позициях заключаются в определении степени и форм регулирования и его соотношения с рыночным саморегулированием [3, с. 38]. Экономисты считают, что государственное регулирование осуществляется через антимонопольную политику и развитие конкуренции.

Ограниченная роль государства в регулировании экономических отношений означает, что оно в целом признает широкие экономические свободы личности, считает их оправданными и не стремится подчинить своему контролю. Конечно, государство и в условиях рынка вмешивается в экономику, причем во многих случаях это вмешательство имеет значительные масштабы. Однако ни в одной рыночной экономике важнейшие параметры функционирования экономики – объем производства, его структура, уровень  цен – не устанавливается государством сверху.

Границы государственного вмешательства в предпринимательскую деятельность в целом строго определены законодательством. Однако, несмотря на законодательный запрет, касающийся недопущения вмешательства государственных органов в хозяйственную деятельность предпринимателя, в настоящее время все интенсивнее проявляются посягательства с их стороны на свободу предпринимательской деятельности. Такие посягательства в Законе Ук-

90

раины «Об ограничении монополизма и недопущении недобросовестной конкуренции в предпринимательской деятельности» получили название «дискриминация субъектов хозяйствования» [2,  ст. 296]. В ст. 6 этого Закона сталкиваемся с недостатками, которые, на наш взгляд, являются характерными для антимонопольного законодательства в целом.

Во-первых, не сформулировано общее понятие «дискриминация субъектов хозяйствования». Перечень конкретных составов нарушений, содержащихся в этой статье не является исчерпывающим, а представляет собой лишь совокупность типичных правонарушений. Общее понятие «дискриминация хозяйствующих субъектов» стало бы исходным началом, отражающим специфику всех составов правонарушений данного вида (являющихся производными от этого общего начала). Введение такого понятия, определение его общих признаков позволили бы в значительной степени расширить и уточнить закрепленный в этом Законе перечень правонарушений.

Исходя из общей теории права, предлагаем сформулировать следующее понятие: «Дискриминация хозяйствующих субъектов – это действия или бездействия органов государственной власти и местного самоуправления, которые привели или могут привести к недопущению, существенному ограничению или устранению конкуренции».

В действующем антимонопольном законодательстве перечень правонарушений ограничивается только действиями. В этой связи возникают правомерные вопросы: может ли дискриминация проявляться в форме бездействия и как на практике расценивают подобные случаи?

Во-вторых, парадоксальным является то, что антимонопольное законодательство не содержит прямого запрета на осуществление дискриминационных действий. Такой запрет должен быть основополагающим при определении круга запрещенных действий, исходя из общей направленности на ограничение конкуренции. Кроме того, на наш взгляд, будет вполне обосновано закрепить данный запрет на конституционном уровне.

В-третьих, недостатком действующего законодательства является, с нашей точки зрения, и отсутствие четко определенной грани между обоснованным ограничением конкуренции и необоснованным. Проект Хозяйственного кодекса данную проблему предлагает разрешить в ст.55, путем перечисления следующих случаев, когда действия органов государственной власти и управления, имеющие последствием ограничение конкуренции, считаются обоснованными:

91

1) при необходимости предоставления помощи социального характера отдельным конкурентам с условием, что помощь предоставляется без дискриминации других конкурентов;

2) в случае предоставления помощи за счет государственных ресурсов с целью возмещения убытков, причиненных стихийным бедствием или другими чрезвычайными событиями;

3) при необходимости создания льготных экономических условий или предоставления помощи отдельным регионам для компенсации социально-экономических затрат, которые вызваны тяжелой экологической обстановкой;

4) в случае государственного регулирования, которое имеет своей целью осуществления важных проектов общенационального значения.

Однако, как нам представляется, в решении данной проблемы прослеживается все та же ошибка: нет общего определения, общих признаков обоснованности ограничения конкуренции.

Чтобы создать действенную базу для борьбы с монополизмом, прежде всего необходимо начать с устранения недостатков в самом антимонопольном законодательстве. Совершенное, хорошо продуманное антимонопольное законодательство – гарантия того, что монополизм не станет доминирующей формой организации хозяйства. Создание эффективной законодательной базы является  одним из важнейших направлений совершенствования государственного регулирования экономики в период построения правового государства.

 

Список литературы: 1. Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - №14.  2. Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №21.  3. Сатановская Е.  Роль государства в регулировании экономических отношений // Экономика Украины. -1999. - №11. - С. 36-44.

 

 

С.В. Михайлова

 

Соцiальне  значення  землi

 

Земля є матерiальною умовою існування будь-якого людського суспiльства. Її природне походження визначає право кожної людини на отримання вiд неї корисних властивостей, якостей, тобто на користування її багатствами за місцем проживання або здiйснення господарської дiяльностi. Вона разом з iншими природними ресурсами створює умови для життя людини. Цей природний об`єкт в цiлому задовольняє весь комплекс рацiональних потреб на-

92

селення планети. У. процесi взаємодiї із землею людство використовує необхiднi для життєдiяльностi рiзнi природнi властивості і речовини для своїх потреб.  

У взаємовiдносинах з людиною земля, як частина навколишнього природного середовища виступає важливим складником  у комплексі екологiчних, економiчних, господарських, демографiчних та полiтичних чинникiв. За Конституцiєю України земля, її надра, атмосферне повiтря, воднi та iншi природнi ресурси, якi знаходяться в межах територiї України, природнi ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економiчної зони є об`єктами права власностi Українського народу, [2, ст.13].

Земля має першочергове значення в життi суспiльства, ви-конуючи рiзнi функцiї: полiтичну, визначаючи територiальнi межi суверенностi державної влади та створюючи основу економiчної незалежностi держави; економiчну, забезпечуючи базу для господарської дiяльностi; соцiальну як мiсце й умови для життя людини; екологiчну як об`єктивний чинник безпечного для здоров`я людини iснування. Виконання всiх цих функцiй забезпечується рiзними галузями права – конституцiйного, адмiнiстративного, цивiльного, екологiчного, земельного, аграрного. Земля виступає як загальна умова працi i  засіб виробництва у вiдповiдних галузях господарства.

Згідно з Конституцiєю України земля "є основним нацiональним багатством, що перебуває пiд особливою охороною держави…"[2,ст.14]. Але земля – це не тiльки просторово-операцiйний базис для розмiщення галузей народного господарства, а й основа формування системи розселення в країнi територіальних громад шляхом утворення мiських i сiльських поселень. Дана обставина знаходить своє вiдбиття у класифiкацiї земель за їх цiльовим призначенням. Землi, якi знаходяться в державнiй i комунальнiй власностi, використовуються для задоволення громадських iнтересiв, а тi, що знаходяться в колективнiй i приватнiй, – корпоративних та iндивiдуальних (особистих) iнтересiв (потреб) [3, ст.15].

Земельним кодексом України всi землi, залежно від їх цільового призначення, подiляються на такі категорії як-то: землi сiльськогосподарського призначення для ведiння особистого пiдсобного та пiдсобного господарств, садiвництва, городництва, сiнокосiння i випасання худоби, товарного сiльськогосподарського виробництва, дослiдних i навчальних цiлей, пропаганди передового досвiду; землi населенних пунктiв (мiст, селищ мiського типу та сiльських населених пунктiв) з поділом їх на земельні дiлянки для iндивiдуального житлового, гаражного й дачного будiвництва, жит-

93

лових, житлово-будiвельних, гаражно-будiвельних i дачно-будiвельних кооперативiв; землi промисловостi, транспорту, зв`язку, оборони та iншого призначення; землi природоохоронного, оздоровчого, рекреацiйного та iсторико-культурного призначення; землi лiсового фонду; землi водного фонду; землi запасу [1]. Iншими словами, землi, якi формують сферу життєдiяльностi людини в межах територiї України, диференційовані на окремi частини залежно вiд їх ролi в задоволенні iнтересiв людини, забезпеченнi її духовних та матерiальних потреб.     

Прiоритетне значення серед них мають землі сiльського-сподарського призначення – невiд`ємний складник процесу виробництва продуктiв харчування, незамiнний його елемент та основний засіб виробництва. Цi землi мають особливий правовйй режим, з чим i пов`язана належнiсть у першу чергу саме цих земель до об`єкта правової регламентацiї земельного права. Це об`єктивно зумовлено природними їх властивостями та їх незамiнною для суспiльства роллю як основи економiчного розвитку держави, матерiального добробуту народу. За умови кризового стану суспiльства значення цих земель непомiрно зростає: збiльшується потреба їх рацiонального використання та екологiчно спрямованого захисту, що є основним напрямком  земельного законодавства. У Земельному кодексi України придiляється велика увага питанням надання, використання, охорони та вилучення саме земель сiльськогосподарського призначення.

Але на жаль, на сьогодні, в Земельному кодексi не закрiплено визначення поняття ні землi як загального i своєрiдного об`єкта земельних вiдносин, ні земельної дiлянки як безпосереднього об`єкта правовiдносин власностi, використання, охорони тощо. Лише на пiдставi аналiзу можна зробити висновок, що пiд землею законодавство має на увазi тiльки ту частину земної поверхнi, яка є основним засобом виробництва в сiльському i лiсовому господарствах, а також мiсце розташування рiзних об`єктiв виробничого, природоохоронного, культурно-побутового та iншого характеру. Як бачимо, на перший план виступають два моменти, якi характеризують землю лише як засіб виробництва i просторовий базис, тобто за основу береться, по сутi, тiльки її економiчна роль.

Мiж тим земля - категорiя  еколого-економiчна. При її використаннi й охоронi необхiдно перш за все враховувати те, що її природне походження і функцiонування здiйснюється за обєктивними законами природи, які не можуть змiнюватися за волевиявленням людини. I хоча земля являє собою один iз самостiйних природних   об`єктiв,   в   процесі   використання   якого   утворюються,

94

здiйснюються та припиняються рiзнi правовiдносини, вона в той же час є необхiдною умовою i базою формування сприятливого середовища iснування живих істот, у тому числі й людини. На нiй розташовуються всi iншi природнi компоненти, якi формують бiосферу. Таким чином, земля є об`єктивною умовою, засобом, джерелом i мiсцем життєдiяльностi людини, а також iснування усiх iнших бiологiчно активних органiзмiв і частиною єдиного природного комплексу, вiд стану якого залежить благополуччя кожної  людини окремо i суспiльства в цiлому. 

 

 

Список лiтератури: 1. Земельний кодекс України зi змiнами i доповненнями, внесеними Законом України вiд 13 березня 1992 р. // Вiдом. Верхов. Ради України.- 1992.- №25.- Ст. 354.  2. Конституцiя України // Вiдом. Верхов. Ради України.- 1996.- № 30.- Ст. 141.  3. Шульга М.В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в современных условиях.-Харьков: Консум, 1998.- 260 с.

 

 

 

Е.В. Редько

 

Экономическое стимулирование

как правовая гарантия предупреждения

деградации земель

 

Анализ практики использования земель свидетельствует, что вместе с надлежащим закреплением правовых форм реализации прав собственниками земельных участков и землепользователями необходимо также установление правовых мер, гарантирующих эти права и их защиту. Осуществление земельных прав субъектами призваны обеспечивать правовые гарантии.

В юридической литературе под последними принято понимать совокупность специальных правовых средств и способов, с помощью которых реализуется, охраняется и защищается субъективное право. Применительно к земельно-правовой сфере ими следует считать закрепленные законом правовые средства и способы, гарантирующие возникновение, осуществление, охрану и защиту земельных прав субъектов. Данное положение полностью распространяется и на правовые гарантии предупреждения деградации земель.

Все гарантии земельных прав с точки зрения их механизма обеспечения по своему составу являются неоднородными. Прежде всего следует различать гарантии, которые обеспечиваются путем

95

закрепления в законе прав и обязанностей собственников земли и землепользователей. Кроме того можно выделить гарантии, характеризующие четким закреплением компетенции уполномоченных государственных органов, осуществляющих управленческие функции в сфере использования и охраны земель.

Самостоятельное значение имеют гарантии, которые обеспечиваются:

а) восстановлением нарушенного права собственников земли и землепользователей;

б) возмещением в установленном порядке убытков, причиненных как правомерными, так и неправомерными действиями;

в) запретом совершать определенные действия и некоторые другие.

Особое место занимают стимулирующие гарантии (ст.87 Земельного кодекса Украины), представляющие наибольший интерес и практическую значимость относительно предупреждения деградации земель. Они обеспечиваются посредством поощрения или применения специфических земельно-правовых санкций, которые заключаются в принудительном прекращении  или ограничении прав нарушителя на  пользование землей.

                Оптимальное построение системы этих гарантий позволит, во-первых, соединить производственные интересы конкретных собственников земельных участков и землепользователей с целями и задачами воспроизводства и охраны земель, а во-вторых, - поднять на более высокий уровень охрану земли как важнейшего объекта природы, в первую очередь, от деградационных процессов.

                Как свидетельствует практика, площадь деградированных земель постоянно увеличивается. В настоящее время площадь земель, например сельскохозяйственного назначения, которые представляют наибольшую ценность, составляет 41,84 млн.га.  В связи с тем, что часть этих земель уже подвергнута деградационным процессам, из использования изъято 119 тыс. га сельскохозяйственных угодий, в том числе 65 тыс. га пашни [1,ст.248]. Такое положение дела заставляет задуматься о необходимости разработки таких специфических правовых гарантий, которые способствовали бы предупреждению этой деградации. Суть гарантий должна заключаться в побуждении собственников земли и землепользователей к правомерным действиям, направленным в своей основе на предупреждение деградационного процесса.

                Исследования показывают, что заинтересованность собственников земли и землепользователей в осуществлении мероприятий,   направленных   на   предупреждение   негативных   процессов,

96

ухудшающих состояние земель, только тогда может достичь своей цели, когда их действия будут им экономически выгодны. А отсутствие выгоды сводит на нет и всю заинтересованность, поэтому у субъектов не будет и стремления к совершению указанных выше действий. В то же время попытки вызвать определенную заинтересованность путем закрепления соответствующей обязанности вряд ли будет побуждать собственников земли и землепользователей к оптимальному поведению в связи с этой проблемой. Кроме того, известно, что  все мероприятия, связанные с предупреждением деградации земель, требуют вложения значительных денежных средств на приобретение новой техники, строительство защитных сооружений, разработку планов по сохранению плодородия почв и т.д. Поэтому не каждый носитель земельных прав будет стремиться расходовать собственные средства. В конечном итоге эффективность проведенных мероприятий, направленных на предупреждение деградационного процесса, будет сведена к минимуму. Меры, осуществленные самими собственниками земли и землепользователями, в которых они были бы заинтересованы, принесут совершенно другой результат. Вот почему наиболее эффективными для предупреждения деградации земель являются именно стимулирующие гарантии.

                Среди последних особо выделяются гарантии, являющиеся по своему характеру экономическими, т. е. они связаны с экономическим воздействием на мотивацию поведения носителя земельных прав. К их числу относятся: а) освобождение от платы за земельные участки; б) выделение средств из государственного, республиканского, местного бюджета для восстановления земель, нарушенных не по вине собственников и землепользователей; в) частичная компенсация из средств бюджета и другие.

Для наиболее полной реализации стимулирующих гарантий, которые носят экономический характер, было бы целесообразным создавать региональные земельные фонды за счет средств, поступающих от налога на землю и арендной платы. Дополнительным источником пополнения таких фондов могли бы быть штрафы, налагаемые за нарушение земельного законодательства (например, за нерациональную эксплуатацию и загрязнение земельных ресурсов) и т.д.                        

Повсеместное расширение практики обеспечения субъектов, осуществляющих использование земель сельскохозяйственного назначения техникой и оборудованием для выполнения работ по повышению плодородия почв на условиях лизинга, - тоже гарантия успеха.

 В число мер превентивного характера в составе стимули-

97

рующих гарантий есть смысл включить предоставление кредитов в первую очередь собственникам земли и землепользователям для выполнения ими работ, связанных с предупреждением процессов деградации земель.

Наряду с финансовой поддержкой весьма немаловажным является научное обеспечение вопросов, связанных с этой проблемой. Речь идет, в частности, о разработке адаптированных региональных систем  земледелия, включающих комплекс мероприятий, которые бы способствовали сохранению и воспроизводству плодородия почв, обеспечивали высокую продуктивность сельскохозяйственных земель, а также рациональное использование мелиорированных земель и экологическую безопасность региона.

Научный подход в решении любой проблемы, в том числе и вопроса предупреждения деградации земель, экономически выгоден. Научное обоснование комплекса мероприятий, связанных с эксплуатацией земельных ресурсов, позволит избежать серьезных негативных последствий, которые могут возникнуть в результате неквалифицированного, неграмотного и недальновидного  подхода к осуществляемым мероприятиям. Финансирование же научной деятельности могло бы производиться в виде отчисления определенного процента денежных сумм, поступающих в региональные фонды, о которых шла речь выше.

Образование такого фонда не противоречит требованиям действующего законодательства. В Законе Украины «Об охране окружающей природной среды» предусмотрен Фонд охраны окружающей природной среды. Вместе с тем создание региональных земельных фондов не будет противоречить действующему законодательству.

Кроме того, в развитие ст. 87 Земельного кодекса Украины, в которой говорится об экономическом стимулировании  рационального использования и охраны земель, Государственным комитетом по земельным ресурсам Украины осуществляется особый подход к этому вопросу. Данным органом разработана формула расчета увеличения налога на деградированные сельскохозяйственные земли, не обеспечивающие производство экологически чистой и качественной продукции [2, с.16].

Представляется, что реализация такого механизма позволит достичь определенных целей:

а) собственникам земли и землепользователям становится невыгодной эксплуатация неплодородных или малоплодородных земель, поэтому последние добровольно передаются в резервный фонд, который планируется создать для последующего их восста-

98

новления;

б) с части налога за деградированные сельскохозяйственные земли можно создать инвестиционный фонд стимулирования способов охраны и сохранения плодородных земель, а также особо охраняемых территорий;

в) резко уменьшается риск деградации земель  в случае отказа  от их использования и необходимости в совершении действий, связанных с их охраной.

Собственники земли и землепользователи, которые осуществляют меры по предупреждению деградации земель, поддерживают и повышают плодородие земель на надлежащем уровне. Такой подход им экономически выгоден. Для них, помимо уже имеющихся льгот, экономическое стимулирование будет выражаться в уменьшении налога на землю или освобождении от увеличенного налога на длительный срок. В конечном итоге это обеспечит уменьшение себестоимости продукции и цен на экологически чистую  сельскохозяйственную продукцию.

Все рассмотренные выше гарантии и способы стимулиро-вания требуют тщательного научного анализа и экономического обоснования. Это необходимо для того, чтобы определить, какие из них будут наиболее выгодны не только для собственников земли и землепользователей, но и для государства.  Так как в современных условиях реализовать стимулирующие гарантии экономического характера зачастую очень сложно, представляется, что их осуществление должно быть возложено равномерно как на собственников земли и землепользователей, так и на государство.

 

 

Список литературы: 1.Ведомости Верховной Рады Украины. - 1998. - № 38, 39. - Ст. 248. 2. Вьюн В.Г., Ребень Й.А. Вопросы организационно-экологичского определения земель сельскохозяйственного назначения в условиях земельной реформы // Вестник аграрной науки Причерноморья. - К.. - 1997. - Вып. 1. - С. 16

 

 

99

В.Ю. Уркевич

 

ПИТАННЯ ПРАВОСУБ'ЄКТНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО КООПЕРАТИВУ

ЯК ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

 

В умовах побудови в Україні ринкової економіки, заснованій на нових, невідомих раніше відносинах, особливого значення набуває нове бачення й осмислення правового статусу учасників цих відносин, який проявляється в такому правовому інституті, як інститут правосуб’єктності.

Суб’єктом права може бути особа, яка: а) за своїми властивостями фактично може бути носієм юридичних прав та обов’язків;  б) маючи властивості суб’єкта права в силу юридичних норм, реально здатна брати участь у правовідносинах [3, с. 139].

Ці дві ознаки юридичної особи і складають зміст її правосуб’єктності. Необхідно зауважити, що термін “правосуб’єктність” вітчизняне законодавство не знає. Він є pезультатом наукових розробок. Так, у юридичній науці під цим поняттям розуміють визнану законом здатність особи бути носієм прав та обов’язків [3, с. 139]. Правова доктрина виробила й різновиди правосуб’єктності, як здатність особи бути: а) суб’єктом права взагалі (загальну); б) учасни-ком правовідносин тієї чи іншої галузі права (галузеву); в) учасником лише визначеного кола правовідносин (спеціальну) [3, с. 144].

Оскільки фізична особа є первісним суб’єктом права, відповідно до цього вона і наділяється більш ширшим обсягом правосуб’єктності. Вона має змогу бути учасниками майже  необмежено-го кола правовідносин, що регулюються нормами різних галузей права. Зміст правосуб’єктності фізичних осіб складає цивільна, трудова, шлюбно-сімейна, конституційна та інші різновиди правосуб’єктності. 

Цього не можна сказати про зміст інституту  правосуб’єктності юридичних осіб, дискусія стосовно якого останнім часом набула нової сили. За часів радянської правової системи цим особам була притаманна лише спеціальна правосуб’єктність, тобто вони могли брати участь у правовідносинах, коло яких було суворо обмежено їх статутними цілями та завданнями. Пояснення цьому – плановий характер ведіння соціалістичного господарства, створення юридичної особи для виконання визначених функцій і вирішення певних завдань, народногосподарських планів держави. Інакше кажучи, юридична особа була одним з основних елементів управління державою своєю власністю, зокрема, через такий правовий важіль,

100

як “право оперативного управління” [9, с. 21, 22].

Зрозуміло, що за сучасних умов господарювання юридичні особи мають здатність до вступу в значно ширше коло правовідносин, а тому і їх правосуб’єктність набуває “розмитішого” характеру. Отже, цілком зрозуміло, що після прийняття у 1995 р. першої частини ЦК Російської Федерації [6] серед російських науковців є поширеною точка зору, що тепер правосуб’єктність комерційних організацій є загальною, тобто, маючи досить широкі цивільні  права і обов’язки, вони можуть займатися будь-якою діяльністю [7, с. 42]. Але деякі правники, не заперечуючи концепції загальної правосуб’єктності юридичних осіб, все ж таки зауважують, що остання повинна відповідати цілям їх діяльності [1, с. 136]. Треті, не погоджуючись з такими точками зору, відстоюють збереження цільової (спеціальної) правосуб’єктності [11, с. 61-63].

Щодо вітчизняної юридичної науки, то подібного роду дискусії не набули поширення, оскільки зберігає чинність ст.26 ЦК України (хоча й прийнятого понад 35 років тому), де визначено, що юридична особа має цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності [13]. Це є цільова, спеціальна правоздатність. Однак дехто з дослідників цього питання вважають, що положення ст.3 Закону України “Про підприємництво” [5; 1991. - № 14. - Ст. 168] можна тлумачити як надання суб’єктам підприємницької діяльності загальної (універсальної) правосуб’єктності [10, с. 80]. І хоча цей погляд не досить поширений, безспірним є те, що правосуб’єктність юридичних осіб уже втратила ту спеціальну обмеженість, яка була їй притаманна раніше.

Як вбачається, треба погодитися з тим, що за сучасних умов юридична особа має право закріпити в установчих документах і володіти всією сукупністю прав та обов’язків, за винятком тих, які в силу своєї правової природи властиві виключно особі фізичній [4,  с. 56]. При цьому не слід забувати, що юридична особа – це специфічний суб’єкт права, похідний від первісного – фізичної особи, який створюється для досягнення й вирішення певних цілей, завдань, задоволення потреб суспільства в цілому. Але, на нашу думку, її кінцевою метою створення й функціонування є не виробництво продукції, надання послуг чи виконання робіт, а саме  отримання прибутку, задоволення економічних, соціальних та інших інтересів її засновників, що, звичайно, не може бути здійснено без виконання вищевказаних функцій. Отже, при такому широкому трактуванні мети, завдань діяльності юридичної особи, коло надаваних їй прав та покладених на неї обов’язків може бути, в рамках чинного законодавства, майже необмеженим.

101

Наведені вище міркування є цілком слушними й щодо інституту правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу, зміст якого не вичерпується лише цивільною правосуб’єктністю. Вона є більш ширшою, багатограннішою. Оскільки така правосуб’єктність визначається статутом кожного кооперативу, то її можна назвати статутною (локалізованою) [12, с. 20, 21].

На обсяг статутної правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу впливає те, що останній є суб’єктом права власності і господарювання, використовує землю як основний засіб виробництва, за його участю складаються специфічні членські, трудові, фінансові, договірні відносини, відносини з державними органами тощо. Це наводить на думку, що правосуб’єктність сільськогосподарського кооперативу за сучасних умов має бути загальною (звичайно ж у межах чинного законодавства). Однак її зміст повинен співвідноситися з цілями та завданнями діяльності цієї юридичної особи: чи то отримання прибутку (для сільськогосподарських виробничих кооперативів), чи задоволення різноманітних інтересів засновників-членів (для сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів). А оскільки засновниками обрана саме така форма ведіння господарювання як сільськогосподарський кооператив, то, звичайно, і зміст правосуб’єктності останнього повинні перш за все складати права та обов’язки, пов’язані з виробництвом саме сільськогосподарської продукції, використанням землі як основного засобу виробництва.

Сільськогосподарський кооператив виступає єдиним суб’єктом права, але в залежності від особливостей правовідносин, у яких він бере участь, проявляються різні сторони його єдиної правосуб’єктності [8, с. 38, 39]. Цілком очевидно, що вона є комплексною [1, с. 138], тому що кооператив виступає учасником і цивільних, і майнових, і господарських, і земельних, і трудових, і організаційних, і управлінських, і фінансових та інших правовідносин, що регулюються нормами відповідних галузей права. Отже, складниками комплексної правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу є цивільна, майнова, господарська, земельна, трудова, організаційна, управлінська, фінансова правосуб’єктність. При цьому він має відповідні права та обов’язки як у зовнішніх, так і у внутрішніх (внутрішньокооперативних) відносинах. Ці висновки повністю підтверджуються нормами Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” (ст. 6, 20, 22, 28, 35) [5; 1997. - № 39. - Ст. 261].

Але виокремлення всіх названих різновидів єдиної правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу є досить умовним, тому що всі його права та обов’язки тісно переплетені. Можна погодитися з Г.А. Аксеньонком, що майнова правоздатність безпо-

102

середньо пов’язана із земельною і деякою мірою навіть обумовлена нею. Це пояснюється тим, що вся господарська діяльність спрямована на правильне й найбільш раціональне використання землі як основного засобу сільськогосподарського виробництва [2, с. 188-190]. Подібним чином пов’язані між собою й інші види правосуб’єктності сільськогосподарського кооперативу.

Отже, правові проблеми інституту правосуб’єктності юридичних осіб взагалі та інституту правосуб’єктності сільськогосподарських кооперативів, зокрема, не є остаточно вирішеними ні в законодавстві України, ні в її правовій доктрині. Сподіваємося, що концептуальні засади та нові підходи до вирішення цих проблем, викладені в даній роботі, будуть сприйняті при подальшій розробці змісту інституту правосуб’єктності юридичних осіб за сучасних умов.

 

 

 

Список літератури:  1. Аграрное право: Учебник для вузов / Под ред. Г.Е. Быстрова и М.И. Козыря. - М.: Юрист, 1998. - 534 с.  2. Аксененок Г.А. Правовое положение совхозов в СССР. - М.: Изд-во АН СССР, 1960. - 302 с. 3. Алексеев С.С. Общая теория права. - В 2-х т. - Т. 2. - М.: Юрид. лит., 1982. - 360 с.  4. Браун М. Зарегистрированный кооператив // Основы немецкого торгового и хозяйственного права: Германский фонд международного правового сотрудничества. - М.: БЕК, 1995. - С. 54-62. 5. Відомості Верховної Ради України.  6. Гражданский кодекс Российской Федерации: Часть I / Вступит. ст.  проф. В.Я. Яковлева. - М.: БЕК, 1995. - 240 с.  7. Комментарий к Федеральному Закону “О сельскохозяйственной кооперации” / Отв. ред.  Е.Л. Минина. - М.: ИНФРА М-НОРМА, 1997. - 269 с. 8. Лаптев В.В. Правовое положение государственных промышленных предприятий в СССР. - М.: Изд-во АН СССР, 1963. - 278 с. 9. Подопригора З.А. Гражданско-правовая защита колхозной собственности. - М.: Госюриздат, 1957. - 91 с. 10. Проскурина Ю.И. Общая характеристика правосубъектности юридических лиц // Наука і вища освіта: Конферен-ції. Наукове рецензування. Інформація / Запорізьк. ін-т держ. та муніцип. управлін. / Редкол.: О.М.Горбань, В.А.Мисливий та ін. - Вип. 1. - Запоріжжя, 1998. - С. 79-81.  11. Реформирование сельскохозяйственных предприятий: правовые вопросы. - М.: ИГП РАН, 1996. - 127 с. 12. Семчик В.И., Кулинич П.Ф. Правовое обеспечение развития кооперации / Под ред. В.П. Сытника, А.В. Крисального. - К.: Урожай, 1988. - 72 с. 13. Цивільний кодекс України // Право України. - 1993. - № 11-12. - С. 1- 66.

 

 

 

103

Т.В. Лямцева

 

О КОММЕРЧЕСКОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

ГОСУДАРСТВЕННЫХ СЕЛЬСКОХОЗЯЙСТВЕННЫХ ПРЕДПРИЯТИЙ

 

В условиях формирования в Украине рыночных отношений неотъем­лемой частью производственно-хозяйственной деятельности сельскохо­зяйственных предприятий (в том числе государственных) стала коммер­ция, составным элементом которой является сбыт (продажа) произве­денной продукции. Закон "О предприятиях в Украине" [3; 1991. – № 24. – Ст. 272] за­крепляет право государственного сельскохо­зяйственного предприятия осуществлять любые виды хозяйственной де­ятельности, если они не запрещены законодательством Украины и соот­ветствуют целям, предусмотренным уставом предприятия. Кроме того, п.1 ст.1 данного Закона определяет предприятие как самостоятельный хозяйствующий уставный субъект, имеющий права юридического лица и осуществляющий производственную, научно-исследовательскую и коммер­ческую деятельность с целью получения соответствующей прибыли (до­хода). Таким образом, законодательство Украины прямо закрепляет право государственных сельскохозяйственных предприятий заниматься коммер­ческой деятельностью.

Необходимо отметить, что ни в действующем законодатель­стве, ни в специальной литературе не дается однозначного и четкого определения понятия коммерческая деятельность. Хотя выработка того или иного правового явления и закрепление его универсального, всеобъемлющего понятия в законо­дательстве и является достаточно сложной задачей, однако, как представляется, от ее ре­шения во многом зависит эффективность правового регулирования тех или иных общественных отношений. Поэтому следует подробнее остано­виться на выяснении ряда теоретических подходов к определению поня­тия коммерческая деятельность государственных сельскохозяйственных предприятий.

Обратимся к этимологии: слово коммерция (лат. commercium) означает "торговля", что не следует, конечно, отождествлять с коммерческой деятельностью.

Согласно Закону Украины "О предпринимательстве" [3; 1991. – № 14. – Ст. 168] коммерческая деятельность государственных сельскохозяйственных предприятий является частью их предпринимательской деятельности. Из определения предпринимательства,  данного  в  этом  Законе  вы­текает,  что  предпринимательская

104

деятельность - это самостоятельная инициатива, исходящая от определенного субъекта, которую последний проявляет на собственный риск с целью получения прибыли, и сфе­рой проявления которой является производственная и коммерческая (торговая) деятельность. Производственная деятельность включает производство продукции, выполнение   работ и оказание услуг.

Что касается коммерческой деятельности, то ее определение требует уточнения и конкретизации. В юридической литературе к сфере коммерческой деятельности относят следующие правоотношения, складывающиеся в процессе деятельно­сти, непосредственно направленной на получение прибыли:

а) деятель­ность на товарных рынках (купля-продажа в целях материально-техни­ческого снабжения и сбыта произведенной продукции);

б) деятельность по экспорту и импорту товаров;

в) деятельность на фондовых рынках (купля-продажа акций, облигаций и других ценных бумаг);

г) деятель­ность в свободных экономических и оффшорных зонах;

д) посредническая деятельность, приносящая прибыль [4, с. 45].

Итак, коммерческая деятельность - это торговля товарами и другая, связанная с осуществлением торговых операций, деятельность (материально-техническое снабжение, посредничество), где под товаром понимают производственную продукцию, товары народного потребления, другие предметы, услуги, работы, права интеллектуальной собственности и другие неимущественные права, которые отчуждаются по принципу возмездности (платности)[1,  с. 171].

Из вышеизложенного можно сделать вывод, что коммерческая деятель­ность не сводится только к торговле. Торговля, осуществление торго­вых операций являются лишь одними из основных элементов, составляю­щих это сложное и многогранное понятие. В специальной литературе высказывается мнение, что слово "торговля", "торг" проис­ходят от шведского torg, что значит "площадь" (торговая) [5, с. 4]. Торговля относится к одному из на­иболее древних и распространенных видов человеческой деятельности. До настоящего времени понятие "торговля" остается спорным. "Под сло­вом "торговля", - справедливо писал еще в начале ХХ в. немецкий ученый Р. Вандерборг, - мы подразумеваем столько различных проявлений хозяйственной жизни, что весьма трудно найти такое определение, ко­торое могло бы объять все эти явления" [2, с. 1].

105

Торговая деятельность (в широком смысле этого понятия) призвана обслуживать единую сферу то­варного обращения, в процессе которого товар переходит из сферы производства в сферу потребления, где он должен выступить жизненным средством или средством производства. В экономической литературе сфе­ра обращения товаров для производственного потребления рассматривает­ся как материально-техническое снабжение, которое определяется как планомерно организованный процесс распределения и обращения средств производства и организации наиболее рациональной их передачи от про­изводителя к потребителю [6, с. 12, 13]. Вместе с тем следует отметить, что законодатель так и не определился в формализации самих критериев тор­говли как предпринимательской деятельности. Поэтому при толковании этого понятия приходится руководствоваться рядом нормативных документов (Декрет Кабинета Министров Украины от 17.03.93 г. "О налоге на промысел". Постановлением Верховной Рады Украины от 26.01.1993 г. и др, которые дают определение понятия "незаконная торговая деятель­ность" и т.п.).

Попытка дать формулировку категории торговая деятельность была предпринята в Постановлении Кабинета Министров Украины от 08.02.1995 г., которым были утверждены "Порядок занятия торговой деятельностью и Правила торгового обслуживания на­селения". В п.2 этого Постановления это понятие трактуется как иници­ативная, самостоятельная деятельность юридических лиц и граждан по осуществлению купли и продажи товаров народного потребления с целью получения прибыли. По мнению А.А. Попова, занятие торговлей по самос­тоятельной инициативе, систематически, на собственный риск с целью по­лучения прибыли – это один из видов предпринимательской деятель­ности [5, с. 5, 6].

Приведенные аргументы позволяют дать характеристику коммерческой деятельности, в том числе и государственных сельскохозяйственных предприятий. Здесь уместно отметить, что эта деятельность относится к вспомогательному виду деятельности этих субъектов и отлича­ется такими признаками, как свобода, самостоятельность, собственная инициатива, свой риск. Коммерческие отношения могут разви­ваться в условиях экономической свободы субъектов деловых отношений. В то же время нельзя считать экономической свободой в коммерческой деятельности полную независимость от интересов и действий субъектов рынка, поскольку в ряде случаев для достижения каких-либо стратеги­ческих целей необходим компромисс с деловыми партнерами. Кроме того, свобода коммерческих   взаимоотношений   может   ограничиваться   условиями

106

внешней среды, коммерческой тайной и другими факторами.

В настоящее время государственным сельскохозяйственным предприятиям согласно ст.17 Закона Украины "О приоритетности социального развития села и агропромышленного комплекса в народном хозяйстве" [3; 1992. – № 32. – Ст. 453] гарантируется самосто­ятельность в определении направлений производственной деятельности и право полной собственности на свою продукцию. Им предоставляется пра­во на добровольное (на договорной основе) принятие государственного заказа на производство продукции или на свободную торговлю, кроме случаев, преду­смотренных законодательством. Вместе с тем данный Закон гарантирует государственным сельскохозяйственным предприятиям право свободного выбора на договорных на­чалах партнеров по централизованным формам заготовок и прямых связей. Сельскохозяйственная продукция реализуется как на основе дого­воров купли-продажи, поставки, контрактации, мены (бартера) и др., так и путем продажи на рынках, биржах и т.п. С начала 90-х годов опреде­ленное развитие получила оптовая торговля сельскохозяйственной продукцией через биржи. В Украине создаются товарно-сырьевые и специализированные биржи, которые в определенной степени регулируют движение товаров – как сельскохозяйственной продукции, так и материально-технических ресурсов для аграрно­го сектора, и которые формируют цены на товары с учетом спроса и предложения.

Рыночная экономика предусматривает также и активную внешне­экономическую деятельность субъектов хозяйствования. В Украине нет специального закона о государственном сельскохозяйствен­ном предприятии. Специальная внешнеэкономическая правосубъектность последнего определяется Законами Украины "О предприятиях в Украине" и "О внешнеэкономической деятельности". Статья 25 Закона Украины "О предприятиях в Укра­ине" предоставляет данным субъектам самостоятельность в осуществлении внешнеэкономической деятельности, в выборе иностранных партнеров и заклю­чении внешнеэкономических договоров (контрактов) на реализацию произ­веденной аграрной продукции.

Все это позволяет сделать вывод, что коммерческая дея-тельность государственных сельскохозяйственных предприятий - это составная производственно-хозяйственной деятельносмти,  носящая зависимый и вспомогательный характер по отношению к их основному виду деятельно­сти - производству товарной аграрной продукции, по реализации про­изведенной сельскохозяйственной продукции растительного и животного происхождения, по материально-техническому обеспечению аграрного производства. И хо­тя

107

она явля­ется вспомогательным видом деятельности и зависит от основной  производственно-хозяйственной деятельности, все же от ее результатов во многом зависит успешное осуществление деятельности предприятия в целом, так как коммер­ческая деятельность этих субъектов хозяйствования направлена прежде всего на обслуживание основного ее вида - производства товарной аграрной продукции растительного и животного происхождения. А при­быль, полученная в результате ее осуществления, может быть использована на развитие и расширение производственной базы государственных сельскохозяйственных предприятий.

В заключение следует отметить, что для достижения стоящих перед коммерческой деятельностью задач необходимо руководствоваться следующими отправными началами как-то:

а) неразрывная связь коммерческой деятельности с принципами маркетинга;

б) гибкость коммерческой деятельности, ее направлен­ность на учет постоянно меняющихся требований рынка;

в) умение пред­видеть коммерческие риски;

г) выделение приоритетов;

д) проявление собственной инициативы;

е) высокая ответственность за выполнение при­нятых обязательств по торговым сделкам;

ж) нацеленность на получение прибыли как конечного результата.

Следование этим основным принципам будет способствовать повышению эффективности коммерческой деятельности государственных сельскохозяйственных предприятий в условиях рыночных отношений.

 

 

Список литературы: І. Аграрне законодавство України: проблеми ефективності / За ред. В.І. Семчика. - К.: Наук. думка, 1998.-244 с. 2. Вандерборг Р. Торговля и торговая политика. І Выпуск.-Спб.: Изд-во О.Н. Поповой, 1902.- 422 с.  3. Відомості Верховної Ради України. 4. Круглова Н.Ю. Хозяйственное право. – М.: Рус. дел. лит., 1997. – 604 с. 5. Попов А.А. Торговое право: Краткий курс лекций. – Xарьков: РА, 1998.- 140 с.  6. Экономика, организация и планирование материально-технического снабжения и сбыта / Под ред. Т.И. Шевцова. –М.: Наука, 1974. – 270 с.

 

 

108

С.В. Шарапова

 

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МОНІТОРИНГУ

АТМОСФЕРНОГО ПОВІТРЯ

 

Кожен громадянин України має право на безпечне для його життя та здоров’я довкілля, що безпосередньо закріплено в ст. 50 Конституції України [1; 1996.- №30.- Ст.141]. Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих елементів навколишнього природного середовища. Воно впливає на здоров’я людини, життєдіяльність рослинного та тваринного світу. До його складу входить кисень, необхідний для існування людини та живих організмів. Атмосферне повітря є провідником енергії сонця, становить основу кліматичних та погодних умов, використовується як сировина основного виробничого призначення тощо.

Проблема охорони атмосферного повітря є досить гострою. В атмосферу викидаються шкідливі речовини, у багатьох містах забруднення повітряного басейну значно перевищує гранично допустимі концентрації. Розвиток промисловості, різних видів транспорту, застосування хімікатів у господарстві призводять до негативних змін якісного складу атмосфери.

З метою збереження сприятливого стану атмосферного повітря, його поліпшення, відновлення, зниження шкідливого фізичного, хімічного та біологічного впливу на нього екологічне законодавство України передбачає систему охоронних заходів. Значну роль у їх здійсненні відіграє ведіння моніторингу атмосферного повітря, який розвивається як національна підсистема глобального моніторингу довкілля.

Одним з основних напрямків реалізації глобальної системи моніторингу навколишнього середовища є моніторинг забруднення атмосферного повітря, проблеми якого стикаються з глобальними проблемами, адже атмосферне повітря у глобальному масштабі утворює єдине життєве середовище.

Правовою основою ведіння такого моніторингу атмосферного повітря в Україні є Закон “Про охорону атмосферного повітря” від 16 жовтня 1992 р. [1; 1992.- №50.- Ст.678], Постанова Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. “Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря” [2; 1999.- №10.- Ст.393] та деякі інші нормативно-правові акти. Але, на жаль, для забезпечення його ведіння та реалізації для підвищення ефективності системи моніторингу  зазначеного законодавства недостатньо.

109

Згідно з названим Законом моніторинг атмосферного повітря складається із збирання, збереження, обробки та аналізу інформації про стан атмосферного повітря. Визначення в Законі поняття моніторингу, вважаємо, не є уніфікованим. Повніше  воно також наведено у згаданій Постанові Кабінету Міністрів України. Згідно з п.1 цієї Постанови моніторинг атмосферного повітря провадиться з метою отримання, збирання, збереження, оброблення та аналізу інформації про рівень забруднення атмосферного повітря, оцінки і прогнозування його змін та ступеня небезпечності і розроблення науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття рішень у галузі його охорони. Вважаємо, що останнє визначення моніторингу атмосферного повітря є досконалішим і повинно таким же чином бути сформульовано в Законі України “Про охорону атмосферного повітря” замість наведеного в ст. 43 [1; 1992.-№50.- Ст.678].

Державними органами, на яких покладається ведіння такого моніторингу, є органи: а) Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України; б) Міністерства охорони здоров’я України; в) державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України;  г) Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильскої катастрофи; д) Комітету України з питань  гідрометеорології, а також підприємства, установи й організації, діяльність яких призводить або може призвести до погіршення стану атмосферного повітря.

Органи Міністерства охорони здоров’я України здійснюють нагляд за забрудненням повітря в лікувально-профілактичних установах, санаторіях, будинках відпочинку, санітарних пропускниках, у виробничих приміщеннях.

Комітет України з питань гідрометеорології провадить метеорологічні спостереження, що характеризують вітер, прозорість повітря, хмарність, тиск та вологість, опади, сонячну радіацію, теплообмін, атмосферні явища тощо.

Згідно зі ст.19 Закону України від 24.02.94 р. “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” [1; 1994.- №27.- Ст.218] атмосферне повітря в населених пунктах, на територіях підприємств, установ, організацій та інших об’єктів, повітря у виробничих та інших приміщеннях тривалого чи тимчасового перебування людей має відповідати санітарним нормам.

Зараз набуває розвитку виробничий екологічний моніторинг, який здійснюється підприємствами. Він передбачає нагляд стосовно джерел забруднення, кількості викидів в атмосферу забруднюючих речовин.

110

Але, на нашу думку, перелік органів, на яких покладено ведіння моніторингу атмосферного повітря потребує розширення.  До нього мають входити органи Державного комітету України по земельних ресурсах та органи Державного комітету лісового господарства. На них слід покласти ведіння моніторингу щодо джерел забруднення атмосфери хімічними речовинами, які застосовуються в сільському та лісовому господарствах. Адже в атмосферу підприємствами агропромислового комплексу та лісового господарства викидається значна кількість вуглекислого газу, аміаку, хлору та інших небезпечних для здоров’я речовин, стосовно чого здійснювати нагляд конче необхідно.

Слід також визначити роль в екологічному законодавстві і органів Державної автомобільної інспекції МВС України, які теж повинні збирати інформацію про стан атмосферного повітря. Найбільша кількість кисню поглинається автомобільним транспортом, а неякісне паливо призводить до забруднення атмосфери. Усі транспортні засоби, які знаходяться в експлуатації, піддаються контролю за додержуванням гранично допустимих викидів забруднюючих речовин.

У міжнародно-правових документах велике значення приділяється охороні озонового шару, який являє собою верхній шар атмосфери (озоносфера), розташований на висоті від 10 до 50 км від поверхні Землі. Озоновий шар захищає живі організми на Землі від шкідливого впливу ультрафіолетової радіації Сонця.

Згідно з п.2 зазначеної Постанови Кабінету Міністрів України до об’єктів моніторингу належать атмосферне повітря,  атмосферні опади та викиди забруднюючих речовин в атмосферу. На жаль ця Постанова не закріплює озоновий шар як самостійний об’єкт моніторингу. Але головні положення міжнародних документів по охороні озонового шару зводяться до постійного співробітництва держав у галузі спостереження, дослідження та обміну інформації про його стан. Таким чином,  необхідно в законодавстві закріпити здійснення моніторингу стосовно озонового шару.

Аналіз екологічного законодавства України показав, що воно потребує деякого вдосконалення. Зокрема, в першу чергу слід внести доповнення до Постанови Кабінету Міністрів України “Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атмосферного повітря” та навести в Законі України “Про охорону атмосферного повітря” більш досконале поняття моніторингу атмосферного повітря.

 

 

111

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.   2. Офіційний вісник України.

 

 

І.Л. Бородін, канд. юрид. наук

 

адміністративно-правові способи захисту

прав і законних інтересів громадян

 

                Визначення сутності запровадження й розвитку способів забезпечення прав і законних інтересів громадян можна назвати пріоритетним напрямком правотворчої  та правозастосовчої діяльності держави. Це обумовлено охоронною функцією права, спрямованою на максимальне зменшення кількості негативних явищ у сфері суспільних відносин (у першу чергу, між громадянами й державними органами та їх посадовими особами). Саме тому для норм адміністративного права важливе значення має проблема дослідження і розробки заходів по зміцненню законності й демократії.

                Поглибленого дослідження потребують проблеми адміністративно-правових способів захисту прав і свобод людини та громадянина. І хоча вони вже й розглядалися вченими-юристами, але стосувалися лише окремих його аспектів [1; 5; 6].

                Разом з тим вітчизняною юридичною наукою достатньою мірою не визначено правову природу та зміст адміністративно-правових способів захисту прав громадян. Причин тут чимало. Сьогодні відбувається процес переосмислення ключових позицій адміністративного права в межах концепції його реформи. Не сприяє вирішенню проблеми й існуючий рівень систематизації норм адміністративного права. Прямим докором на адресу парламентської делегації України на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи пролунали виступи про неприйняття Верховною Радою України низки кодифікованих законодавчих актів, що є невиконанням рішення  № 190 цієї Асамблеї від 26 березня 1995 р. Перед законодавцями, перед правниками України – як практиками, так і теоретиками – постало нагальне завдання: створити основи національного кодифікованого законодавства, яке відповідало б вимогам суспільно-правового розвитку української спільноти і за своїм змістом відповідало б стандартам Ради Європи [4, с. 4]. За відсутністю такого законодавства механізм реалізації матеріальних адміністративно-правових норм не задовольняє висунутих до нього вимог.

                Кожний спосіб захисту прав і законних інтересів громадян (цивільно-правовий, кримінально-правовий, адміністративно-право-

112

вий) має певну сферу застосування, певних суб’єктів, які забезпечують охорону прав, свої методи застосування й механізм реалізації. Для визначення сутності будь-якого способу захисту першочергове завдання – встановити сфери його використання, а з ними й межі його дії.

                Адміністративно-правові способи захисту прав і законних інтересів громадян передбачають різноманітні за змістом і обсягом відносини, особливістю яких є те, що вони складаються і здійснюються у виконавчо-розпорядчій діяльності держави. Ця сфера реалізує значну кількість конституційних прав і законних інтересів громадян. Це означає, що адміністративно-правові способи захисту набувають важливого значення в механізмі їх реалізації. Наприклад, відповідно до ст. 5 Конституції України громадяни мають право на подання скарги до суду за поновленням своїх прав і законних інтересів. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 348 затверджено Інструкцією з діловодства щодо звернень громадян до органів державної влади та місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій (незалежно від форм власності), засобів масової інформації. Без таких заходів уявити собі можливість поновити нормальні правовідносини у виконавчо-розпорядчій діяльності важко.

                Отже, характерною рисою адміністративно-правового способу захисту прав і законних інтересів громадян є його застосування в межах виконавчо-розпорядчої діяльності.

                Сфера реалізації способів захисту прав громадян обумовлює коло суб’єктів, які їх застосовують. Цей захист в тому чи іншому обсязі здійснюється всіма державними органами та їх посадовими особами. Велике значення має тут діяльність органів місцевого самоврядування. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997 р. конкретизує їх повноваження щодо охорони прав, свобод і законних інтересів громадян.

                Однією з форм роботи даних органів є, наприклад, засідання виконавчих комітетів, де розглядаються й вирішуються питання правового характеру, що безпосередньо стосуються громадян, заслуховуються звіти керівників різних рівнів про виконання ними законодавства, спрямованого на захист прав громадян.

                Галузеві органи управління, керуючи окремо взятою сферою або напрямком суспільного життя, повинні виходити з принципу пріоритетності суб’єктивних прав громадян.

                У структурі виконавчої влади є органи, головним напрямком роботи яких є правоохоронна діяльність. Це органи внутрішніх справ, служба безпеки, податкова адміністрація та ін. Органи внут-

113

рішніх справ, приміром, у процесі захисту суб’єктивних прав громадян здійснюють нагляд за виконанням посадовими особами і самими громадянами законів, постанов і розповсюджень органів місцевого самоврядування з питань охорони громадського порядку, попереджують порушення прав і законних інтересів громадян, притягують порушників до адміністративної відповідальності, ведуть облік осіб, схильних до вчинення правопорушень. На ці органи покладено обов’язок щодо порушення справи: складати протоколи – майже за 60 статтями (ст. 255) і розглядати справи (ст. 222) – майже за 40 статтями Особливої частини даного Кодексу про адміністративні правопорушення.

                Судова влада на підставі чинного законодавства розглядає справи, що виникають з адміністративно-правових відносин. Відповідно до даного Кодексу (ст. 221) справи про адміністративні правопорушення розглядає суд.

                Конституція України (ст. 125) встановлює можливість створення спеціалізованих судів. За Концепцією реформи адміністративного права України розвиток конституційних положень передбачає “функціонування адміністративної юстиції як форми спеціалізованого судового захисту прав і свобод людини” [3, с. 4]. Запровадження адміністративних судів значно підвищить значення й роль судової влади у вирішенні проблем захисту громадян.

                Але для розуміння адміністративно-правових способів такого захисту, механізму його впливу на суспільні відносини визначення кола суб’єктів недостатньо. Суттєвим тут виступає питання про те, якими методами дані органи здійснюють захист прав людини і громадянина у сфері державного управління. Вони, у свою чергу, обумовлюються характером виконавчо-розпорядчої діяльності.

                Оскільки органи державного управління зобов’язані виконувати закони, забезпечувати права й законні інтереси громадян, для цього вони мають відповідні організаційно-владні повноваження щодо безпосереднього захисту суб’єктивних прав людини і громадянина в державному управлінні.

                Організаційний характер цього повноваження означає, що управлінські структури організують роботу відповідних підприємств, установ, організацій по забезпеченню законних прав людини і громадянина. Владний характер методу (повноваження), застосовуваного органами державного управління, полягає в тому, що з питань, які стосуються громадян, вони приймають офіційне, владне, обов’язкове до виконання рішення.

                Таким чином, для адміністративного способу захисту прав та законних інтересів людини і громадянина характерним є метод

114

адміністративного розпорядження. Але це не значить, що виконавчо-розпорядчі органи мають тільки права, а громадяни – тільки обов’язки. Останні в даних правовідносинах виступають як повноправні суб’єкти, наділені комплексом прав та обов’язків, але юридично значимі дії й рішення у сфері захисту прав і законних інтересів особи повинні приймати уповноважені органи в порядку адміністративного владного розпорядження.

                Кожний спосіб захисту прав громадян здійснюється за допомогою тих чи інших заходів, встановлених нормами чинного законодавства. Визначити такі заходи – означає визначити шляхи їх забезпечення.

                Діяльність щодо безпосереднього захисту суспільних відносин за допомогою правових заходів – це правоохоронна діяльність. Вона має різнобічний характер і часто зводиться до застосування заходів примусового характеру. Але “зростання свідомості, організованості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання суспільних відносин. При цьому звужується сфера адміністрування, невиправдане застосовування адміністративно-примусових засобів впливу” [2,  с. 192].

                Отже, адміністративно-правовими способами захисту прав та свобод людини і громадянина можна назвати діяльність щодо їх забезпечення й охорони у сфері державного управління, здійснювану державними органами на основі державно-владних повноважень за допомогою методів, які встановлені нормами чинного адміністративного законодавства.

 

 

                Список літератури: 1. Грошевой Ю.М., Пишньов Д.І. Теоретичні проблеми співвідношення прокурорського нагляду та відомчого (позавідомчого) контролю в системі АПК. – Харків, 1996. 2. Колпаков В.К. Адміністративне право України. – К., 1999. 3. Про затвердження концепції реформи адміністративного права України: Указ Президента України № 810 від 22.07.98 р. – Р. 1. – С. 4. 4. Стефанюк В. Систематизація законодавства та суди адміністративної юстиції // Право України. – 1999. – № 11. 5. Чечот Д.М. Адміністративна юстиція (теоретичні проблеми). – Л., 1973. 6. Шишкін В.І. Конституційне право на оскарження в суд дії посадових осіб. – К., 1990.

 

 

115

В.К. Ігонін

 

Систематизація митного законодавства

 

                Корінні політичні й соціально-економічні перетворення в Україні об’єктивно зумовлюють оновлення суспільних відносин і ставлять перед законодавцем проблеми перегляду правового регулювання й піднесення його на новий, більш якісний рівень. Рішучим кроком у цьому напрямку, безумовно, є систематизація законодавства, особливо такий її вид, як кодифікація. З урахуванням цих змін та змін на міжнародній арені виникла нагальна потреба у розробці нового Митного кодексу, складовою частиною якого має стати Митний тариф України.

                Декілька слів про місце і роль нині діючих Митного кодексу України [1; 1992. – № 16. – Ст. 203] та Закону “Про Єдиний митний тариф” [1; 1992. – № 19. – Ст. 259] у системі вітчизняного митного законодавства. Зазначимо, що ці фундаментальні правові акти разом з Конституцією України складають першооснову митного законодавства. Безперечно, що правовим документам властиві грунтовність, системність і послідовність. Однак вони вже не можуть задовольняти потребам сучасного стану митної справи, бо не відбивають тих політичних та економічних перетворень, що відбулися в Україні з моменту їх прийняття і продовжуються сьогодні.

                Теоретичному обгрунтуванню форм і методологічних засад процесу впорядкування законодавчого масиву, організації роботи по систематизації законодавства привертається особлива увага вчених. Цим питанням присвячені роботи Ф. Бурчака, О. Гашицького, В. Опришка, Є. Назаренка, В. Чубарєва, О. Недбайла [2; 3] та багатьох інших.

                З огляду на існуючу систему джерел митного права, слід звернути увагу на наступне:

а) чимало нормативно-правових актів було прийнято в перші роки проголошення незалежності нашої держави, тому вони потребують приведення їх у відповідність до Конституції України;

б) нормативно-правові акти, які регулюють митну справу, настільки динамічні, що створюють враження некерованості і стихійності розвитку (це стосується в першу чергу митно-тарифного регулювання, митного оформлення і контролю);

в) процес законодавчого регулювання митної справи не завершено, йому притаманні риси й особливості перехідного характеру;  г) виникають  нові  митно-правові  відносини,  які  потребують

116

нормативного закріплення й подальшого розвитку (функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, митне оформлення вантажів, що відправляються або надходять у ці зони тощо).

                Чинні митно-правові норми розміщенні в численних нормативно-правових актах, які приймаються Президентом, Кабінетом Міністрів та Держмитслужбою України. Звертає на себе увагу той факт, що частка законів як джерел митного права невелика, хоча саме на вищому рівні митно-правової нормотворчості повинні бути врегульовані основні положення митної справи.

                Систематизація нормативних актів має за мету упорядкування правового матеріалу, розміщення його у певних розділах та рубриках, тобто класифікацію, що полегшує пошук необхідних нормативних актів, а також є умовою виконання вимог нормотворчості. У цьому аспекті прийнято говорити про зовнішню систематизацію нормативних актів. Що стосується внутрішньої систематизації, то вона спрямована на досягнення внутрішньої єдності правових норм, тобто на усунення колізій і прогалин у праві. Систематизація потрібна законодавцеві і правозастосовувачам. Відомо три види систематизації нормативних правових актів – інкорпорація, консолідація та кодифікація. Цей поділ базується на розбіжностях у самому процесі упорядкування правового матеріалу.

Інкорпорація являє собою зовнішнє опрацювання законодавства, облік і об’єднання чинних нормативно-правових актів за певною тематичною ознакою – предметною чи хронологічною. Зміст актів при цьому не змінюється. Прикладом інкорпорації виступають різноманітні збірники нормативних актів, у яких матеріал, як правило, розміщується за предметом регулювання і залежно від року видання. Нормативні акти в інкорпорованих збірниках подаються з усіма змінами й доповненнями, що мали місце на момент видання, вказуються дата зміни й офіційні джерела, в яких вони були опубліковані. Вважаємо, що інкорпорацію можна розглядати як вищу сходинку упорядкування.

Консолідація – це проміжна ланка, дещо середнє між кодифікацією й інкорпорацією. У процесі консолідації декілька нормативних актів об’єднуються в один. Норми права, що містилися в попередніх актах, викладаються в логічній послідовності, усуваються повтори й протиріччя. Цей вид систематизації , на жаль, не одержав належного застосування у процесі упорядкування правового матеріалу, що регулює митну справу. Хоча консолідація і не вносить суттєвих змін у правове регулювання (що наближає її до інкорпорації), їй притаманні деякі риси кодифікації, бо викладення деяких статей можливо давати в новій редакції. Використання цього

117

виду систематизації дозволило б скоротити чисельність джерел митного права. Велику користь мало б, наприклад, об’єднання актів, що регулюють заповнення вантажної митної декларації чи актів, які регулюють порядок нарахування митних платежів.

Результатом кодифікації є видання нового законодавчого акта, який замінює нормативні акти з даного питання, які діяли до цього. Що стосується роботи по кодифікації митного права, то їй передувало проведення таких заходів, як перегляд системи чинних нормативних актів з метою усунення застарілих, які не відповідають вимогам сьогодення, суперечливих митно-правових норм, а також підготовка нових нормативних актів, і узагальнюючих нормативний матеріал з тих чи інших напрямків митної справи. До речі, проект нового Митного кодексу передбачає закріплення  митного тарифу – зводу ставок мита, яким обкладаються товари, що переміщуються через митний кордон України. Адже митний тариф – першооснова всієї системи митно-тарифного регулювання, а за своїм характером і суттю – це важливий економічний інструмент. Нині ці питання регулює Закон України “Про Єдиний митний тариф”.

Разом з тим кодифікація митного права не може бути суцільною. Необхідні норми права, спроможні оперативно вирішувати невідкладні питання управління митною справою. В основному це акти, які видає Держмитслужба України. Вони вирішують конкретні питання , які в основному стосуються заповнення вантажної митної декларації, порядку переміщення окремих видів товарів та транспортних засобів, а також деталізації проведення митного контролю. Вони не можуть бути об’єднані у кодексі, оскільки Кодекс – це Закон.

Існує чимало проблем, пов’язаних з розробкою структури нового Митного кодексу. На шляху їх розв’язання існують перешкоди як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. З одного боку, предмет митного права є досить складним, тому важко згрупувати в одному акті різноманітні норми, а з іншого – митне законодавство проходить активний етап свого становлення. У зв’язку з цим чинний Митний кодекс не має загальної й особливої частини. Відсутній такий поділ і в проекті нового Митного кодексу, хоча потреба в цьому існує. Розв’язати це завдання можливо лише поетапно.

Ще одна проблема, що вимагає вирішення – це встановлення принципів кодифікації, тобто головних ідей, які визначають її зміст. Однак ці питання залишилися фактично поза увагою законодавців. Вважаємо, що митно-правові норми мають бути пристосовані до сучасних умов. В актах кодифікації повинні відбиватися зміни, зумовлені переходом до ринкових умов. Кодифікація митно-

118

го права має грунтуватися на наукових засадах. Слід використовувати теоретичні положення про норми права, джерела права, правотворчість, законодавчу техніку. Необхідно узгоджувати національні митно-правові норми з міжнародними стандартами. Україна неодноразово проголошувала намір стати асоційованим членом Європейського співтовариства. Одна з основних умов прийняття в ЄС – приведення національного законодавства у відповідність до рівня європейського. Дещо в цьому напрямку вже зроблено. Проект нового Митного кодексу опрацьовувався з використанням європейського законодавства. У його Преамбулі зазначено, що мета організації митної справи в Україні – створення сприятливих умов для розвитку економіки держави, зовнішньоекономічних зв’язків і захисту економічних інтересів України. Митна справа співвідноситься з принципами європейського митного права. Однак цей намір ще належить перетворити в життя.

Кодифікація митного права має бути комплексною, всебічною, безперервною й поетапною. Треба узгоджувати законодавчі акти, що приймаються, як між собою, так і з системою джерел права інших галузей права – цивільного, державного, фінансового та ін. Кодифікаційна робота повинна мати поступовий характер. На першому етапі треба створювати системи законів, які охоплювали б своїм регулюванням окремі підгалузі й інститути митного права, на другому – вносити все це до Митного кодексу.

Ще одне важливе питання – це правотворча діяльність митних органів, тобто діяльність по створенню формально-обов’язкових правил поведінки, втілених у підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, віднесені до їх компетенції. А це майже дві тисячі листів, тисяча наказів, понад сотню положень, десятки правил, порядків, вказівок, розпоряджень, роз’яснень тощо. Така дрібна регламентація знищує ефективність діяльності митних органів. Суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності надзвичайно важко орієнтуватися серед цього накопичення різноманітних приписів.

Спорадичність формування митного законодавства без визначення принципів і без логічної послідовності може призвести не до створення його системи, а скоріше до створення масиву правових норм, що у свою чергу потягне за собою їх внутрішню суперечливість, недостатню обгрунтованість, декларативність та безадресність. Щоб уникнути цих негативних наслідків, необхідно залучати до роботи по підготовці кодексів та інших законодавчих актів провідних науковців. У висновках-рекомендаціях Другої Всеукраїнської конференції з питань кодифікації  українського законодав-

119

ства сказано, що організаційними ланками ланцюга підготовки й науково-професійного обговорення кодифікаційних актів мають бути: а) робоча група (галузева група фахівців, які опрацьовують текст проекту кодифікаційного акта); б)круглий стіл (галузевий); в) наукові та науково-практичні конференції (галузеві); г) всеукраїнська міжгалузева конференція з питань кодифікації законодавства України. Ці пропозиції заслуговують на увагу і стосовно кодифікації митного права.

 

Список літератури:  1. Відомості Верховної Ради України. 2.  Конституція України та проблеми систематизації законодавства: Зб. наук. пр. – К.: Ін-т законодавства Верхов. Ради України, 1999. – Вип. 5. – 366 с.  3. Принципи кодифікації законодавства України: Друга Всеукр. наук.-практ. конф.: Стенограф. звіт. – Харків, 1993. – 37 с.

 

 

 

А.А. Крестьянинов

 

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ СТАТУСА

ДОЛЖНОСТНЫХ ЛИЦ ТАМОЖЕННЫХ ОРГАНОВ

 

Расширение и углубление правового статуса таможенных органов обусловлено развитием внешнеэкономической деятельности и таможенного дела, имеющих важное значение для решения социально-экономических и финансовых проблем государства. Этим определяется место и роль таможенных органов в государственном механизме, значение деятельности служащих этих органов.

Основу правового регулирования государственной службы в Украине составляют Конституция Украины [2; 1996. - №50. - Ст. 141], Закон Украины «О государственной службе» от 16 декабря 1993 г. [2; 1993. - № 52. - Ст. 490], а также принятые на этой основе иные нормативно-правовые акты. В Законе «О государственной службе» определяются принципы деятельности и статус государственных служащих. Поскольку таможенные органы входят в систему исполнительной власти, должностные лица  таможенных органов в целом обладают общим статусом государственных служащих, который установлен этим Законом, если иное не предусмотрено другими законами Украины.

Общий статус должностных лиц таможенных органов установлен в Таможенном кодексе Украины [2; 1992. - № 16. -  Ст. 203]. Свою дальнейшую конкретизацию он нашёл в таких нормативных актах, как Положение о порядке и условиях прохождения

120

службы в таможенных органах Украины, утверждённое постановлением Кабинета Министров Украины от 9.02.93 г., № 97 [3; 1993. - № 6. - Ст. 97], постановлении Верховной Рады Украины «О персональных званиях Государственной таможенной службы Украины» от 5.02.92 г. [2; 1992. - № 19. - Ст. 261] и др.

Согласно названным нормативно-правовым актам, правом на службу в таможенных органах обладают граждане Украины (независимо от происхождения, социального и имущественного положения, расовой и национальной принадлежности, пола, политических взглядов, религиозных убеждений, места проживания), которые по своим деловым и моральным качествам, образовательному уровню и состоянию здоровья способны эффективно выполнять возложенные на таможенные органы задачи.

Законодателем устанавливаются определённые ограничения, связанные с принятием на службу в таможенные органы и с её прохождением. Они вытекают из общих требований. Не могут быть приняты на службу в таможенные органы лица: а) признанные в установленном порядке недееспособными; б) осуждённые за совершение преступления (для общего статуса государственного служащего законодатель предусматривает в качестве ограничения только судимость, не совместимую с занимаемой должностью);  в) которые в случае принятия на службу в одном таможенном органе по служебному положению будут непосредственно подчинены или подконтрольны лицам, являющимся их близкими родственниками или свояками.

Должностным лицам таможенных органов при прохождении службы запрещено: а) совмещать службу с предпринимательской деятельностью, а также с работой на предприятиях, в учреждениях и организациях, за исключением научной и педагогической деятельности в свободное от работы время; б) быть членом политических партий и движений, принимать участие в деятельности других объединений граждан, имеющих политические цели; в) принимать участие в забастовках и совершать действия, препятствующие нормальному функционированию государственных органов.

Закон «О борьбе с коррупцией» от 5.10.95 г. [2; 1995. -  № 34. - Ст. 266] предусматривает дополнительные ограничения для государственных служащих, в том числе, должностных лиц таможенных органов, которым запрещено: а) незаконно получать в связи с выполнением функций государства материальных благ, услуг, льгот или других преимуществ; б) получать кредиты или ссуды;  в) приобретать ценные бумаги, недвижимость или другое имущество с использованием при этом льгот или преимуществ, не преду-

121

смотренных действующим законодательством; г) способствовать, используя своё служебное положение, физическим и юридическим лицам в осуществлении ими  предпринимательской, внешнеэкономической, кредитно-банковской и иной деятельности, а также в получении субсидий, субвенций, дотаций, кредитов или льгот с целью незаконного получения  за это материальных благ, услуг, льгот  или иных преимуществ; д) отказывать физическим и юридическим лицам в информации, предоставление которой предусмотрено правовыми актами, умышленно задерживать её, предоставлять недостоверную или неполную информацию; е) неправомерно вторгаться, используя своё должностное положение, в деятельность других государственных органов или должностных лиц с целью препятствия исполнению ими своих полномочий; ж) быть поверенным третьих лиц в делах государственного органа, деятельность которого он контролирует; з) предоставлять незаконные преимущества физическим или юридическим лицам во время подготовки и принятия нормативно-правовых актов или решений.

Круг ограничений, связанных с принятием на службу и прохождением службы в таможенных органах, как видим, достаточно широк. Но это не означает ограничения прав граждан при поступлении на службу в эти органы, а также, ущемления правового статуса их должностных лиц. Таможенные органы обладают значительным объёмом полномочий при осуществлении возложенных на них задач. Поэтому подробная и чёткая правовая регламентация указанных ограничений необходима для обеспечения гарантий прав и интересов физических и юридических лиц – субъектов внешнеэкономической деятельности.

Кроме основных прав, установленных Законом «О государственной службе», для эффективного осуществления своих функций должностные лица таможни наделены рядом прав и полномочий, связанных с исполнением ими должностных обязанностей, с социально-экономической и правовой защитой личности и имущества. Полномочия, связанные с осуществлением служебных обязанностей в общем плане определены и Таможенным кодексом Украины. Должностные лица таможен имеют право: а) проверки документов, необходимых для таможенного контроля; б) таможенного досмотра транспортных средств, товаров и иных предметов;  в) передосмотра; личного досмотра; г) доступа на территорию или в помещения любого предприятия, где находятся предметы, подлежащие таможенному контролю; д) использования технических и специальных средств; е) взятия проб и образцов для осуществления таможенного контроля; ж) проведения оценки отдельных предметов

122

и назначения экспертиз с привлечением специалистов и экспертов  и др.

Применительно к правовой защите личности гарантируется  защита жизни, здоровья, чести, достоинства и имущества работников таможенных органов и членов их семей от преступных посягательств и иных противоправных действий. Материальное обеспечение и социальная защита должностных лиц таможенных органов также устанавливается действующим законодательством и выражается в праве на своевременную, обеспечивающую достаточные материальные условия оплату труда в соответствии с должностными окладами, присвоенными персональными званиями, выслугой лет, учёной степенью и знаниями иностранных языков,  правом на обязательное государственное страхование и пр.

Среди основных обязанностей, возложенных на должностных лиц таможенных органов, можно выделить: а) соблюдение действующего, в том числе таможенного законодательства Украины; б) защита интересов Украины; в) добросовестное исполнение должностных обязанностей; г) повышение своего профессионального уровня; д) усовершенствование работы по осуществлению таможенного контроля, борьбе с контрабандой и  другими нарушениями таможенных правил; е) недопущение нарушений прав, законных интересов и свобод человека и гражданина; ж) охрана государственной, служебной и коммерческой тайн и др.

Конкретные права и обязанности государственных служащих определяются на основании типовых квалификационных характеристик и отражаются в должностных положениях и инструкциях (ст. 2 Закона «О государственной службе»).

Полномочия Председателя Государственной таможенной службы Украины (ГТСУ), которого назначает Президент Украины, установлены в Положении о ГТСУ, утверждённом Указом Президента Украины от 8.02.97 [4]. Он осуществляет руководство ГТСУ, организовывает работу коллегии ГТСУ и председательствует на её заседаниях, является распорядителем денежных средств ГТСУ, утверждает штатное расписание центрального аппарата ГТСУ и положение о её структурных подразделениях, назначает в установленном порядке на должности и освобождает от должности руководителей региональных таможен, таможен, специализированных таможенных управлений и организаций, структурных подразделений центрального аппарата ГТСУ, а также осуществляет другие полномочия, предусмотренные законодательством Украины. Председатель ГТСУ распределяет обязанности между заместителями, определяет степень ответственности руководителей подразделений цен-

123

трального аппарата ГТСУ. 

Статус начальника таможни определяет положение о соответствующей таможне, утверждаемое Председателем ГТСУ. Он также распределяет конкретные должностные обязанности заместителей начальника таможни, руководителей структурных подразделений, инспекторского состава.

В заключение хотелось бы уделить внимание перспективам развития законодательства, регламентирующего правовой статус как государственных служащих в целом, так и должностных лиц таможенных органов. В настоящее время подготовлен проект «Кодекса основных правил поведения государственного служащего в Украине». Этот акт призван объединить и сконцентрировать требования к поведению государственных служащих в одном кодифицированном нормативном документе, действие которого должно распространяться на всех государственных служащих, относительно которых применяется Закон Украины «О государственной службе». Кодекс устанавливает в качестве основных принципов поведения государственных служащих: а) добросовестное и профессиональное исполнение своих служебных обязанностей; б) обеспечение приоритета прав и свобод человека и гражданина в служебной деятельности; в) соблюдение законности в своей служебной и внеслужебной деятельности; г) соблюдение законодательно закреплённых морально-этических требований поведения; д) недопущение проявления коррупции, бюрократизма и пр.; е) хранение государственной и другой охраняемой законом тайны  [1, с. 36-44]. Будем надеяться, что принятие данного акта положительно отразится на правовом статусе государственных служащих, в том числе и должностных лиц таможенных органов.

 

 

Список литературы: 1. Аверьянов В.Б., Колиушко И.Б. и др. Государственное управление и административное право в современной Украине: актуальные проблемы реформирования. - К.: Укр. Акад. гос. управления при Президенте Украины. - 1999. - 52 с. 2. Ведомости Верховного Совета Украины. 3. СП Украины.  4. Урядовий курєр. – 1998. – № 61.

 

 

 

 

 

 

124

М.М. Салагор

 

Митні режими при переміщенні товарів

та транспортних засобів через митний кордон

 

                Успішний розвиток митної справи в Україні, створення ефективної системи національного митного законодавства вимагає подальшого вдосконалення митних режимів відповідно до міжнародних митних норм і стандартів організаційно-правового забезпечення та розширення сфер їх застосування. Застосування значної частини норм митного законодавства пов’язано з переміщенням товарів та транспортних засобів через митний кордон, тобто провадженням юридично значимих дій, що здійснюються в межах митного регулювання. Процес переміщення може здійснюватися тільки згідно зі встановленими правилами – митними режимами.

Чинне митне законодавство не дає ні загального визначення поняття “митний режим”, ні окремих його видів. Митний кодекс України у ст. 6 згадує тільки спеціальні митні режими, які Україна може встановлювати на основі взаємності з іншими державами для надання пільгових умов суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України та суб’єктам цих держав [1; 1992. – № 16. – Ст. 203]. Тлумачення цього поняття можна знайти тільки в підзаконному акті – Положенні про вантажну митну декларацію, затверджену постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.1997 р. [2]. Перелік видів митних режимів міститься в додатку № 2 до наказу Держмитслужби України від 09.07.1997 р. “Про затвердження інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації” [3; 1997. – № 40]. У наказі Держмитслужби України від 30.06.98 р. “Про затвердження порядку заповнення граф вантажної митної декларації відповідно до митних режимів експорту, імпорту, транзиту, тимчасового ввезення (вивезення), митного складу, магазину безмитної торгівлі” встановлено правила заповнення граф вантажної митної декларації згідно з цими режимами. Тому й застосовуються реально тільки ці режими. Розглянемо особливості їх правового регулювання.

                Експорт товарів – митний режим, при якому товари вивозяться за межі митної території України без зобов’язання про їх ввезення на цю територію. Товари, розміщені під режим експорту, підлягають декларуванню й митному оформленню в загальному порядку з урахуванням специфіки даного режиму. До основних інструментів державного регулювання експорту товарів слід віднести тарифне й податкове регулювання, нетарифні засоби і валютний контроль. Слід мати на увазі, що зміцнення національного експортного

125

потенціалу є виключно важливим і актуальним на сучасному етапі економічних реформ в Україні. Значимість експорту як чинника підтримки виробництва і джерела валюти для задоволення першочергових потреб держави дуже велика. Тому держава цілеспрямовано створює економічні й організаційні умови для розвитку вітчизняного експорту і підвищення його ефективності.

                Декретом Кабінету Міністрів України “Про Єдиний митний тариф України” від 11.01.1993 р. [1; 1993. – № 12. – Ст. 107] була призупинена дія низки статей Закону України “Про Єдиний митний тариф” [1; 1992. – № 19. – Ст. 259] щодо встановлення ставок вивізного мита. Ставки експортного тарифу та номенклатури товарів, включених до нього, неодноразово переглядались і змінювалися. Нині перелік товарів, стосовно яких встановлені ставки вивізних мит, містять усього декілька позицій.

                Нетарифне регулювання зводиться до квотування й ліцензування. Прийнято також низку заходів, спрямованих на звуження втручання держави у здійснення експортної діяльності підприємств, зокрема постанова Кабінету Міністрів України від 06.01.2000 р. “Про перелік товарів, експорт і імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню у 2000 році” [3; 2000. – № 2. – Ст. 3. – № 5], а постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2000 р. окремо визначений перелік товарів і обсяг квот на експорт у 2000 році текстильної продукції та текстильних товарів до країн – членів Європейського Союзу [3; 2000. – № 2. – Ст. 32]. При вивезенні деяких видів товарів згідно з режимом експорту необхідно надавати митним органам спеціальні документи (дозволи). Приміром, для вивезення культурних цінностей відповідно до вимог Закону України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” потрібний дозвіл Державної служби контролю [1; 1999. – № 48. – Ст. 405].

Випуск товарів для вільного обігу (імпорт) – це митний режим, при якому товари, що ввозяться на митну територію України, залишаються постійно на цій території без зобов’язання про їх вивезення. Умовами розміщення під режим випуску для вільного обігу є сплата мита, податків, внесення інших митних платежів, а також дотримання заходів економічної політики та інших обмежень.

До інструментів державного регулювання імпорту слід віднести тарифне й податкове регулювання та нетарифні обмеження. Тарифне регулювання містить комплекс заходів, заснованих на використанні цінового чинника впливу на зовнішньоторговий обіг. Застосування ввізних мит урегульовано Законом України “Про Єдиний митний тариф”. Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладання ввізним митом товарів та

126

інших предметів, що ввозяться на митну територію України” [1; 1997. – № 20. – Ст. 20] затверджено перелік країн, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю та торговельно-економічні угоди з наданням режиму найбільшого сприяння або національного режиму. Встановлено пільгові ставки мита при ввезенні на митну територію України товарів та інших предметів, що походять із зазначених у переліку країн. Серед нетарифних засобів регулювання слід виділити кількісні і якісні обмеження, ліцензування і сертифікацію якості товарів. Безпека товарів, що ввозяться, підтверджується шляхом пред’явлення митниці сертифіката якості (як за правилами української системи сертифікації, так і на основі сертифіката, виданого за кордоном і підтвердженого в Україні).

Транзит товарів – митний режим, при якому товари перевозяться під митним контролем через територію України між двома пунктами або в межах одного пункту пропуску через її державний кордон. Правова регламентація даного режиму визначається Законом України “Про транзит вантажів” [1; 1999. – № 51. – Ст. 446], який встановив шляхи забезпечення свободи транзиту вантажів, маршрути та способи транзиту, документацію транзиту, регулювання й координацію діяльності у сфері транзиту. Цей режим набуває особливої значимості в рамках реалізації комплексної програми утвердження України як транзитної держави, створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів та інтегрування у транспортні системи країн Європи й Азії, Балтійського та Чорноморського регіонів. Правове його забезпечення – черговий крок на шляху створення ефективного загальнодержавного механізму захисту національних інтересів.

Тимчасове ввезення (вивезення) товарів – митний режим, при якому користування іноземними товарами, ввезеними на територію України, чи вітчизняними товарами, вивезеними за межі України, можливе з повним або частковим звільненням від митних платежів і без застосування заходів економічної політики. Його правова регламентація міститься в наказі Держмитслужби України від 16.12.1998 р. “Про затвердження Тимчасового порядку застосування митного режиму тимчасового ввезення” [4; 1999. – № 10. – вк. с. 22], яким передбачено дозвільний порядок розміщення товарів під цей режим. Умовою надання останнього є повернення товарів у незмінному стані, окрім змін внаслідок природного зношення чи збитків. Існують деякі обмеження щодо застосування даного режиму. Так, не можуть бути розміщені під даний режим продукти харчування, промислові відходи, витратні матеріали тощо. Митний кодекс України (ст. 71) визначив, що тимчасове ввезення або тимчасове ви-

127

везення товарів та інших предметів здійснюється під зобов’язання про зворотне їх вивезення (ввезення) на строк, що не перевищує одного року з дня пропуску товарів через митний кордон України.

Митний склад – це режим, при якому товари, ввезені на територію України, зберігаються під митним контролем без стягнення митних платежів, без застосування заходів економічної політики. Території митних ліцензійних складів є зоною митного контролю і становлять невід’ємну складову частину митної території України. Митні ліцензійні склади бувають відкритого або закритого типу. Перший може використовувати для зберігання товарів будь-яка особа, а другий використовується для зберігання товарів, що належать власникові складу.

Розміщення товарів під режим митного складу приносить певну економічну користь, що в деякій мірі пов’язано з полегшенням здійснення зовнішньоторгових операцій. Митні склади діють відповідно до Положення про відкриття та експлуатацію митних ліцензійних складів,  затвердженого наказом Держмитслужби від 31.12.1996 р. [3; 1997. – № 1,2,3. – с. 124].

Магазин безмитної торгівлі – це митний режим, при якому товари реалізуються під митним контролем на території України без сплати митних платежів та інших податків і без застосування заходів економічної політики. Такі магазини засновуються в аеропортах, портах, відкритих для міжнародного пасажирського сполучення, у пунктах пропуску через кордон України, призначених для фізичних осіб. Територія магазину є зоною митного контролю. Постановою Кабінету Міністрів України від 30.06.98 р. затверджено Положення про порядок продажу товарів безмитними магазинами [3; 1999. –  № 26. – Ст. 951], а наказом Держмитслужби України від 1.10.98 р. затверджено порядок ведення обліку та звітності під час надходження товарів і продажу їх безмитними магазинами та їх ліквідації [3; 1999. – № 43. – Ст. 1606].

З вищевикладеного можна зробити висновок, що нині суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть розраховувати тільки на застосування зазначених режимів. Застосування ж таких режимів, як переробка товарів на митній території України або за її межами, вільна митна зона, залишається вельми проблематичним. Разом з тим слід нагадати, що з метою застосування необхідних процедур митного регулювання щодо транспортних засобів і товарів, що переміщуються через митний кордон України, у проекті нового Митного кодексу запроваджено п’ятнадцять митних режимів і визначено, що особа при переміщенні через митний кордон транспортних засобів і товарів самостійно визначає їх митний режим від-

128

повідно до мети переміщення на підставі документів, що подаються митному органу для проведення контролю й оформлення. Допускається також зміна митного режиму за умови виконання всіх належних процедур щодо заявленого режиму, дотримання вимог чинного законодавства та подання митному органу відповідних документів.

Таким чином, із прийняттям нового Митного кодексу в суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з’явиться можливість використання давно відомих видів митних режимів, які на сьогодні застосовуються не часто. Безумовно, прийняття тільки нового Митного кодексу не вирішить у повному обсязі проблему митних режимів. Необхідно буде прийняти ще цілу низку підзаконних актів, які деталізуватимуть його положення. Правове регулювання будь-якого режиму повинно в повному обсязі визначати правила його застосування на всій митній території України. Це сприятиме створенню ефективного порядку пропуску через митний кордон України товарів у повній відповідності до міжнародних норм і стандартів і з урахуванням національних інтересів.

 

Список літератури: 1. Відомості Верховної Ради України.  2. Налоги и бухгалтерский учет.  3. Офіційний вісник.  4. Бизнес.

 

 

О.В. Майстренко

 

Митні пільги

 

                Особливістю правового регулювання порядку надання митних пільг є перевага конвенційних (міжнародно-правових) норм. Серед універсальних конвенцій, які визначають договірну практику держав із цих питань, можна назвати Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН (1947 р.), Віденську конвенцію про дипломатичні зносини (1961 р.), Віденську конвенцію про консульські зносини (1963 р.), Конвенцію про спеціальні місії (1969 р.), Віденську конвенцію про представництво держав у їх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру (1975 р.).

Крім універсальних конвенцій джерелами права можуть виступати конвенції про привілеї та імунітети окремих міжнародних організацій, двосторонні угоди про встановлення дипломатичних відносин і заснування представництв. Україна може укладати з іншими державами спеціальні угоди про розширення дипломатичних привілеїв та імунітетів на основі взаємності.

129

                Митні пільги для дипломатичних представництв спрямовані на забезпечення дипломатичним представництвам можливості ефективно здійснювати передбачені міжнародним правом функції без контролю з боку влади держави перебування. Митні пільги для дипломатичних представництв залежать від рівня дипломатичного органу. За своїм призначенням самі дипломатичні представництва як державні органи зовнішніх зносин прийнято підрозділяти на три рівні: постійні дипломатичні представництва в інших державах, постійні представництва при міжнародних організаціях та непостійні представництва, так звані спеціальні місії (наприклад, делегації, які направляються зі спеціальною метою на переговори, конференції, для участі в урочистих заходах, а також особи, які виконують особливо важливі урядові доручення, – посли з особливих доручень).

                Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. встановила, що держава перебування відповідно до прийнятих нею законів та правил дозволяє ввозити і звільняє від усіх мит, податків і пов’язаних із цим зборів (за винятком складських зборів, зборів за перевезення і подібних послуг) речі, призначені для особистого користування дипломатичного агента або членів його сім’ї, які живуть разом із ним. Згідно з цією конвенцією їх особистий багаж може бути доглянутий на митниці тільки за наявності поважної підстави припускати, що в багажі знаходяться товари, ввезення й вивіз яких заборонено українським законодавством, міжнародними договорами або регулюється карантинними чи іншими спеціальними правилами.

                Співробітник митниці має право опитати дипломата, запропонувати йому заповнити митну декларацію, а також провести огляд ручної поклажі й багажу. Митний огляд особистого багажу дипломата провадиться із санкції начальника митниці чи його заступника. Якщо в результаті огляду багажу не буде виявлено ніяких порушень, дипломат може направити до МІС ноту протесту. У випадку виявлення порушень складається спеціальний акт. З огляду на те, що дипломатичний агент володіє судовим імунітетом і не може бути притягнутий до юридичної відповідальності, протокол про порушення митних правил складатися не повинен. Ні при яких обставинах особистий багаж дипломата не може бути оглянуто у відсутності володаря або його уповноваженого.

                Порядок переміщення через митний кордон України предметів міжнародних та іноземних організацій, представництв та осіб, які користуються на території України митними пільгами, регулюється гл. 2 IV розд. Митного кодексу України [1; 1992. – № 16. –

130

Ст. 203]. Митні пільги встановлено для дипломатичних представництв іноземних держав (без зазначення їх конкретних категорій); глави дипломатичного представництва іноземної держави та членів дипломатичного персоналу представництва; співробітників адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва іноземної держави; консульських представництв іноземних держав та членів їх персоналу; іноземних дипломатичних і консульських кур’єрів; представників та членів делегацій іноземних держав; міжнародних організацій, представництв іноземних держав при них, а також для їх персоналу. Виходячи з принципу взаємності, митні пільги, що надаються членам дипломатичного персоналу представництва іноземної держави, можуть бути поширені на основі спеціальної угоди на співробітників адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу цього представництва, а також на членів їх сімей, які не проживають в Україні постійно (ст. 62 МК України). Митний кодекс передбачає, що законами України може бути надано митні пільги спільним підприємствам за участю українських та іноземних юридичних осіб і громадян, іноземним підприємствам, а також іноземним співробітникам цих підприємств, організацій і представництв та членам їх сімей (ст. 68).

                Суть митних пільг , що встановлюються МК України, полягає:

а) у звільненні від митного огляду особистого багажу осіб, названих у ст. 62 МК України, якщо немає серйозних підстав вважати, що переміщуються предмети, не призначені для особистого користування, або предмети, ввезення й вивезення яких заборонено законодавством України, або регулюється карантинними та іншими спеціальними правилами;

б) у наданні права переміщувати через український митний кордон товари зі звільненням від митних платежів. Така пільга надається для дипломатичних представництв іноземних держав за умови дотримання ними встановленого порядку для ввезення й вивезення предметів, призначених для офіційного користування. Глава дипломатичного представництва іноземної держави, члени дипломатичного представництва, а також члени їх сімей, які проживають разом із ними, можуть ввозити предмети, призначені для їх особистого користування, включаючи предмети початкового облаштування, і вивозити предмети особистого користування. Такі ж пільги надаються консульським представництвам іноземних держав та членам їх персоналу, іноземним дипломатичним і консульським кур’єрам (на основі взаємності), представникам іноземних держав, членам парламентських та урядових делегацій, співробітникам де-

131

легацій іноземних держав (на основі взаємності). Звільнення від митних платежів не поширюється на збори за зберігання, митне оформлення предметів поза місцем розташування митниць або поза робочим часом, встановленим для митниць.

Згідно з міжнародним правом і українським митним законодавством (ст. 64 МК) встановлено особливий порядок переміщення дипломатичної пошти та консульської валізи іноземних держав. Дипломатична й консульська пошта недоторканні. Цей загальноприйнятий принцип сучасного міжнародного публічного права гарантує забезпечення свободи зносин дипломатичних представництв із державою, яка представляється. Дипломатична пошта й консульська валіза (поштовий мішок дипломатичного (консульського) кур’єра) [2; с. 24] іноземних держав, що переміщуються через митний кордон України, не підлягають ні розпечатуванню, ні затриманню.

Віденська конвенція 1963 р. встановила, що у випадку, коли  компетентні органи держави перебування мають серйозні підстави вважати, що у валізі міститься щось крім кореспонденції, документів чи предметів, призначених виключно для офіційного користування, вони можуть вимагати, щоб вона була розпечатана в їх присутності уповноваженими особами держави, яка представляється. У разі відмови від розпечатання така валіза повертається до місця відправлення. Стаття 64 МК України відтворює цю норму.

З метою систематизації норм, що передбачають надання митних пільг, слід було б видати консолідований акт, об’єднавши в ньому в логічній послідовності акти, що регулюють надання пільг. І хоча консолідація не вносить суттєвих змін у правове регулювання суспільних відносин, вона дає можливість полегшити користування правовим матеріалом і дозволить об’єднати в одному акті положення численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів, у яких визначені митні пільги, укладених Урядом України, з одного боку,  та урядами інших держав і міжнародними організаціями – з другого.

 

 

Список літератури:  1. Відомості Верховної Ради України.  2. Таможенное дело: Словарь-справочник. – СПб.: Логос-СПБ, 1994. – 319 с.

 

 

132

Е.А. Алисов, канд. юрид. наук

 

ОБ ОПЫТЕ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ

ДЕНЕЖНОГО ОБРАЩЕНИЯ В РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ

 

Прошедшие девять лет со дня обретения Украиной государственного суверенитета ознаменованы значительным количеством разноплановых событий, которые определяют дальнейшее развитие страны, ее политический строй и содержание экономической и социальной систем. Особо важным значением в ряде таких событий обладает принятие Верховной Радой Украины новой Конституции Украины, что, безусловно, оказало определяющее влияние на проводимые в стране преобразования. Основной Закон воспринял и закрепил в своих статьях ряд положений, определяющих организацию денежного обращения страны и ранее провозглашенных в первых наиболее значимых правовых актах, оформивших государственный суверенитет Украины, – Декларации о государственном суверенитете Украины от 16.07.90г., Законе «Об экономической самостоятельности Украинской ССР» от 03.08.90г. и Постановлении Верховного Совета «О реализации Закона «Об экономической самостоятельности Украинской ССР» от 03.08.90г.

Особое значение для организации денежного обращения в Украине имеют 92, 99 и 100 статьи Конституции. Указанные нормы устанавливают наименование денежной единицы страны, указывают на основную функцию Национального банка Украины, определяют правовые формы, с помощью которых должно осуществляться регулирование статуса национальной валюты Украины, а также статуса иностранных валют, основ создания и функционирования денежного, кредитного и инвестиционного рынков на территории государства. Наличие таких норм в имеющем наивысшую юридическую силу законодательном акте в период становления и укрепления молодого государства вполне понятно, так как еще П.М. Годме указывал, что чеканка монеты всегда была частью суверенных прав государства [3, с. 371]. Стремление закрепить и защитить такие права со стороны государства бесспорно и оправданно. Значение денег и всего, что с ними связано, трудно переоценить. Поэтому рациональное правовое регулирование денежного обращения в стране является необходимым условием большинства экономических и связанных с ними социально-политических явлений и процессов. Основой такого регулирования может служить только стабильная, построенная на четких принципах субординации правовая база.

При этом следует отметить, что наряду с Конституцией регу-

133

лирование денежного обращения в Украине осуществляется комплексом нормативных актов, целью которых является создание рационального правового режима, обеспечивающего оптимальные условия функционирования экономики страны. Количество таких актов в настоящее время практически не поддается учету. Такая ситуация настоятельно требует создания единого кодифицированного законодательного акта, обеспечивающего более четкую регламентацию общественных отношений в этой сфере. В этом плане показателен опыт Российской империи среди актов законодательства которой имелся так называемый Устав Монетный [6, стб. 5-10]. Для организации денежного обращения в Российской империи он имел большое значение. Содержание этого нормативного акта составляют всего три главы, но ими урегулирован весь спектр общественных отношений, возникавших в связи с функционированием денежной системы государства. Текст Устава отразил многовековой опыт организации денежного обращения в стране, учел достижения экономической науки того времени, а также сложившиеся внешнеэкономические связи и самобытность народного хозяйства России конца XIX – начала ХХ веков.

Если оценивать с позиций сегодняшнего дня содержание Устава Монетного России, то важно подчеркнуть, что оно во многом предопределило современное понимание денежной системы как организации денежного обращения, установленной государством и определяющей валютный металл, денежную единицу, виды денежных знаков, их законную платежную силу [7, с. 3; 1, с. 116, 117].

Главным с точки зрения процессов государственного строительства является отнесение в Уставе Монетном «права чеканить монету» к «правам государственным» [6, стб. 5]. При этом законодателем обращалось особое внимание на то обстоятельство, что такое право органично связано с обязанностью государства в лице его уполномоченных органов к «принятию мер, необходимых для содержания монетной системы в непоколебимой твердости и сохранения к ней общего доверия» [6, стб. 5].

Таким образом, обращает на себя внимание ряд принципов организации денежной системы государства. Первый - это принцип стабильности денежной системы. В каком аспекте можно говорить об обеспечении такой стабильности? Прежде всего следует определить временные рамки такой неизменности конструктивных элементов, составляющих устоявшийся в стране единый механизм общественного обмена. В Уставе о каком-то временном ограничении в устойчивости элементов денежной системы Российской империи не указывается. Казалось бы, что этот срок должен быть как можно бо-

134

лее продолжительным и, в идеале, приближаться к бесконечности. В некоторых источниках встречаются свидетельства о длительности вхождения некоторых элементов в денежную систему дореволюцеонной России. Это касается не только денежного металла или наименования денежной единицы, но и структуры, а также компетенции государственных органов, руководящих денежным обращением в стране [2, с. 75 – 176].

Но обязательно надо заметить, что одним из необходимых условий и составных частей устойчивости денежной системы является ее гибкость, способность в определенных пределах адекватно реагировать на изменяющиеся обстоятельства. Установление соответствующих пределов такой эластичности указывает на управляемость денежным обращением и осуществляется через отдельные системные элементы или их группы, а также через их взаимодействие между собой и иными объектами, находящимися вне системы. Все социальные явления, определяющие такую управляемость, в дальнейшем будем именовать регуляторами, классифицировать которые возможно по различным основаниям. Так, в зависимости от субъекта, осуществляющего упорядочение общественных отношений в сфере денежного обращения, можно говорить об общественных и государственных регуляторах. Последние в литературе делятся на три группы, среди которых: а) правовые и административно-распорядительные; б) экономические; в) индикативно-плановые [5, с. 7].

Устав Монетный дореволюционной России как раз являлся ярким примером регулятора первой группы. Но при этом следует отметить, что он являлся также обязательным условием для реализации ряда регуляторов второй группы, к которым относят: государственный контракт; государственные и региональные заказы; государственное влияние на рыночное ценообразование; налоговую политику; кредитно-финансовую политику; бюджетное регулирование; государственные и региональные инвестиции; защиту отечественного товаропроизводителя через ставки таможенного сбора на импорт [5, с. 7]. Например, ст. 43 Устава устанавливает обязанность Санкт-Петербургского Монетного Двора “по приему золота и серебра, поступающего через Казенные золотосплавочные лаборатории, и золота от вольноприносителей, взимание подати с золота и производство расчетов за доставляемое золото и серебро на основании существующих постановлений» [6, стб. 9]. Как видим, здесь правовой регулятор определяет содержание и направленность воздействия на денежное обращение регуляторов иных групп, т.е. оказывает свое воздействие не только на денежное обращение, но и на

135

регулятор экономического характера, поскольку именно взимание податей и расчеты за драгоценный метал осуществляются на основании существующих норм права.

Однако такое влияние не является односторонним. Сами правовые предписания являются результатом развития конкретных экономических связей и обусловлены социальной необходимостью, а также расчетами и перспективными планами по организации народного хозяйства. Таким образом, можно говорить о существовании комлекса регуляторов, обеспечивающих управляемость денежной системой и обеспечивающих ее устойчивость. Его неразвитость может вызвать как существенные диспропорции в функционировании самой системы, так и коллапс.

Естественно, что денежные системы дореволюционной России и современной Украины имеют различный характер. Первая была основана на золоте, в основании второй - некий знаково-идеальный симбиоз, представляющий всеобщую форму стоимости [4, с. 67]. Но это отнюдь не означает, что им не присущи некие общие проблемы организации и функционирования. Даже в основанной на драгоценном металле дореволюционной российской денежной системе среди прочего выделялась проблема доверия к ней со стороны участников гражданского оборота. Тем более такая проблема свойственна современной Украине, в денежном обращении которой в значительном размере отсутствует золото в монетах и слитках.

Согласно положениям Устава Монетного определялись механизмы обеспечения всеобщего доверия к денежной системе. Это касалось определения весового содержания и пробы метеллов в монетах, изъятия из обращения порченной монеты, а также предотвращения случаев фальшивомонетничества. Интересен один из способов борьбы с подделкой денежных знаков, на что прямо указано в примечании к ст. 31 Устава, согласно которому “министру финансов по сношению с министром внутренних дел предоставляется выдавать частным лицам за открытие делателей и сбытчиков фальшивой монеты денежные награды” [6, стб. 9].

Закрепленное в ст. 2 Устава Монетного требование об обеспечении сохранения всеобщего доверия к денежной системе государства трансформируется при его детальном анализе в ряд развивающихся в иных статьях этого правового акта [6, стб. 5] принципов по ее организации и функционированию, которые возможно подразделить на несколько групп: а) принципы монетной организации, опосредующие структуру и качество обращающихся денежных знаков; б) принципы организации производства денежных знаков;

136

в) принципы обеспечения обращаемости денежных знаков; г) принципы обеспечения безопасности денежного обращения.

Естественно, приведенная классификация весьма условна, но в ней в определенной степени выражен механизм управленческих действий государственных органов по достижению необходимого уровня работоспособности циркуляционного механизма и влияние общественности на их осуществление. В этом усматривается организационное единство государственных и общественных регуляторов. Именно оно настоятельно требует прозрачности в организации денежной системы современной Украины, устранения множественности нормативных актов, регулирующих эти вопросы, а также публичности управленческих действий по воздействию как на всю систему в целом, так и на ее отдельные элементы.

 

Список литературы: 1. Атлас З.В. Деньги и кредит (при капитализме и в СССР). – М - Л.: Госиздат, 1930. – 459с. 2. Блех И. Устройство финансового управления и контроля в России в историческом их развитии. – С.-пб., 1895. – 211с. 3. Годме П.М. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – 429с. 4. Гриценко А. Деньги: возникновение, сущность, функции и агрегаты // Экономика Украины. – 1999. –  № 2. 5. Саблук П., Малес В. Регулирование темпов и пропорций развития как функция государственного руководства АПК // Экономика Украины. – 1998. - № 7.  6. Свод законов Российской империи: Кн. 2-я. – Т. 7 / Сост. А.М. Нюренберг. – М.: Тип. Г. Лисснера и Д. Совко, 1910. – 554с. 7. Фрей Л.И. Валютные и финансовые расчеты капиталистических стран. – М.: Междунар. отношения, 1969. – 294с.

 

 

 

Г.В. Бех

 

Прямые и косвенные налоги:

содержание и особенности правового регулирования

 

Государство в состоянии выполнять свои функции и стоящие перед ним задачи, только имея в своем распоряжении достаточные финансовые ресурсы. Все фонды денежных средств в государстве делятся на централизованные (например, Пенсионный фонд Украины) и децентрализованные, формирующиеся за счет собственных ресурсов. Понятие «государственные доходы» охватывает доходы Государственного бюджета, других централизованных и децентрализованных фондов денежных средств. Доходы Государственного бюджета представляют собой обязательные и добровольные поступления в бюджет, используемые государством для

137

осуществления своих функций. Они классифицируются на: а) обязательные платежи неналогового характера; б) налоги; в) другие поступления. Главным источником формирования фондов Государственного бюджета Украины являются налоги.

Эффективность деятельности государства связана в первую очередь с темпами развития всей налоговой системы. Закон Украины от 18.02.1997 года «О системе налогообложения» является основным законодательным актом, регулирующим налогообложение, и именно в нем четко отражена характеристика налоговой системы. Статья 2 этого Закона подчеркивает, что “сукупність податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування” [3, ст. 2].

Такое объединение налогов в систему предполагает возможность их классификации по разным основаниям. Необходимо уточнить, что в основе классификации  лежит принцип компетенции органа, устанавливающего налог. В связи с этим выделяют общегосударственные и местные налоги. Общегосударственные устанавливаются высшими органами государственной власти и действуют на всей территории Украины; местные могут устанавливаться как высшими, так и местными органами власти и действуют на определенной территории. В налоговую систему Украины также входят налоги, которые взимаются в зависимости от субъекта налогообложения: налоги с физических лиц (подоходный налог), налоги с юридических лиц (налог на прибыль), а также налоги с физических и юридических лиц (НДС, налог с владельцев транспортных средств). В зависимости от формы обложения, налоги подразделяют на прямые (подоходный налог) и косвенные (НДС, акциз). Классификация на этом не завершается, но мы хотели бы уделить внимание рассмотрению прямых и косвенных налогов.

Прямые налоги исторически возникли раньше косвенных. Одной из древнейших податей была подушная, или поголовная, т.е. общий личный прямой налог, которому подлежали все граждане вне зависимости от их дохода. Прямые налоги составляют основу налоговой системы. Еще в IХ ст. И.Х. Озеров утверждал, что «… прямое обложеніе – это общій  остовъ обложенія, внутри котораго всъ обложени по тому же общему масштабу, по средней налогоспособности, косвенное же обложеніе (налоги на потребленіе и пошлины) лишъ модифицируетъ это обложеніе, съ однихъ слагая податное бремя, а на другихъ налагая новое” [2, с. 255]. В настоящее время прямые налоги называют также подоходно-имущественными.

Прямые налоги представляют собой налоги, которые взима-

138

ются в процессе приобретения и накопления материальных благ, определяются размером объекта обложения, включаются в цену товара. Они уплачиваются собственником или производителем. Обоснованным представляется подход И. Тарасова к характеристике прямых налогов: «Прямыми податями называются обязательные періодическіе платежи потребныхъ государству для покрытія общихъ государственныхъ расходовъ, причемъ платежи эти производятся изъ зароботка, доходовъ, имущества или капиталовъ, независимо отъ пользованія какими-либо услугами государства и независимо отъ потребленія какихъ-либо предметовъ. Прямые подати требуются непосредственно съ податныхъ плательщиковъ, косвенныя подати требуются съ лицъ въ ожиданіи и намъреніи, что они вознаградятъ себя на счетъ другихъ» [4, с. 609]. При недостаточности поступлений от прямых налогов были введены сборы, имевшие характер пошлин. Пошлины возникли рано (например, в Древнем Риме – пошлина, взимаемая с отпущения рабов на свободу) и со временем разнообразились (судебные, таможенные,торговые).

Но когда и этих поступлений оказалось недостаточно, была введена система акцизов, при которой объектом обложения в основном была стоимость товаров, имевших специфическую особенность (например табак, сахар, керосин). В начале 18 ст. устанавливается соответствие степени развития прямых и косвенных налогов. Со временем и акцизных поступлений оказалось недостаточно, что привело к появлению налога с оборота. В нашей стране он возник в конце 30-х годов и просуществовал до 1992 г.

В данное время важнейшим видом косвенных налогов в Украине является налог на добавленную стоимость, которому и предшествовал налог с оборота. И.Х. Озеров утверждал, что "Эволюція косвенныхъ налоговъ во всех культурныхъ странах носіт общій характеръ:

1) отъ обложенія предметовъ первой необходимості переходять к обложенію предметовъ второстепенной необходимості;

2) вместо обложенія многочисленныхъ предметовъ концентрируют обложеніе на небольшом предмете;

3) …отъ учета предполагаемого количества по внешним признакам работоспособности аппаратовъ, количества матеріала къ учету готоваго продукта»  [2, с. 379].

Какой же критерий является основным при разграничении налогов на прямые и косвенные? Совершенным видится подход к этому вопросу Н.П. Кучерявенко: "При прямом налогообложении юридический и фактический плательщик совпадают; при косвенном - нет". Также подчеркивается нюанс, касающийся разграничения

139

прямых и косвенных налогов, – участие в образовании цены; если прямые налоги закладываются в цену на стадии производства, у производителя, то косвенные – только на стадии реализации и как надбавка к цене товара" [1,с. 199].

На современном этапе косвенные налоги являются мощным источником формирования доходов государства. С одной стороны, непосредственным объектом косвенных налогов выступают расходы, а тем самым возрастает заинтересованность в доходах. От них сложно уклониться, и с этим связано меньшее количество нарушений. Уплата косвенных налогов более удобна и незаметна для граждан, да и доходы от них поступают быстрее в бюджет, чем от прямых налогов. С другой стороны, увеличение ставок налога (например НДС) может привести к ограничению потребления и снижению покупательской способности. Косвенные налоги не соразмерны со средствами плательщиков, их доходами. И.Тарасов подробно описывал недостатки и преимущества косвенных и прямых налогов. Среди отрицательных сторон ученый выделял: "стъсненіе труда, такъ какъ труд облагается наиболъе чувствительно косвенными налогами…, неправильное развитіе производства въ ущербъ мелкимъ промышленникамъ…; при системъ косвенных налогов ослабляется контроль народа надъ деятельностью правительства"… [4, с. 647, 648].

И здесь возникает вопрос: почему отдается предпочтение именно косвенному налогообложению? К.И.Химичева определяет, что «…это наиболее удобная для мобилизации доходов в казну форма, позволяющая оперативно и регулярно получать крупные суммы. Помимо того, в ней заложены и возможности воздействия на экономику, стимулирования или сдерживания производства по тем или иным направлениям, возможности регулирования потребления, при этом быстрого реагирования на экономические процессы»  [5, с. 32].

Исходя из вышеизложенного, можно сказать, что, с одной стороны, система законодательства о налогах уже сложилась, а с другой – существует около 8 проектов Налогового Кодекса. Некоторые ведомства (к примеру проект Кабинета Министров Украины) не меняют налогового законодательства, другие же предлагают ввести налог на кредиторское требование, а третьи вообще не являются сторонниками косвенных налогов (например, Н. Витренко). Поэтому об окончании «эпохи» косвенных налогов говорить еще рано. Через механизм косвенных налогов необходимо найти оптимальное сочетание налоговой структуры.

 

140

Список литературы: 1. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник.- Харьков: Консум, 1997.-432 с. 2. Озеров И.Х. Основы финансовой науки: Вып. 2. – М.: Тип. И.Д. Сытина, 1914.- 362 с. 3. О системе налогообложения: Закон Украины от 18.02.1997 г., // Ведом. Верхов. Рады Украины. – 1997. – № 16. – Ст.2. 4. Тарасов И. Очеркъ науки финансоваго права. – Ярославль: Тип. губ. правления, 1883. - 710 с.  5. Химичева Н.И. Налоговое право: Учебник для вузов – М.: БЕК, 1997.- 325 с.

 

 

 

М.А. Перепелица

 

Правовая природа и классификация плательщиков налогов и сборов в Украине

 

                Коренные изменения, происходящие в связи с реформированием налоговой системы в Украине, привели к возникновению и развитию многообразных новых проявлений в области регулирования налогов и сборов. Это выразилось в появлении новых видов налогов (налог на промысел) и обновлении практически всех действовавших ранее применительно к новым условиям налогообложения (налоги на прибыль, на добавленную стоимость и т.д.) Такой интенсивный процесс обновления налоговой системы в государстве значительно расширил круг плательщиков налогов и сборов.

                Считаем целесообразным рассмотреть правовую природу налогоплательщиков, их классификацию на группу, что позволит проанализировать основания применения налоговой юрисдикции государства к конкретной группе плательщиков, раскрыть особенности налогового режима и охватить все категории налогоплательщиков в Украине.

                Налогоплательщиков классифицируют по: а) принадлежности их к данном государству (как иностранное и национальное лицо) и б) их правовому положению в государстве (как юридическое и физическое лицо).

                Второй подход к подобной классификации является преимущественно гражданско-правовым, выступает в качестве законодательно закрепленного и читается наиболее обобщенным и удобным.

                В зависимости от правового положения налогоплательщики в государстве делятся на следующие группы: а) юридические лица; б) физические лица; в) смешанные налогоплательщики; г) плательщики без статуса юридического лица.

                Применение определенного налога к конкретному плательщику основывается на налоговой юрисдикции государства. Она

141

может применяться исходя как из принципа территориальности, так и из принципа резиденства. Одни страны в качестве основного используют критерий территориальности (Франция, Швейцария, страны Латинской Америки), другие – критерий резиденства (Великобритания, США, Российская Федерация).

                Принцип территориальности определяет национальную принадлежность источника дохода. При этом налогообложению в данном государстве подлежат только доходы плательщиков, полученные на ее территории, тогда как доходы из иных источников, находящихся за ее пределами, освобождаются от налогообложения в данном государстве [1, с. 141].

                Принцип резиденства в качестве основного критерия предполагает определение постоянного местопребывания плательщика. Этот принцип делит всех налогоплательщиков на две группы:

                а) резиденты – лица, имеющие постоянное местожительство или местонахождение в данном государстве, уплачивающие налоги с доходов из всех источников как в данном государстве, так и за его пределами, и несущие полную налоговую ответственность;

                б) нерезиденты – лица, не имеющие постоянного местопребывания в государстве, уплачивающие налоги только с доходов, полученных на территории данного государства и несущие ограниченную налоговую ответственность.

                Украинское налоговое законодательство в основе использования налоговой юрисдикции к налогоплательщикам применяет принцип резиденства. При налогообложении юридических лиц в качестве основного критерия определения налогового обязательства выступает принцип резиденства, при применении которого выделяют несколько подходов:

                1. Место регистрации. Юридическое лицо признается резидентом, если оно основано для осуществления деятельности в данном государстве в форме определенного организационного образования. Все предприятия в Украине являются резидентами, если они зарегистрированы в Украине, независимо от места осуществления деятельности.

                2. Место управления. Налогоплательщик считается резидентом, если место управления им определяется как место осуществления полномочий действующим высшим органом управления в соответствии с уставом или учредительными документами.

                3. Место деятельности. В соответствии с данным подходом в качестве резидента определяется лицо, которое осуществляет основной объем деловых операций на территории данного государства. В случаях, когда сложно определить основной объем деловых

142

операций, при относительно равных показателях по нескольким местам деятельности одного предприятия таковым выбирается место нахождения его органа, осуществляющего оперативное финансовое управление этим предприятием.

                При выделении физического лица как налогового резидента основным критерием выступает право государства требовать выполнения обязанности по уплате налогов и сборов, которые введены на его территории, лицами, находящимися в данном государстве. В зависимости от этого определяется, какие доходы, какое имущество и какие физические лица подлежат налогообложению на определенных территориях.

                Наиболее традиционным для налоговых законодательств является подход к резиденству физических лиц, основанный на гражданстве (подданстве) по отношению к тому или иному государству. Украинское налоговое законодательство закрепляет в качестве налоговых резидентов граждан Украины, граждан иностранных государств и лиц без гражданства при условии их пребывания на территории Украины не менее 183 дней в календарном году.

                Необходимо учитывать, что применение принципа гражданства предполагает некоторые особенности.

                Во-первых, основная часть налоговых законодательств исходит из равноправия граждан, иностранцев и лиц без гражданства в обязательствах, возникающих по поводу внешних налоговых платежей. Европейская социальная хартия 1965 г. предусматривает, что граждане любой договаривающейся стороны имеют право заниматься деятельностью, приносящей доход на территории других  договаривающихся сторон на основании равенства с гражданами  последних [2, с. 119]. Таким образом, дифференциация по прин- ципу гражданства не может являться основой использования  различных ставок, применения льгот и т.д., и формирования на основе этого более тяжкого налогообложения по сравнению с нерезидентами.

                Во-вторых, различая в налогообложении резидентов и нерезидентов, возникающие в зависимости от гражданства, касаются особенностей механизма начисления и внесения налоговых платежей и основаны на взаимности государств. Так, в случае предоставления каких-либо налоговых льгот или снижения налогового давления одним государством на плательщиков, являющихся резидентами другого государства, последнее на основе принципа взаимности использует подобный же налоговый режим.

                При определении резиденства физических лиц учитывается ряд существенных положений:

143

                1. Лицо должно находиться на территории Украины определенный период времени. В Украине, как и в законодательстве многих государств, в качестве количественного критерия резиденства определяется, как уже отмечалось, 183 календарными днями (цельно или суммарно) в течение года. Этот текст физического присутствия рассчитывается ежегодно.

                2. Лицо, выступающее как налоговый резидент, должно осуществлять экономическую деятельность или получать доходы от источников в данном государстве. Экономической деятельностью в целях налогообложения рассматривается любая деятельность по производству и реализации товаров (работ, услуг), а также деятельность независимо от ее результатов, направленная на извлечение прибыли (доходов). К экономической деятельности относится деятельность, осуществляемая налогоплательщиком как предпринимателем либо через доверительное управление имуществом. В этом случае доходами от источников в государстве в целях налогообложения признаются доходы, полученные плательщиком в результате осуществления экономической деятельности или по другим обстоятельствам (дивиденды, доходы, пенсии, процентные доходы и пр.), предполагающим возникновение налогового обязательства.

                3. Налогоплательщик-резидент выступает собственником имущества, подлежащего налогообложению.

                4. Плательщик налогов и сборов, рассматриваемый в качестве резидента совершает на территории данного государства операции или действия, подлежащие налогообложению.

                5. Лицо должно выступать участником отношений, одним из условий которых является уплата пошлины или сбора.

                Уплата отдельных налогов и сборов предполагает ситуацию, когда в качестве плательщика выступает смешанный субъект, т.е. когда законодатель не разграничивает его на юридических и физических лиц. В этой ситуации основанием для отнесения отдельного плательщика к резидентам является особенность деятельности или владения определенным имуществом. Например, физическое лицо, являясь субъектом предпринимательской деятельности, будет платить НДС, акцизный сбор (в зависимости от рода этой деятельности и суммы оборота).

                Юридические так же, как и физические лица будут плательщиками налога с владельцев транспортных средств, являясь собственниками транспортного средства. При налогообложении, предполагающем смешанного налогоплательщика, целесообразно использовать определение налогового обязательства и его реализацию, в основе которого лежит механизм налогообложения физиче-

144

ских лиц. Такой подход является более обобщенным, чем подход, применяющийся при налогообложении юридических лиц. Он включает в себя не только критерий резиденства, но и еще 4 основания, которые учитывают режим налогообложения смешанных налогоплательщиков. Поэтому все 5 оснований, перечисленных при характеристике резиденства физических лиц, с полным правом можно отнести и к основаниям, определяющим налогообложение смешанных налогоплательщиков.

                Отдельной группой налогоплательщиков в Украине являются плательщики без статуса юридического лица. В эту группу входят филиалы, отделения и иные обособленные подразделения предприятий или учреждений. Плательщиком без статуса юридического лица является субъект, который не отвечает хотя бы одному из установленных законом признаков при определении юридического лица. К подобным признакам относятся: организационное единство, имущественная обособленность, участие в правоотношениях от своего имени, самостоятельная имущественная ответственность.

                При применении налоговой юрисдикции к такого рода плательщикам, следует учитывать, что хотя они сами и не являются юридическими лицами, но представляют и выражают волю своих создателей и организаторов, которые, в свою очередь, могут выступать только в роли юридического лица. Поэтому при налогообложении плательщиков без статуса юридического лица правильным представляется применять принцип резиденства, используемый по отношению к налогообложению их головных предприятий и учреждений, выступающих в качестве юридических лиц. Как уже было отмечено, этот принцип предусматривает три подхода при определении резиденства – место регистрации, место управления, место деятельности.

                Подводя итог вышеизложенному, следует отметить, что данный перечень налогоплательщиков в Украине не является исчерпывающим. Государство заинтересовано в их полном учете и классификации, так как его экономические интересы напрямую связаны с имущественными интересами плательщиков налогов и сборов. В данной ситуации затрагивается широкий круг проблем, связанных со сменой собственника, особенностями перемещения денежных средств от физических и юридических лиц государству в форме налогов и сборов. Поэтому нельзя не признать значимость такого вопроса, как правовая природа и классификация налогоплательщиков, что опосредует детализацию налоговых режимов в зависимости от характера субъекта, получающего доходы или имущест-

145

во, подлежащее налогообложению.

 

                Список литературы: 1. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. – Харьков: Консум, 1998. – 447 с. 2. Права человека: Сб. универсальных и региональных международных документов. – М., 1990. – 286 с.

 

 

Ю.А. Пономаренко

 

ПРО НЕДОПУСТИМІСТЬ НАДАННЯ ЗВОРОТНОЇ ДІЇ

КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНУ СПЕЦІАЛЬНОЮ

ВКАЗІВКОЮ ЗАКОНОДАВЦЯ

 

Кардинальні зміни, що відбуваються останніми роками в Україні та в інших колишніх республіках Радянського Союзу, а також колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, торкнулися всіх сфер суспільного життя – економіки, політики, культури тощо. Цілком природно, що такі реформи спричиняють зміни і суспільних регуляторів, у тому числі й передусім законодавства. І в цьому, на наш погляд, немає нічого дивного чи нелогічного: законодавство будь-якої країни, а тим паче країни, що знаходиться в стані переходу від однієї суспільно-політичної й економічної системи до іншої, повинно вдосконалюватися. Справедливою щодо цих процесів видається думка Г.В.Ф. Гегеля про те, що, “з одного боку, обсяг законів має бути завершеним замкненим цілим, з іншого - існує постійна потреба в нових правових визначеннях... Ставити кодексу вимогу, щоб він був абсолютно завершеним і не допускав подальших визначень... – значить не розуміти природи таких кінцевих предметів, як приватне право, у яких так звана досконалість є постійним наближенням...” [4, с. 253, 254].

Зміна законодавчих приписів неминуче ставить питання про вибір закону, який належить застосовувати щодо діянь, учинених до набуття чинності нового закону. Загальновизнаним у теорії та практиці юриспруденції є положення про те, що завжди повинен застосовуватися закон, чинний на момент виникнення юридичного факту. Разом із тим відомо, що в окремих випадках кримінальний закон може мати зворотну дію, яку він отримує з певних юридичних підстав. В історії законодавства традиційно сформувалися дві юридичні підстави зворотної дії кримінального закону.

Перша – це колізійна норма, у якій передбачаються випадки, коли новий кримінальний закон має зворотну дію. Колізійні норми містяться в конституції або кримінальному кодексі кожної

146

держави, і в них, як правило, передбачається, що зворотну дію в часі мають кримінальні закони, які усувають злочинність діяння, пом’якшують покарання або кримінальну відповідальність [7,  с. 273, 379; 22, ч. 2 ст. 6]. Іноді в такій нормі вживається більш широке формулювання і зворотна дія надається менш суворим для особи законам [7, с. 459; 8, с. 17] або законам, що будь-яким способом поліпшують становище особи [20, с. 11; 21, ст. 11].

Друга підстава, за якою кримінальні закони іноді набувають зворотної дії в часі, – це виразно висловлена або “мовчазна” [2, с. 64, 65] вказівка законодавця про надання конкретному закону зворотної дії. Виразно висловлену вказівку мали, наприклад, декрет РНК РРФСР від 8 травня 1918 р. “Про хабарництво” [9], постанова Президії ЦВК СРСР від 21 листопада 1929 р. “Про оголошення поза законом посадових осіб - громадян Союзу РСР за кордоном, які перебігли в табір ворогів робітничого класу й селянства і відмовились повернутися до Союзу РСР” [11] та деякі інші кримінальні закони. “Мовчазно” зворотна дія була надана ст. 13 Положення про державні злочини (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління), затвердженого постановою ЦВК СРСР 25 лютого 1927 р. [13], яка встановлювала покарання за активну боротьбу проти робітничого класу й революційного руху, виявлену на відповідальній або секретній (агентурній) посаді за царського ладу або в контрреволюційних урядів у період громадянської війни. У подальшому ця стаття була включена до кримінальних кодексів усіх союзних республік (ст. 5413 КК УРСР 1927 р.,  ст. 5813 КК РРФСР 1926 р., ст. 74 КК БРСР 1928 р. та ін.) і проіснувала до кодифікації кінця 50-х – початку 60-х років.

Така законодавча практика в Радянському Союзі вельми активно підтримувалася юридичною наукою. У доктрині радянського права, у тому числі кримінального, тривалий час підтримувалась існуюча ще за часів Середньовіччя ідея про повноваження законодавця своїм рішенням надавати зворотної дії будь-яким або деяким кримінальним законам. Таке повноваження було практично загальновизнаним. “Не існує підручників загальної теорії держави та права або кримінального права, — писали М.І. Блум та А.О. Тілле, — у яких була відсутня б вказівка про можливість надання зворотної сили законам за умови спеціального про те застереження в самому законі” [2, с. 57].

Оскільки найчастіше спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія надавалася кримінальним законам, що встановлювали злочинність діяння або посилювали його караність, майже всі вчені, які  підтримували цю  ідею,  підкреслювали  особливість  (виключ-

147

ність) випадків, за яких така підстава може застосовуватися [6, с. 32; 5, с. 267, 268].  Хоча й не всі з них наводили аргументи на користь цієї ідеї, однак вони, по суті, виходили з поширеної раніше концепції необмежених повноважень законодавця та його зверхності над правом. Досить яскраво це виразив Г.Ф. Шершеневич, який стверджував, що воля законодавця стоїть над правом, і тому він може за своїм бажанням надати новому закону зворотної сили [23,  с. 33]. М.С. Таганцев ставив собі питання: “Якщо закон є вияв авторитетної волі, то чому ця авторитетна і, в значенні юридичному, необмежена воля не може надати закону зворотної сили?” І сам же на нього відповідав, що “законодавець завжди й безумовно має право надавати будь-якому закону зворотної сили” [17, с. 115, 116]. А.О. Тілле, у роботах якого ця ідея за радянських часів отримала найбільший розвиток, зазначав, що, оскільки суверенітет держави є правовим вираженням її незалежності й повновладдя, законодавець не може бути пов’язаний і принципом “закон зворотної дії не має” [18, с. 29].

Окремі вчені визнавали також, що законодавець спеціальною на те вказівкою може не надавати зворотної дії кримінальному закону, що усуває злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, тобто повинен її мати за першою підставою [16,  с. 39]. І законодавець дійсно неодноразово вдавався до ненадання зворотної дії більш м’яким кримінальним законам. Зокрема, ст. 2 Закону Союзу РСР від 25 грудня 1958 р. “Про затвердження Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік” [12] було передбачено, що ст. 23 Основ “не поширюється в частині строку позбавлення волі на осіб, засуджених до видання Основ… за особливо небезпечні державні злочини, передбачені Законом про кримінальну відповідальність за державні злочини, за бандитизм, умисне вбивство за обтяжуючих обставин, розкрадання державного або громадського майна у великих розмірах і розбій.” Раніше чинним законодавством була передбачена можливість застосування за окремі із цих злочинів покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 25 років, тоді як нові Основи передбачали максимум покарання за особливо тяжкі злочини – 15 років позбавлення волі.

З урахуванням викладеного виникла нагальна потреба у встановленні в законодавстві чітких і суворих підстав зворотної дії кримінального закону. Жодна з радянських конституцій (ні Союзу РСР, ні союзних республік) не передбачала їх. Закріпленого ж в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а також КК усіх республік правила про те, що кримінальні закони мають зворотну дію в часі лише у випадках, коли вони усувають

148

злочинність діяння або пом’якшують його караність, як виявилося, недостатньо. Не дивно тому, що в усіх нових конституціях постсоціалістичних держав з’явилися приписи про межі дії законів у часі та підстави надання їм зворотної дії. Причому жодна з цих конституцій не передбачає такої підстави надання або ненадання кримінальному закону зворотної дії, як спеціальна на те вказівка законодавця. Однак і після цього зворотна дія окремим кримінальним законам у різних країнах надавалася спеціальною вказівкою законодавця.

Зокрема, зворотна дія була надана Закону України від 5 лютого 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків” [14], у якому було встановлено, що “діяння, пов’язані з ухиленням від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів, справи по яких на час набрання чинності цього Закону перебувають у стадії попереднього розслідування або судового розгляду, повинні кваліфікуватися за новою редакцією статті 1482 Кримінального кодексу України”. Таким чином, законодавець надав зворотної дії закону, який згідно з ч. 2 ст. 6 КК України не повинен її мати, оскільки у багатьох випадках він посилював караність ухилення від сплати податків порівняно з раніше чинним законом.

Спеціальною вказівкою законодавця зворотна дія не була надана Закону Республіки Бєларусь від 17 травня 1997 р. “Про внесення змін і доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Республіки Бєларусь” [10], який усував або пом’якшував кримінальну відповідальність за деякі злочини.  Цим законом було збільшено розміри великої й особливо великої матеріальної шкоди, що є обов’язковою ознакою багатьох складів злочинів. Проте в ньому вказувалося, що “вироки, які набрали законної сили щодо осіб, засуджених до набуття чинності цим Законом… перегляду не підлягають”. Отже, незважаючи на те, що з набуттям чинності цього закону деякі діяння були визнані незлочинними або підлягали менш суворому покаранню, білоруський законодавець заборонив застосовувати до них новий Закон.

Проте не можна погодитися з ідеєю необмежених повноважень законодавця, з якої випливає його повноваження на свій розсуд надавати чи не надавати зворотної дії будь-якому кримінальному закону. На наш погляд, у державі, яка прагне називатися правовою, визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, законодавець не може і не повинен мати необмежених повноважень. Його повноваження,  як  і  повноваження  всіх  інших органів державної влади,

149

обмежуються свободою і правами людини та суспільства, що фіксується в Конституції і конкретизується в законах держави [15, с. 5-36]. Саме вони є тим, що А.О. Тілле називав “обмеженням волі законодавця зовнішньою невідомого походження забороною” [19,  с. 8]. Органи державної влади (у тому числі законодавчої) повинні мати вичерпно визначені повноваження, причому лише такі, реалізація яких не зашкоджуватиме, а навпаки, сприятиме розвитку й реалізації свободи і прав людини та суспільства.

Саме тому в жодній конституції сучасних держав не передбачається повноваження законодавця надавати чи не надавати зворотної дії кримінальному закону за своїм розсудом. Не передбачено воно і Конституціями України та Республіки Бєларусь, отже, вищезгадані закони є, на нашу думку, неконституційними. Переважна більшість учених-криміналістів також вважають, що кримінальний закон може мати зворотну дію лише на підставі колізійної норми і свавільне надання чи ненадання такої будь-якому закону спеціальною вказівкою законодавця є неприпустимим [1, с. 16-19; 3, с. 16].

Повноваження законодавця за своїм розсудом надавати або не надавати зворотної дії будь-якому закону (а особливо кримінальному) є одним з найнебезпечніших способів порушення свободи та прав людини і громадянського суспільства. Приймаючи такий закон, законодавець грубо зневажає конституцію держави,  підпорядковує право своїй волі, ставить себе над правом. Звичайно, ні про яку правову державу в такому випадку і мови бути не може. Тому постсоціалістичні держави, що проголосили і закріпили у своїх Конституціях прагнення стати правовими, повинні повністю виключити практику надання чи ненадання зворотної дії кримінальному закону на підставі спеціальної вказівки законодавця.

 

Список літератури: 1. Бойцов А.И., Волженкин Б.В. Уголовный закон: действие во времени и пространстве. – СПб., 1993. – 104 с. 2. Блум М.И. Тил- ле А.А. Обратная сила закона. – М.: Юрид. лит., 1969. – 136 с. 3. Василаш В.М. Чинність кримінального закону України в часі: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 1995. – 24 с. 4. Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М.: Мысль, 1990. – 524 с.  5. Дурманов Н.Д. Советский уголовный закон. – М.: Изд-во МГУ, 1967. – 319 с.  6. Ковалев М.И. Советский уголовный закон. – Свердловск, 1956. – 44 c. 7. Конституції нових держав Європи та Азії. / Упоряд. С. Головатий. – К.: Укр. Правн. Фундація; Вид-во “Право”, 1996. – 544 с. 8. Лихачев В.А. Уголовное право в освободившихся странах (сравнительное исследование). – М.: Наука, 1988. – 308 с. 9. О взяточничестве: Декрет СНК РСФСР от 08.05.1918 г. // СУ РСФСР. – 1918. – № 35. –  Ст. 467. 10. О внесении изменений и дополнений в Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы Республики Беларусь: Закон Республики Беларусь от 17.05.1997 г. // Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі Беларусь. – 1997. –  № 20. – Ст. 352. 11. Об объявлении вне закона должностных лиц – граждан Союза ССР за границей, перебежавших в лагерь врагов рабочего класса и крестьянства и от

150

казавшихся вернуться в Союз ССР: Постановление Президиума ЦИК СРСР от 21.11.1929 г. // СЗ СССР. – 1929. – № 76. – Ст. 732. 12. Об утверждении Основ уголовного законодательства Союза ССР и союзных республик: Закон СССР от 25.12.1958 // Ведом. Верхов. Совета СССР. – 1959. – № 1. – Ст. 6. 13. Положение о государственных преступлениях (контрреволюционных и особо для Союза ССР опасных преступлениях против порядка управления) // СЗ СССР. – 1927. – № 12. – Ст. 123. 14. Про внесення змін і доповнень до Кримінального  Кримінально-процесуального кодексів України в частині відповідальності за ухилення від сплати податків: Закон України від 05.02.1997 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1997. –  № 12. – Ст. 101. 15. Речицкий В.В. Свобода и государство. – Харьков: Фолио, 1998. – 144 с. 16. Советское уголовное право. Общая часть / Под ред. Г.А. Кригера,  Н.Ф. Кузнецовой, Ю.М. Ткачевского. – М.: Изд-во МГУ, 1988. – 368 с. 17. Таган- цев Н.С. Русское уголовное право: Лекции: Часть общая. В 2-х т.: Т. 1. – М.: Наука, 1994. – 380 с. 18. Тилле А.А. Действие закона во времени и обратная сила закона // Сов. государство и право. – 1964. – № 12. – С. 29-37. 19. Тилле А.А. Действие советского закона во времени и в пространстве: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. – М., 1966. – 28 с. 20. Уголовный кодекс Испании. / Под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Ф.М. Решетникова. – М.: Зерцало, 1998. – 218 с. 21. Уголовный кодекс Российской Федерации. // СЗ РФ. 1996. № 25. Ст. 2954. 22. Уголовный кодекс Украины с постатейными материалами. – Х.: Одиссей, 1998. – 448 с. 23. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права: В 2-х т.: Т. 2. Вып. 2, 3, 4. – М.: Юрид. колледж МГУ, 1995. – 362 с.

 

 

Е.В. Шевченко

 

Преступления, квалифицируемые

по последствиям как самостоятельный вид единичного преступления 

 

В действующем УК Украины предусмотрен целый ряд составов преступлений, например, ч. 3 ст. 89 "умышленное уничтожение или повреждение государст­венного или коллективного имущества либо лесных массивов, совершенное путем поджога или иным общеопасным способом, если это деяние повлекло человеческие жертвы";  ч.3 ст.101 "умышленное тяжкое телесное повреждение, вследствие которого наступила смерть потерпевшего" и другие, получившие в науке уголовного права наименование "преступления, квалифицируемые по последствиям", "преступления, характеризую-щиеся наличием дополнительных тяжких последствий" либо "преступления, квалифицируемые наличием дополнительных тяжких последствий".  Указанная терминология, в сущности,  идентична и употребляется для обозначения одинаковых уголовно-правовых понятий. Данные деликты являются самостоятельным видом единичных преступлений. В литературе последних лет особое внимание уделяется видам (формам) единичных преступлений. Этой проблеме в целом либо отдельным её вопросам посвящено достаточно много

151

работ, однако единство взглядов здесь отсутствует.

Так, А.А. Герцензон единичным преступлением считал "действие, выраженное в отдель­ном волевом акте" либо "ряд одинаковых актов, направленных к единой цели" [2, с.15, 20]. По мнению А. М. Яковлева, для такого преступления характерно единичное действие (или несколько однород­ных действий), совершенное с единой формой вины и приведшее к единичному последствию (или ряду однородных последствий) [17, с.22]. А.А. Пионтковский писал, что "обычно единое преступление имеет место в тех случаях, когда определенный преступный результат причинен в результате одного действия виновного" [8, с. 662, 663]. В.Н. Кудрявцев полагает, что в основе признания того или иного поступка или группы человеческих поступков единичным преступлением, а следователь­но, и в основе конструкции нормы Особенной части, его предусматривающей, лежат социальные свойства этих поступков. Ими являются, в частности, распространенность, повторяемость, типич­ность, повышенная общественная опасность именно такого комп­лекса действий и вредных последствий, который и находит за­крепление в этой норме. Состав преступления всегда отражает типичное явление независимо от того, состоит оно из одного или нескольких действий и последствий, совершается кратковремен­но или в течение длительного промежутка времени. Единичным преступлением, по мнению большинства ученых, признается такое сочетание актов поведения, которое обладает известной распространен­ностью либо представляет повышенную общественную опас­ность именно в данной форме [9, с.240].

Традиционно в литературе единичные преступления подразделяют на про­стые и сложные. И это не случайно, ведь одни из них по своей внешней форме настолько просты и очевидны, что не вызывают каких-либо трудностей при квалификации. Единичность такого рода преступлений обусловлена соверше­нием одного действия и наступлением в результате него одного последствия. Это, например, кража, ложный донос, клевета и др. Иными словами, простое единичное преступление предполагает совершение одного преступного деяния, совершенного с одной формой вины, образующего один состав преступления и ква­лифицируемого по одной  статье УК. Они в теории уголовного права выделяются всеми криминалистами и получили наименование «простые единичные преступления» [10, с.79].

Иначе обстоит дело с так называемыми сложными преступлениями, в основе которых лежат несколь­ко обязательных или альтернативных действий (скупка и перепродажа товаров с целью на­-

152

живы при спекуляции или незаконные выработка, изготовление, приобретение, хранение, перевозка либо пересылка наркотических средств), либо когда имеет место продолжаемое или длящееся преступ­ление, либо когда преступ­лением причиняется два последствия, в отношении которых имеют­ся две разные формы вины (к примеру, умышленное тяжкое телес­ное повреждение, повлекшее смерть потерпевшего).

Дать теоретическую оценку такого рода законодательным конструкциям очень непросто. Прежде всего следует остановиться на самих терминах "простое" и "сложное", применительно к единичным преступлениям [10, с.117]. Изначально данная терминология употреблялась учеными с учетом степени сложности при квалификации того или иного преступного деяния. Однако в последующем акцент постепенно переместился на особенности объективных или субъективных признаков, указанных в Законе,  при конструировании отдельных составов преступлений. Некоторые ученые заменяют термин "сложный" термином "усложненный" [1, с.101]. И это, считаем, более предпочтительным, ведь по В.И. Далю понятие "сложный" имеет двоякое значение [3, с.312]. С одной стороны, это то же самое, что и слагать, под которым понимают сложить что-либо или складывать, а с другой - "сложный" является синонимом понятия "трудный". Фактически при употреблении термина "сложный" для обозначения всех видов единичных преступлений имеют в виду их составной характер. Однако не все сложные преступления являются составными (например, длящиеся преступления к составным отнести нельзя). Следовательно, наименование этой группы единичных преступлений "сложными", на наш взгляд, не совсем удачно, так как оно не охватывает все их виды, входящие в эту группу. Поэтому правильнее именовать эти деликты "усложненные единичные преступления", поскольку этот термин, как представляется, более полно и точно отражает сущность рассматриваемых деликтов. В дальнейшем именно он и будет использоваться в данной статье.

До средины восьмидесятых годов в литературе выделяли три вида единичных усложнённых преступле­ний - длящиеся, продолжаемые и составные [11, с.139]. Эту позицию поддерживают ряд юристов, среди которых В. И. Ткаченко, А. М. Яковлев и др. [12, с.273-275]. В последнее время, к усложнённым также относят преступления с двумя действиями, с альтернативными действиями и преступления, квалифицируемые наличием дополни­тельных тяжких последствий. Так, А. В. Наумов, различа­ет такие виды единичных усложненных преступлений: продолжаемое; длящееся; составное

153

(двухобъектное); преступление с альтернативными действиями (бездействием); преступление, характеризующееся наличием дополнительных тяжких последствий [13, с.45-46]. Г.Г. Криволапов дополняет этот перечень преступлениями, совершаемыми путем повторных (тождественных, однород­ных либо разнородных) действий [14,с.145], а 3.А. Незнамова - преступлениями с усложненной субъективной стороной [15, с.293]. 

Можно отметить, что в науке уголовного права единодушно  выделяют  следующие виды единичных усложненных преступлений: 1) длящиеся преступления, под которыми обычно понимают действие или бездействие, сопряженные с последующим длительным невыполнением обязанностей, возложенных на виновного законом под угрозой уголовного преследования; 2) продолжаемые преступления, т.е. склады­вающиеся из ряда тождественных деяний, направленных к одной цели и объединенных единым умыслом;  3) составные преступления, особенность которых в том, что они состоят из двух или более деяний, каждое из которых (если рассматривать их изолированно) представляет собой самостоятельное преступление. По сути, составные преступления — это специальный вид учтен­ной в законе совокупности преступлений [16, с.6]. Ряд ученых выделяют еще и преступления с альтернативным составом, при конструировании которых законодатель пользуется методом перечисления ряда действий, образующих их объективную сторону.

Представляется, что для более глубокого уяснения сущности усложненных единичных преступлений их можно разделить на две группы в зависимости от усложненности их объективных или субъективных признаков. К первой группе преступлений усложненных по объективным признакам следует отнести:  а) длящиеся преступления; б) составные преступления; в) преступления с альтернативными действиями. Ко второй группе деликтов, которые усложнены по субъективным признакам, можно отнести продолжаемые преступления. И хотя на первый взгляд они имеют специфическую объективную сторону, т.е. состоят из ряда тождественных действий, все же для их констатации требуется установление субъективного признака - единства умысла и единства цели, которые связывают эти действия между собой.

Что касается преступлений, квалифицируемых по последствиям, то можно сказать, что они в чистом виде не попадают ни в первую, ни во вторую группу, а имеют признаки каждой из названных групп, так как усложненность объективной стороны этих деликтов, выраженная в законодательном описании ближайшего и более отдаленного последствий, вызывает обязательную усложнен-

154

ность их субъективной стороны. Это дает основание отнести преступления, квалифицируемые по последствиям, к самостоятельному виду единичных усложненных преступлений.

        В.П. Малков, однако, считает что этих оснований не достаточно [5, с.16] и относит их к составным преступлениям. Сторонники такой точки зрения обосновывают её тем, что преступления, квалифицируемые по последствиям, представляют собой деликты, состоящие из нескольких самостоятельных преступных деяний, каждое из которых прямо предусмотрено в уголовном законе в качестве само­стоятельного преступления. Этот основной признак составных преступлений выделяют все современные криминалисты. Так, применительно к преступлению, предусмотренному ч.3 ст.101 УК Украины указывается, что оно состоит из двух самостоятельных преступлений - умышленного тяжкого телесного повреждения и неосторожного убийства. А.А. Пинаев, аргументируя эту позицию, пишет, что "бывают такие составы, в которых последствия, указанные в конкретных статьях УК (тяжкие, особо тяжкие и др.), образуют отдельное преступление". [7, с.10].

И.А. Зинченко, характеризуя деликты, квалифицируемые по последствиям, обращает внимание на то, что последние сами по себе не могут образовать отдельного прес­тупления [4, с.14]. Они являются всегда лишь общественно опасным результатом, материальным или нематериальным вредом, причиненным преступным действием (бездействием) объекту посягательства - охраняемым законом общественным отношениям. Поэтому, по ее мнению, какой-бы общежи­тейский смысл  ни вкладывался в описание последствий, встречающиеся во многих статьях УК такие категории, как "несчастные случаи с людьми", "длительное расстройство здоровья", "тяжкие последствия" и т.д., сами по себе, без соответствующего поведения (действия или бездействия) самостоятельными преступлениями не становятся. "Несчастные случаи с людьми", "гибель людей" - это, считает ученый, не убийство (виновное противоправное лишение жизни другого лица) и не тяжкое телесное повреждение, предусмотренные в УК как самостоятельные деликты, а всего лишь неосторожные последствия некоторых умышленных преступлений.

Таким образом, можно выделить две существующие в теории уголовного права точки зрения о юридической природе деликтов, квалифицируемых по последствиям. Сторонники первой признают их видом составных преступлений, второй – самостоятельным видом единичных усложненных преступлений, не являющихся составными.

Но разрешение вопроса, являются ли преступления, квали-

155

фицируемые по последствиям, составными или нет, требует иных подходов и, вероятно, не столь прямолинейных. Проблема много сложнее, чем кажется на первый взгляд. Односторонность точек зрения, имеющихся в литературе, вызвана тем, что они основаны на анализе некоторых из этих деликтов, а не всего их массива, имеющегося в УК.

В свою очередь, исследования всего перечня рассматриваемых нами деликтов, имеющихся в действующем УК, приводят к выводу, что существует три группы преступлений, квалифицируемых по последствиям.

К первой группе действительно следует отнести составные преступления (например, ч.3 ст.101 УК – "умышленное тяжкое телесное повреждение, вследствие которого наступила смерть потерпевшего"; в виде юридической формулы его можно записать: ч.3 ст.101 = ч.1 ст. 101 + ст.98). Вторая охватывает такие преступления, квалифицируемые по последствиям, которые ни при каких условиях нельзя отнести к составным (к примеру, ч.1 ст.99 УК – "доведение до самоубийства или до покушения на самоубийство лица, находящегося в материальной или иной зависимости от другого лица, путем жестокого с ним обращения или систематического унижения его человеческого достоинства", так как самоубийство согласно действующему УК не может быть признано самостоятельным составом преступления). Преступления, образующие третью группу, носят комплексный характер: в одних случаях альтернативные квалифицирующие последствия в них образуют составные деликты, а в других – нет. (например, ч.4 ст.117 УК – "изнасилование, повлекшее особо тяжкие последствия", под которыми принято понимать: смерть потерпевшей; утрата ею какого-либо органа или его функций; душевная болезнь либо иное расстройство здоровья, соединенное со стойкой утратой трудоспособности не ме­нее чем на одну треть; неизгладимое обезображение лица; прерывание беременности либо утрата способности к деторождению; заражение вирусом иммунодефици­та человека либо сифилисом, случившееся в результате изнасилования [6, с.10]. Все они образуют самостоятельные составы преступлений, кроме самоубий­ства потерпевшей, которое не предусмотрено в УК  в качестве отдельного состава преступления).

Этот вывод, является достаточно веским основанием для выделения преступлений, квалифицируемых по последствиям в отдельный самостоятельный вид единичных усложненных преступлений.

 

 

156

Список литературы: 1. Бажанов М.И. Уголовное право Украины: Общая часть. - Днепропетровск: Пороги, 1992. – 168 с. 2. Герцензон А.А. Квалификация преступления. - М.: Госюриздат, 1947. – 242 с. 3. Даль В.И. Словарь. - М.: Мысль, 1998. – 506 с. 4. Зинченко И.А. Составные преступления в советском уголовном праве. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - Харьков, 1990. – 28 с. 5. Малков В.П. Множественность преступлений и ее формы. - Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1982. – 176 с. 6. О судебной практике по делам об изнасиловании и иных половых преступлениях: Постановление Пленума Верховного Суда Украины от 27 марта 1992 г, №4 // Бюл. Верх. Ради України. 7. Пинаев А. А. Особенности составов преступлений с двой­ной и смешанной формами вины: Учеб. пособие. - Харьков: Юрид. ин-т, 1984. – 56 с. 8. Пионтковский А.А. Учение о преступлении. - М.: Юрид. лит., 1961. – 810 с.  9. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. - М.: Юристъ, 1999. – 304 с. 10. Кузнецова Н.Ф. Значение преступных последствий для уголовной ответственности. - М.: Госюриздат , 1958. – 158 с. 11. Советское уголовное право: Общая часть / Под ред. М.И. Ковалева, М.А. Ефимова. - М.: Изд-во МГУ, 1969. – 470 с.  12. Уголовное право Российской Федерации: Общая часть / Под ред. Б.В. Здравомыслова. - М.: Юристъ, 1999. – 480 с. 13. Уголовное право России: Общая часть/Под ред. А.И. Рарога. - М.: ИМПЭ, 1999. – 320 с. 14. Уголовное право: Общая часть/Под ред. Н.И. Ветрова, Ю.В. Ляпунова. - М.: Новый Юрист, 1997. – 585 с. 15. Уголовное право: Общая часть/Под ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамовой. - М.: ИНФРА • М—НОРМА, 1997. – 504 с. 16. Фролов Е.А., Галиакбаров Р.Р. Множественность преступлений как институт советского уголовного права//Сов. юстиция №2, 1967. – 6 с. 17. Яковлев А.М. Совокупность преступлений по советскому уголовному пра­ву. - М.: Юрид. лит., 1960. – 156 с.

 

 

Н.Н. Ляпунова

 

к вопросу о субъекте преступления, предусмотренного ст. 1562, 1563

Уголовного кодекса Украины

 

                В диспозициях уголовно-правовых норм, предусмотренных ст. 1562 – «сокрытие банкротства» и ст. 1563 – «фиктивное банкротство» Уголовного кодекса Украины законодателем описан круг субъектов этих преступлений. Одним из них выступает учредитель субъекта предпринимательской деятельности, который относится к числу специальных субъектов преступления. Как отмечается в литературе, специальный субъект преступления – «это лицо, которое кроме необходимых общих признаков (вменяемость, достижение определенного возраста) дополнительно имеет специальные (особые) признаки» [4, с. 120].

                В соответствии с действующим законодательством учредителем является тот, кто принимает решение о создании предприятия. Согласно ст. 3 Закона Украины «О хозяйственных обществах» учредителями субъекта предпринимательской деятельности могут

157

быть предприятия, учреждения, организации, граждане Украины, иностранные граждане и лица без гражданства, иностранные юридические лица, а также международные организации [2; 1991. –  № 49 (с изм. и доп.)].

                Учредителями субъекта предпринимательской деятельности (юридического лица) могут выступать только граждане или только юридические лица, а также граждане и юридические лица совместно. В большинстве случаев субъект предпринимательской деятельности (юридическое лицо) создается двумя или несколькими учредителями. Вместе с тем юридическое лицо может создаваться и одним учредителем как компания одного лица [3, с. 3].

                Действующим законодательством не предусмотрено ограничение ни для юридических лиц, ни для граждан ни по количеству учредителей одного субъекта предпринимательской деятельности, ни по количеству учреждаемых ими субъектов предпринимательской деятельности.

                Поскольку учредительство (по общему правилу) предполагает процесс образования субъекта хозяйствования путем внесения определенного вклада в его создание, Закон Украины «О хозяйственных обществах» определяет понятие вклада и дает примерный перечень видов вкладов. В качестве вкладов могут выступать здания, сооружения, оборудование и другие материальные ценности, ценные бумаги, право пользования землей, водой и другими природными ресурсами, а также денежные средства, в том числе в иностранной валюте, право на интеллектуальную собственность. Последний возможный вид вклада в уставный фонд определен ст. 41 Закона Украины «О собственности». Как видим, одной из составных частей активов субъекта хозяйствования могут быть и нематериальные активы как вклад в уставный фонд. Однако для внесения в состав нематериальных активов данные права должны быть соответствующим образом оформлены, т.е. при внесении объектов интеллектуальной собственности в уставный  фонд требуется предоставление охранных документов или документов передачи прав на них.

                В экономическом отношении вклад представляет собой фиксированную долю участия акционеров (учредителей, участников) в уставном фонде, а конкретное содержание этой категории определяется в соответствии с предпринимательскими целями и предметом деятельности [5, с. 49], т.е. детально вклады в уставный фонд юридического лица регулируются его учредительным договором и уставом (учредительными документами), где указано также количество и членство учредителей, организационная и имущественная

158

структуры.

                Особенностью участия учредителя  в формировании уставного фонда заключается в том, что созданное юридическое лицо не обязано возвращать его взносы. Делая взнос, учредитель утрачивает право на имущество и рискует его утратить полностью в случае неэффективной деятельности юридического лица, а значит учредитель имеет возможность влиять на дальнейшую судьбу созданного им субъекта предпринимательской деятельности. В этой связи следует отметить, что понятие "учредитель« тесно связано с понятием «корпоративное право», законодательное определение которого дается в п. 1 ст. 8 Закона Украины «О налогообложении прибыли предприятий» (с изм. и доп.), где указано, что корпоративное право — это право собственности на часть (пай) в уставном фонде (капитале) юридического лица, включая на управление, получение части прибыли такого лица, а также части активов в случае ликвидации в соответствии с действующим законодательством [2; 1997. – № 27].

                К субъектам предпринимательской деятельности относятся и различные виды производственных кооперативов, которые функционируют с целью получения прибыли. Они создаются на добровольных началах, и закон не требует наличия учредительного договора, заключенного между учредителями производственного кооператива. Однако обязательным учредительным документом для них является устав. Правовое положение производственных кооперативов в Украине регулируется Законом СССР от 26 мая 1988 г. «О кооперации в СССР» с последующими изменениями и дополнениями, а также Законом Украины «О сельскохозяйственной кооперации» от 17 июля 1997 г. Кроме того, к ним можно отнести и коллективное сельскохозяйственное предприятие, и крестьянское (фермерское) хозяйство, правовое положение которых регулируется одноименными законами [2; 1992. – № 20; 1993. – № 32].

                Продолжая рассмотрение учредителя как возможного субъекта составов сокрытия банкротства и фиктивного банкротства, отметим, что в ситуации, когда учредителем субъекта предпринимательской деятельности является одно физическое лицо и в его действиях усматривается состав того или иного рассматриваемого преступления, то вопрос о привлечении такого учредителя к уголовной ответственности сомнения не вызывает.

                Однако совсем по-иному стоит вопрос, если соучредителями субъекта предпринимательской деятельности являются, например, несколько физических лиц либо наряду с ними и юридические лица. Наконец, может иметь место ситуация, когда соучредителями выступают только юридические лица.

159

                В случаях возможного совершения учредителями – физическими лицами рассматриваемых преступлений основным является вопрос: имело ли место их совершение одним учредителем либо в соучастии.

                В ситуации, когда учредителями субъекта предпринимательской деятельности являются помимо физических лиц (лица) и юридические лица (лицо), также возможно, что преступные действия, описанные в ст. 1562, 1563 УК Украины, осуществлялись их совместными усилиями. Однако, поскольку субъектом преступления в соответствии с действующим законодательством может признаваться только лицо физическое, то, конечно же, относительно учредителей – юридических лиц вопрос об их уголовной ответственности не возникает.

                Так же решается вопрос и в случаях, когда действия, предусмотренные ст. 1562 и 1563 УК Украины совершается соучредителями – юридическими лицами. При этом речь может идти только об уголовной ответственности по вышеназванным статьям должностных лиц юридического лица – учредителя (соучредителя), на которых возложена обязанность представления кредитору достоверной информации. В ст. 1562 и 1563 УК Украины прямо указывается, что субъектом этих преступлений может быть наряду с учредителем и должностное лицо субъекта предпринимательской деятельности.

                Учредитель – физическое лицо может одновременно занимать в учрежденном им субъекте предпринимательской деятельности и должность, связанную с выполнением организационно-распорядительных или административно-хозяйственных функций, т.е. выступать в качестве должностного лица, на котором лежит обязанность представления кредитору достоверной информации. В случае, если такое должностное лицо совершает действия, описанные ст. 1562 или 1563 УК Украины, оно может привлекаться к уголовной ответственности по одной из вышеназванных статей и как учредитель, и как должностное лицо субъекта предпринимательской деятельности.

Для привлечения физического лица – учредителя субъекта предпринимательской деятельности к уголовной ответственности за сокрытие банкротства или за фиктивное банкротство не имеет значения, является ли он собственником созданного им субъекта предпринимательской деятельности либо только его учредителем. Он может быть одновременно и учредителем, и собственником.

                Такая ситуация наиболее типичная, поскольку учредитель, как правило, является и собственником созданного им субъекта предпринимательской деятельности. Учредитель может быть одно-

160

временно не только собственником, но и должностным лицом, на котором лежит обязанность представления достоверной информации кредитору учрежденного им субъекта предпринимательской деятельности.

                В настоящее время для расширения своей деятельности субъект хозяйствования может создать дочернее предприятие. Как правило, приоритет принадлежит созданию такого предприятия с правом юридического лица. Такой субъект предпринимательской деятельности, являясь самостоятельным, все-таки находится в отношениях зависимости от своих учредителей, поскольку «правовой статус дочернего предприятия, его правовая природа заключаются в том, что оно к предприятию-учредителю относится, как к собственнику средств и имущества, и относительно других юридических лиц выступает как самостоятельный субъект предпринимательской деятельности» [1]. Прежде всего учредитель, формируя органы управления (директор, правление), своим выбором опосредованно определяет и прогнозирует осуществление руководящим органом функции управления хозяйственной деятельностью, а как учредитель, он всегда остается высшим органом управления. Следовательно, поскольку созданный субъект хозяйствования всегда выражает волю учредителя, последний может и не осуществлять им непосредственного управления. Однако юридические лица-учредители через своих представителей в органах управления могут принуждать заключать соглашения, противоречащие интересам созданного ими юридического лица (например, подписать убыточный или заведомо невыполнимый контракт и др.).

                Таким образом, субъект предпринимательской деятельности создается для реализации субъективного права учредителя и всегда зависит от него, несмотря на то, что с точки зрения гражданского права юридическое лицо и учредитель – отдельные самостоятельные субъекты. Иными словами, самостоятельность созданного учредителями субъекта хозяйствования может использоваться и во вред ему самому, и его кредиторам, что может быть выражено, в частности, предоставлением информации, не соответствующей его действительному состоянию.

 

                Список литературы: 1. Баторшина Н. Дочернее предприятие: проблемы правового статуса (сравнительный анализ украинского и российского законодательства) // Бизнес. – 1999. – № 47. 2. Відомості Верховної Ради України. 3. Красько И. Юридические проблемы компании одного лица // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – № 11. 4. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. проф. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я, Тація. – Х.: Право, 1997. 5. Пилипен- ко А., Щербина В. Очерки акционерного права Украины. – К.: МАУП, 1995.

161

А.В. Зайцев

 

некоторые вопросы ответственности

 за преступления, совершенные

в бессознательном состоянии

 

                Как свидетельствует судебная практика, многие преступления представляют собой своеобразные «парадоксы душевной жизни», далеко не всегда и не в полной мере осознаваемые виновным, что обусловлено, в частности, все возрастающими в нашем обществе психическими перегрузками, невротизацией и психопатизацией личности. Становится очевидной актуальность проблемы неосознаваемой психической деятельности. Понять внутреннее содержание преступления невозможно без изучения так называемого бессознательного поведения, т.е. «действия, совершаемого автоматически, рефлекторно, когда причина его не успела дойти до сознания (например, реакция защиты и т.п.), а также при естественном и искусственном отключении сознания (во сне, при гипнозе, в состоянии сильного опьянения, при лунатизме и пр.)» [15, с. 47].

                Значение бессознательного в науке уголовного права до сих пор основательно не рассматривалось, хотя некоторые юристы проявляли известный интерес к изучению неосознаваемой психики [7, с. 4, 5]. В связи с этим важно отметить, что бессознательное так же, как и сознание, является формой отражения реальной действительности; в формировании поведения человека неосознаваемые формы высшей нервной деятельности участвуют наряду с сознаваемым, их нельзя противопоставлять друг другу. Бессознательное поведение так же, как и сознательное, является проявлением личности, ее взглядов, установок, моральных принципов, но оно может иметь место лишь при особых обстоятельствах [4, с. 70].

                В этом плане сохраняет свою актуальность давний спор об ответственности лиц, совершивших преступление в состоянии глубокого физиологического алкогольного опьянения. Известно, что употребление алкоголя даже в сравнительно малых дозах уже вызывает кратковременное нарушение высшей нервной деятельности, когда ослабляется воля, утрачиваются рассудочность действий и обдуманность поступков [5, с. 62, 63]. Отсюда так часты при опьянении всевозможные импульсивные, рефлекторные, безмотивные и бесцельные действия [6, с. 95]. Однако это опьянение в отличие от опьянения патологического не исключает уголовной ответственности.

162

                В юридической и медицинской литературе нет единой оценки оснований уголовной ответственности за преступления, совершенные в состоянии физиологического опьянения. Некоторые психиатры (И.Н. Введенский, А.Н. Бунеев и др.) считают, что лицо в состоянии опьянения даже в глубокой его степени всегда способно отдавать себе отчет в своих действиях и руководить ими [13, с. 192]. Другие же (И.Ф. Случевский, В.А. Гиляровский и др.), исходя из учения Г.И. Ковалевского, полагают, что физиологическое опьянение может вызывать такие изменения психики, при которых лицо утрачивает способность осознавать свои поступки и контролировать поведение. В работах отдельных криминалистов по этому поводу выдвинуты различные соображения. Так, Г.А. Мендельсон и  Ю.М. Ткачевский решали этот вопрос исключительно в плане «вменяемости или невменяемости» лица. Человек, даже будучи в сильном опьянении, не является душевнобольным, поэтому он должен быть признан вменяемым и должен нести уголовную ответственность [10, с. 78]. А.Б. Сахаров обосновывал наличие вины такого лица в «удлинении субъективной связи», которая соединяет вредные последствия с фактом злоупотребления алкоголем [11, с. 222-225]. По мнению же Н.С. Лейкиной и Б.С. Бейсенова, лицо, совершившее преступление в глубоком опьянении, должно отвечать не за содеянное во время опьянения, а за сознательное и добровольное приведение себя в подобное состояние [1, с. 92; 9, с. 120, 121].

                Применительно к состоянию опьянения иногда используют термин «фактическая невменяемость» [3, с. 128]. Так, считают, что лица, совершившие в таком состоянии преступление, «виновны в совершенном деянии, хотя и были в тот момент невменяемыми»  [1, с. 91; 2, с. 106, 107]. Считаем, что согласиться с этим нельзя, так как в этих случаях отсутствует медицинский критерий невменяемости. При невменяемости личность субъекта «не участвует» в действиях лица, которые выступают как болезненный акт, симптом определенной патологии. И напротив, деяние в состоянии опьянения представляет собой реализацию установок личности, выражает ее социальные позиции, а следовательно, является актом личности, ее поступком. Фактическое отсутствие сознания и воли в момент поступка не означает невменяемости еще и потому, что во всех рассматриваемых случаях лицо могло либо не допустить возникновения состояния опьянения либо путем волевых усилий не допустить самого поступка.

                Ответственность за совершение преступления в состоянии глубокого опьянения должна определяться по принципу actio libera in causa, который охватывает не только случаи опьянения, но и дру-

163

гие состояния, когда лицо во время совершения общественно опасного деяния не может отдавать себе отчет в своих действиях или руководить ими. Как указывает Т.В. Церетели, хотя в момент причинения вредного последствия лицо находится в состоянии беспамятства, однако это состояние виновно вызвано самим действующим лицом [16, с. 16, 17]: например, кто-либо с намерением совершить преступление доводит себя до глубокого опьянения и в таком состоянии совершает преступление, или мать с намерением лишь покормить грудного ребенка кладет его с собой в постель и, заснув, задавливает его [8, с. 71]. С такой же ситуацией мы имеем дело и когда стрелочник, перед приходом поезда напившись до бесчувствия, не переводит стрелку, в результате чего поезд терпит крушение [14, с. 507] и т.п.

                В случаях actio libera in causa вина лица со стадии совершения действия или бездействия переносится на предшествующее поведение, т.е. в ту стадию, когда умышленно или неосторожно было создано бессознательное состояние, в частности, состояние опьянения. Именно это последнее положение было предусмотрено, например, в первых советских УК (ст. 17 УК РСФСР 1922 г. и ст. 10 УК УССР 1927 г.). Этот институт продолжает существовать в ряде зарубежных стран (Австрия, Греция, Швейцария) [12, с. 407, 408; 622, 623]. Такая норма отсутствует в действующем УК Украины. Практика, основываясь на прямом указании ст. 14 УК, решает вопрос об ответственности лиц, совершивших преступления при глубоком опьянении, не задумываясь о том, была ли у лица вина в момент нахождения его в бессознательном состоянии. Представляется, что это существенное упущение: ведь в теории уголовного права имеются по этому вопросу достаточно четкие суждения. Так, А.А. Габиани пишет, что в подобных случаях «… субъективное основание ответственности (вина в форме умысла или неосторожности по отношению к деянию и его общественно опасным последствиям) переносится на предшествующий момент приведения себя в это состояние, когда субъект является способным к избирательному поведению» [2, с. 97]. Основная особенность здесь состоит в том, что лицо совершает преступление путем добровольного приведения себя в бессознательное состояние.

                В этом состоянии преступления могут быть совершены как путем бездействия, так и активного действия. При бездействии, как писал еще Н.С. Таганцев, «объективным основанием ответственности будет факт неисполнения закона; субъективным – сознаваемое и волимое поставление себя в невозможность исполнить требование закона, или же небрежное  отношение к исполнению или неиспол-

164

нению того, что он должен был учинить» [14, с. 508]. Что касается ответственности за действие при actio libera in causa, то следует иметь в виду не только случаи, имевшие место на практике (например, когда лицо, задумавшее убить потерпевшего, специально приведшее себя в состояние глубокого опьянения, зарубило топором свою жертву), но и ту психологическую цепочку, которая складывается в его сознании. Приведший себя в состояние опьянения с намерением совершить преступление в случае исполнения им задуманного виновен в том, что сделал все от него зависящее для наступления желаемого последствия, заранее обдумав свои будущие действия и в процессе опьянения (до полного его наступления) психологически настроив себя на его совершение. Ведь лица, намеренно приведшие себя в состояние опьянения, приступают к осуществлению своего замысла сознательно, а дальнейшие бессознательно выполненные ими действия фактически подчиняются регуляции инертной установки, исходят из антиобщественного намерения, антиобщественных мотивов [1, с. 99].

                При actio libera in causa в действиях виновного возможны как умысел, так и неосторожность. «Если мать заспит своего младенца, – писал М.М. Исаев, – то разрешение вопроса об ее ответственности за смерть ребенка будет зависеть от установления того состояния, в котором она находилась, когда укладывалась спать; знала ли она, что спит во сне беспокойно, сознавала ли она возможность задушения ребенка во время своего сна и т.д. В зависимости от всех обстоятельств дела может быть установлена форма ее вины, вина может быть неосторожной, если она не знала о своих «повадках» во время сна, но должна была знать, вина может быть умышленной, если она действовала, укладываясь спать, с прямым или косвенным умыслом «заспать ребенка» [8, с. 71].

                В итоге, ответственность за actio libera in causa определяется с учетом наличия вины. Последняя здесь лишь переносится со стадии совершения действия или бездействия на предшествующее поведение, когда лицо привело себя в бессознательное состояние или сознательно допустило его возникновение.

                С целью конкретизации данного вопроса, представляется необходимым внести в УК Украины статью примерно такого содержания:

                «Лицо, совершившее преступление в состоянии, когда оно не отдавало себе отчет в своих действиях или не могло руководить ими, подлежит уголовной ответственности, если это состояние было создано умышленно или по неосторожности самим этим лицом».

 

165

                Список литературы:  1. Бейсенов Б.С. Алкоголизм: уголовно-правовые и криминологические проблемы. – М.: Юрид. лит., 1981. – 200 с. 2. Габиани А.А. Уголовная ответственность за преступления, совершенные в состоянии опьянения. – Тбилиси: Мецниереба, 1968. – 159 с. 3. Горелик И.И. Значение состояния опьянения при совершении общественно опасного действия // Вопр. уголовного права и процесса. – Минск: Изд-во БГУ, 1958. – С. 23-27. 4. Дагель П.С. Проблема бессознательного и некоторые вопросы вины в уголовном праве // Учен. зап. Дальневост. ун-та, 1968. – Т. 14. – С. 69-83. 5. Даньшин И.Н. Ответственность за хулиганство по советскому уголовному праву. – Харьков: Вища шк., 1971. – 192 с. 6. Затуловский М.И. Судебно-психиатрическая оценка состояния опьянения // Пробл. судебной психиатрии. – Сб. 5. – М.: Изд-во НКЮ СССР, 1946. – С. 90-126. 7. Зелинский А.Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступном поведении. – Харьков: Вища шк., 1986. – 166 с. 8. Исаев М.М. Вопросы уголовного права и процесса в судебной практике Верховного Суда СССР. – М.: Изд-во ВЮЗИ, 1948. – 270 с. 9. Лейкина Н.С. К вопросу об обосновании уголовной ответственности за преступления, совершенные в состоянии опьянения // Вестн. ЛГУ: Сер. экон., филос. и права. – Л.: Изд-во ЛГУ. – Вып. 2. – 1958. – № 11. – С. 117-127. 10. Мендельсон Г.А., Ткачевский Ю.М. Алкоголизм и преступность. – М.: Юрид. лит., 1959. – 136 с. 11. Сахаров А.Б. О личности преступника и о причинах преступности в СССР. – М.: Юрид. лит., 1961. – 278 с. 12. Современное зарубежное уголовное право / Под ред. А.А. Пионтковского. – Т. 3. – М.: 1961. – 758 с. 13. Судебная психиатрия / Под ред. А.Н. Бунеева. – М.: Юрид. лит., 1954. – 378 с. 14. Таганцев Н.С. Лекции по русскому уголовному праву:  Ч. Общая. – Спб., 1888. – 974 с. 15. Философский словарь / Под ред. М.М. Розенталя и  П.Ф. Юдина. – М.: Политиздат, 1963. – 544 с. 16. Церетели Т.В. Причинная связь в уголовном праве. – М.: Юрид. лит., 1963. – 379 с.

 

 

О.Г. Кальман, канд. юрид. наук,

І.А. Селіванова, канд. юрид. наук

 

проблеми боротьби зі злочинами

у сфері приватизації

 

                Приватизаційні процеси в Україні тривають понад сім років, і їх наслідки неоднозначні. Корумпованість і стрімкий розвиток тіньового сектора економіки не мали б тієї матеріальної бази, яку вони отримали у зв’язку з приватизацією державного майна. Через високу латентність злочинних проявів у сфері приватизації на сьогодні неможливо належним чином оцінити прямі збитки від непродуманої приватизації, шкоду від проникнення на фінансові ринки й аукціони кримінально-мафіозного капіталу, який бере активну участь у процесах перерозподілу власності.

                Головними чинниками, що сприяють зростанню рівня латентної злочинності у сфері приватизації, на наш погляд, виступають: недостатня врегульованість питань власності; відсутність контролю щодо законності походження капіталів, які використовуються у перебігу приватизації; розбалансованість фінансово-кредитної с

166

истеми; високий рівень монополізації під час вільного ціноутворення; суттєві недоліки в системі оподаткування, в приватизаційному законодавстві; відсутність відповідальності нових власників за результати господарської діяльності приватизованих підприємств та ін. Такі чинники не тільки ускладнили економічну ситуацію в країні, а й стимулювали значне поширення злочинів, у тому числі й у сфері приватизації.

                За статистичними даними злочини у сфері приватизації державного майна в Україні проявляють неухильну тенденцію до зростання. Так, якщо у 1997 р. в цій сфері було виявлено 2023 злочини, то в 1998 р. – 2471 (+ 22,1%), а в 1999 р. – 2457 (+ 19,7%). Аналіз кримінальних справ, розглянутих судами, показав, що вчинюються в процесі приватизації переважно злочини, передбачені  ст. 165 КК України (зловживання владою або посадовим становищем), ст. 172 (посадовий підлог), ст. 143 (шахрайство), інколи  ст. 168 (одержання хабара) і ст. 170 (дача хабара).

                Як видно з вивчених справ, злочини вчинюються переважно на стадії підготовки до приватизації, зокрема, під час оцінки кінцевої вартості об’єкта приватизації, яка залежить від коефіцієнту зносу підприємства. Оцінка вартості об’єктів приватизації провадиться уповноваженими експертами згідно з Методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.1995 р.,  № 36. При цьому завдання експерта полягає у встановленні дійсного проценту зносу підприємства. За існуючою Методикою вартість об’єкта приватизації може коливатися в межах 30%, що відкриває певний простір для зловживань. Один і той же об’єкт можна оцінити по-різному, встановивши різний процент зносу, не порушуючи при цьому встановлених нормативів. При цьому законодавством України не розроблено механізму визнання активів оцінки такими, що протирічать законодавству.

                Слід зазначити, що, використовуючи корумповані зв’язки осіб, які в змозі на регіональному рівні приймати рішення стосовно приватизації об’єктів, організовані злочинні угруповування викуповують такі об’єкти в цілому чи контрольні пакети акцій, а в багатьох випадках проникають і до державного сектора економіки (що спостерігається особливо останнім часом) через отримання права управління державним пакетом акцій (який часто є і контрольним) і фактично стають власниками підприємств цієї категорії.

                Іншою серйозною проблемою великої приватизації, що загрожує економічній безпеці України, є проблема “відмивання” незаконно здобутих капіталів, які спрямовуються в основному на скупку найбільш прибуткових об’єктів з метою посилення монополії. При-

167

кладом тому може бути аналіз підсумків сертифікатних аукціонів 1995 – 1996 рр., коли в першу чергу викуповувались акції підприємств харчової й енергетичної галузей економіки.

                Боротьба з “відмиванням” грошей ускладнена в основному через те, що вкрай важко виявляти розподіл відмитих грошей, їх спрямування й подальше використання. На даному етапі розвитку суспільства процес приватизації стає одним з основних інструментів легалізації злочинних капіталів. Цьому сприяє відсутність практики пред’явлення, збирання й вивчення відомостей про фінансовий стан суб’єктів приватизації та джерел отримання прибутків, що використовуються для їх придбання.

                Ефективним шляхом “відмивання” грошей був “чорний” ринок приватизаційних сертифікатів. За їх акумуляцію сплачувалися великі гроші, тому що на сертифікатному аукціоні пакет акцій був у 7-10 разів дешевше, ніж при грошовому продажу. Крім того, в даний час спостерігається зростання інвестицій у підприємства, що приватизуються, з оффшорних зон, оскільки йде активне “відмивання” коштів, отриманих від продажу сировинних ресурсів (хімічної продукції, металу, зерна, насіння соняшника тощо).

                Проблема полягає ще й у тому, що в Україні “відмивання” грошей не є кримінально караним діянням. Для попередження зловживань на початковій стадії приватизації того чи іншого об’єкта необхідно, щоб особи, які мають наміри виступити покупцями об’єктів приватизації, подавали аудиторські звіти про своє фінансове становище й джерела походження доходів. Варто також поповнити чинне кримінальне законодавство відповідними статтями, що надасть можливості розглядати сам факт використання приватизації для “відмивання” грошей як злочин, передбачити можливість конфіскації майна, коштів і цінностей, здобутих злочинним шляхом.

                Масові зловживання у сфері приватизації набули для економіки держави загрозливого характеру. Виникненню такої ситуації сприяє недосконалість чинних законодавчих актів, що регулюють процес приватизації. Ця обставина використовується злочинними угрупованнями для встановлення контролю за сферою підприємництва, “відмивання брудних” грошей, проникнення в легальний бізнес і зміцнення своїх позицій, у тому числі шляхом створення офіційно функціонуючих підконтрольних цим угрупованням комерційних структур, а також дає змогу особам, які здійснюють управління й контроль за приватизаційним процесом, приймати організаційні рішення залежно від їхнього особистого розуміння ситуації, власних інтересів і політичної орієнтації, породжує безвідповідальність за

168

допущені порушення і прийняті рішення.

                Вважаємо, що основними обставинами, що заважають активізації роботи по виявленню й викриттю правопорушень і злочинів у сфері приватизації, є такі:

                – недосконалість нормативної бази, зокрема, відсутність закону про захист прав акціонерів;

                – відсутність на державному рівні єдиного обліку, єдиного центру аналізу оперативної інформації, єдиного координуючого слідчого центру, єдиного наглядового центру в прокуратурі по приватизації державного майна;

                – низький рівень організації роботи в зазначеній сфері з боку керівництва органів приватизації;

                – відсутність передбаченого законодавством обов’язку юридичних осіб – покупців об’єктів приватизації подавати відомості про своє фінансове становище та джерела коштів, використаних під час приватизації;

                – недостатній рівень контролю за умовами приватизації;

                – відсутність широкого висвітлення в засобах масової інформації загального стану процесу приватизації, достатньої інформації про фінансове становище об’єктів, що приватизуються, та суб’єктів приватизації [5].

                Законодавство, що регулює приватизаційний процес, є складовою частиною всієї законодавчої системи України, і приватизовані підприємства опиняються в загальному для всіх суб’єктів правовому режимі підприємницької діяльності. Проте “підприємницьке” законодавство, характеризується суперечливістю, нечіткістю, відсутністю прозоро окреслених меж втручання держави, надмірним податковим тягарем. Це також ті чинники, що сприяють корисливим злочинам у господарській сфері, а також корупції.

                Бурхливе зростання корупції, звичайно, спостерігається в країнах із перехідною економікою, коли старі форми контролю вже неефективні, а нові правові обмеження ще не відпрацьовані. Україна, на жаль, не спростовує міжнародний досвід. Департамент юстиції США відзначає численні скарги американських інвесторів на неприборкану корупцію серед державних чиновників України. Для корумпованих країн характерний низький рівень інвестицій і уповільнене економічне зростання, що багато в чому пов’язано з недостатнім обсягом інвестицій. Так, в Основних напрямках інвестиційної політики на 1999 – 2001 роки [7; 1999. – № 33. – Ст. 1714], зазначається, що протягом 1991 – 1997 рр. в Україні обсяги внутрішніх інвестицій скоротилися майже у 5 разів внаслідок зниження господарської активності і незадовільного фінансового становища більшості

169

суб’єктів господарювання, зменшення інвестиційних можливостей бюджетів усіх рівнів, відсутності достатніх механізмів для залучення коштів із недержавних джерел фінансування. Питома вага інвестицій у валовому внутрішньому продукті зменшилась з 17,2% в 1992 р. до 13,3% в 1997 р. обсяги державних бюджетних інвестицій скоротилися в 12 разів.

                Основним джерелом корупції західні експерти вважають втручання держави в економіку, її залежність від сваволі конкретних осіб, а вирішальним чинником у боротьбі з корупцією – створення вільної економіки. Чинниками, що провокують корупцію, є також неналежний контроль за діяльністю чиновників, незначні міри покарань, залежність преси, роздутий бюрократичний апарат і велика різниця в оплаті праці службовців державного і приватного секторів (“ступінь спокуси”), протиріччя в законодавстві, обмеження конкуренції. Чинником ризику вважається також “несправедливе” законодавство. Практично всі ці чинники мають місце і в Україні. Несправедлива система оподаткування призвела до масового ухилення від сплати податків. Більше половини економіки працює в тіньовому секторі. Аналітичні центри відзначають непомірні державні витрати, що в два-три рази перевищують рівні цього показника в Казахстані, країнах Балтії і розвинутих державах. Міжнародний досвід свідчить, що радикальним методом боротьби з корупцією є скорочення можливостей для свавілля. Нарощування ж поліцейських функцій малоефективне, а в сполученні з невиплатою зарплати в органах міліції це особливо небезпечно. для країн із перехідною економікою головним є більш швидке здійснення економічних та адміністративних реформ [6].

                На підставі вищевикладеного варто зробити висновок, що без законодавчого визначення стратегічної лінії на розвиток і підтримку підприємництва в Україні марно очікувати віддачу від приватизаційного процесу, тому що потенційних сумлінних покупців об’єктів приватизації цікавить не стільки факт переходу до них права власності, скільки можливість стабільної, ефективної і прибуткової роботи об’єктів, що стали їхньою власністю, у постприватизаційний період. Тільки при створенні в Україні адекватного ринковій економіці механізму правового регулювання підприємницької діяльності можна очікувати такого результату приватизації, як ефективна господарська діяльність приватизованих підприємств.

                Для досягнення такого результату нагальною потребою є:

                а) закріплення в Конституції України основних принципів ринкової економіки та підприємництва, як-то: визнання підприємництва головною рушійною силою економіки країни; визнання під-

170

приємницької свободи домінуючим привселюдним інтересом держави у сфері економіки, що включає в себе вільний вибір видів діяльності, свободу договору, конкуренції, ціноутворення, розпорядження прибутком, гарантії проти незаконного й необгрунтованого втручання в підприємницьку свободу; закріплення принципу, що оподаткування фізичних і юридичних осіб не може бути конфіскаційним, а повинно забезпечувати суб’єктові оподаткування можливість розширеного відтворення.

                б) перегляд усього масиву підприємницького й податкового законодавства з метою приведення його у відповідність із вищевказаними принципами Конституції. У цьому випадку більш активну роль в удосконаленні законодавства зможе відіграти і Конституційний Суд України шляхом визнання неконституційними нормативних актів, що суперечать закріпленим у Конституції принципам.

                в) прийняття нового Цивільного і Кримінального кодексів України, значення яких для регулювання майнових і немайнових відносин, а також для визначення меж правової поведінки важко переоцінити.

                г) публічно-правове регулювання підприємницької діяльності також може і повинно бути кодифіковане з метою вирішення принципового завдання — конструювання механізму, що обмежує сферу й межі втручання держави в автономію суб’єктів підприємництва та їхню діяльність [4, с. 7].

                Крім кардинальних змін законодавства, яке визначає загальний правовий режим підприємницької діяльності в Україні, також необхідні зміни й доповнення безпосередньо приватизаційного законодавства України для більш чіткого визначення цілей і показників ефективності приватизації. Законодавство України з питань приватизації не підкріплює проголошені цілі приватизації відповідними її пріоритетами та принципами. Так, чинний Закон “Про приватизацію державного майна” (в редакції від 17 лютого 1997 р.) добавив до цілі, закріпленої ще першою редакцією Закону від 4 березня 1992 р. — підвищення соціально-економічної ефективності виробництва, ще й другу ціль — залучення засобів на структурну перебудову економіки України.

                У зв’язку з тим, що показники ефективності виробництва на приватизованих підприємствах приватизаційним законодавством не встановлені, а органи приватизації не контролюються, ціллю приватизаційного процесу (що реально досягається в даний час) є одержання коштів від приватизації для поповнення бюджетів різних рівнів (наприклад, п. 4 ст. 2 Закону про Держбюджет на 1999 р. встановлено, що в дохідну частину бюджету зараховуються 90% коштів

171

від приватизації державного майна).

                Розмір таких коштів, тобто рівень виконання планів по продажу об’єктів приватизації, став ледве не єдиним показником, за яким визначається ефективність приватизації та якість роботи державних органів приватизації. Економічні й соціальні показники діяльності приватизованих підприємств у цьому контексті взагалі не враховуються.

                У результаті такого підходу маємо наступне:

                – органи приватизації, розв’язуючи задачу, як швидше і найдорожче продати об’єкти приватизації, не контролюють і не мають повноважень контролювати (аналізувати) результати господарської діяльності нових власників і соціальні наслідки приватизації (чи збереглася чисельність трудового колективу, що існувала до приватизації; у результаті яких чинників вона зменшилася; чи допускаються порушення трудових та інших прав працівників на таких підприємствах);

                – власниками об’єктів приватизації бажають стати (і стають у багатьох випадках) особи, які не ставлять за мету розвиток приватизованого об’єкта, а переслідують особисті корисливі та інші цілі. Відповідальність за розлад виробництва чинне законодавство не встановлює. Єдина норма, яку можна привести в цьому контексті, – це ст. 156-4 КК “Доведення до банкрутства”, якою доповнено Кримінальний кодекс, і Закон України від 30 червня 1999 р., який набрав чинності з 1 січня 2000 р., “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.

                Дійсним довгостроковим інтересом держави у сфері приватизації є насамперед передача об’єктів державної власності в руки такого власника, який підвищив би ефективність господарської діяльності приватизованого підприємства, а не виконання завдання сьогодення по пошуку коштів для “латання дірок” Держбюджету. І це вже починає розуміти законодавець. Свідченням цього є Указ Президента України від 29 грудня 1999 р. “Про невідкладні заходи щодо прискорення приватизації майна в Україні” [7; 1999. – № 52. – Ст. 2595], який уперше відносить до пріоритетів приватизації в 2000-2002 роках створення сприятливих умов для появи приватних власників, які мають довгострокові інтвестиційні інтереси в розвитку приватизованих підприємств, а також приватизацію тільки промисловими інвесторами підприємств, що мають стратегічне значення для економіки й безпеки держави або займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів (робіт, послуг). Указ передбачає, що приватизація стратегічних (зверхприбуткових) об’єктів буде здійснюватися вітчизняними чи іноземними

172

інвесторами, які виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну продукцію (роботам, послугам) приватизованого підприємства мають ы довгостроковий інтерес у його розвитку. Крім того, Указом на Кабінет міністрів України та Фонд держмайна України покладено обов’язок забезпечити моніторинг фінансово-господарського стану приватизованих стратегічних об’єктів.

                Поява в законодавстві України поняття “промисловий інвестор” і його практична реалізація повинні забезпечити приватизованим підприємствам приплив передових західних технологій і менеджменту, їх вихід на нові ринки збуту.

                Проте механізм допуску промислових інвесторів до приватизації та контролю за фінансово-господарським станом підприємств у постприватизаційному періоді ще має бути розроблений у Державній програмі приватизації на 2000 р. Необхідні також відповідні зміни й доповнення до Закону України “Про приватизацію державного майна”.

                Також одним з істотних недоліків приватизаційного законодавства є те, що процес приватизації державного майна врегульований в основному нормативними актами ФДМУ [8]. З усього масиву нормативних актів, що діють у цій найскладнішій галузі, можна відмітити лише чотири Закони: Закон від 19 лютого 1997 р. “Про внесення змін у Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” [2]; Закон від 15 травня 1996 р. “Про внесення змін і доповнень у Закон України “Про приватизацію малих державних підприємств (малу приватизацію)” [1]; Закон України від 10 липня 1996 р. “Про особливості приватизації в АПК”; Державна програма приватизації на 2000-2002 роки, затверджена Законом України від 24 лютого 1999 р. Усі інші питання, що виникають у приватизаційному процесі, регулюються нормативними актами ФДМУ [3].

                Таке становище приватизаційного законодавства не відповідає нагальним потребам практики. У зв’язку з цим вважаємо за необхідне:

                а) розробити Закон “Про державні органи приватизації”;

                б) доповнити Закон “Про господарські товариства” розділом “Особливості акціонерних товариств, створених у процесі приватизації”;

                в) розробити Закон України “Про реприватизацію і націоналізацію”, в якому визначити механізм реприватизації об’єктів, що не виконали умови плану приватизації про економічні й соціальні показники діяльності конкретного об’єкта у встановлені в цьому приватизаційному  акті  терміни  або  приватизація  яких  визнана  у

173

встановленому порядку недійсною;

                г) скасувати Положення про умови укладання генеральної угоди щодо виконання послуг при приватизації, затверджене наказом ФДМУ від 13.07.1995 р., та доповнення до ст. 4 Закону України “Про підприємництво ліцензійним видом діяльності – “надання послуг у процесі приватизації державного й комунального майна”;

д) Фонду державного майна України розробити Інструкції про порядок ліцензування послуг, які надаються в процесі приватизації, і про контроль за їх здійсненням;

                е) визначити економіко-правові основи, загальних критеріїв та методики оцінки об’єктів власності на рівні нормативного акта вищої юридичної сили – Закону “Про оцінну діяльність в Україні”. Необхідність його прийняття зафіксована ще в 1997 р. в Законі “Про приватизацію майна державних підприємств”.

 

                Список літератури: 1. Бізнес. – 1996. – № 35. 2. Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 1. – Ст. 122. 3. Державна програма приватизації на 2000-2002 рр. // 4. Задыхайло Д.В. Предпринимательское право в Украине. – Х.: Эспада-Синтекс. – 1998. – 637 с. 5. Кальман О.Г., Христич І.О. Приватизація: соціально-психологічні фактори криміналізації (за результатами соціологічного дослідження) // Весы Фемиды. – 2000. – № 2 (14). – С. 15-19. 6. Квин Е. Приватизация в Украине: мифы и реальность // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1999. – № 2. – С. 3-8. 7. Офіційний вісник України.

 

 

С.Ю.  Лукашевич

 

Кримінологічна характеристика

злочинності в місцях позбавлення волі

 

Вивчення архівних кримінальних справ у судах Полтавської, Сумської та Харківської областей здійснювалося за розробленою автором даної статті анкетою, яка складається з 6-ти розділів, які об’єднують відомості про: злочин; особу злочинця; особу потерпілого; причини й умови вчинення злочину; а також думку дослідника про достовірність виявлених причин та умов і заходи по попередженню злочинів.

Традиційно під кримінологічною характеристикою в літературі розуміють кількісні і якісні показники (рівень, структура й динаміка) окремого різновиду злочинів та рівень його латентності [2; 3]. Деякі вчені включають до кримінологічної характеристики й основні риси особи злочинця і потерпілого [4, c. 4-15]. У цій роботі зупинимося лише на кількісно-якісних показниках злочинності серед спецконтингенту місць позбавлення волі й піддамо короткому

174

аналізу ступінь латентності згаданої злочинності.

                Рівень злочинності відбиває статичний стан цього явища,  характеризує злочинність із кількісного боку і показує кількість злочинів і число осіб, які їх вчинили, за певний відрізок часу на даній території [7, c.19]. Тобто рівень злочинності в місцях позбавлення волі — це показник, що складається зі злочинів, учинених в установах виконання покарань, і числа засуджених, які вчинили злочини під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Зазначимо, що за 1999 р. у місцях позбавлення волі України 431 засудженим було вчинено 429 злочинів.

                Структура злочинності місць позбавлення волі характеризується відносною стабільністю, що можна пояснити насамперед специфікою місця вчинення злочинів а також специфікою злочинного мотивування. За останні роки значно знизився рівень таких злочинів, як дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ (ст. 691 КК України), масові безпорядки (ст. 71 КК), захоплення заручників (ст. 1231 КК). Наприклад, протягом 1996-1998 рр. цих злочинів зареєстровано не було. Основна маса злочинів припадає на ст. 1833 (32,4%) КК  (злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи) і ст. 183 (14%) КК (втеча з місця позбавлення волі або з-під варти), які загалом складають понад 60% усіх учинених у місцях позбавлення волі злочинів. За вчинення цих злочинів було притягнуто до кримінальної відповідальності 124 особи. Серед форм співучасті серед засуджених переважна більшість – проста домовленність.

Взагалі за 1995-1999 рр. в цих трьох областях було розглянуто судами 507 кримінальних справ щодо осіб, які вчинили злочини під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, проаналізовано 250 кримінальних справ, із яких: умисне вбивство — 9 (3,6%); умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, — 14 (5,6%); умисне тяжке тілесне ушкодження — 27 (10,8%); втеча з місця позбавлення волі — 35 (14%); хуліганство — 6 (2,4%); злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних речовин, — 23 (9,2%); злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи — 81 (32,4%); побої або знущання — 16 (6,4%); злочини, пов'язані з незаконним обігом зброї, — 25 (10%); інші злочини — 14 (5,6%).

Окрему групу злочинів у місцях позбавлення волі складають крадіжки, розкрадання, грабежі й розбої. До речі, за даними Державного департаменту України з питань виконання покарань ці злочини в місцях позбавлення волі в 1995-1997 рр. не реєструвалися. Крадіжки державного і приватного майна виявляються дуже рід-

175

ко. Частіше крадуть засуджені в інших засуджених, за що, зазвичай, настає фізична розправа за традиціями злочинного світу.

Як і будь-якому іншому соціальному явищу, злочинності притаманна зміна в часі, яку характеризує такий показник, як динаміка злочинності, тобто співвідношення рівнів і структур злочинності різних періодів. Динаміка злочинності в місцях позбавлення волі за останні роки мала стійку тенденцію до зниження. Це можна проілюструвати за допомогою даних, що характеризують рівень злочинності серед спецконтингенту місць позбавлення волі в розрахунку на 1000 засуджених: 1994 р.—4,6; 1995 р.—3,3; 1996 р.—3,4; 1997 р.—3,2; 1998 р.—2,6. За перше ж півріччя 1999 р. цей показник у порівнянні з аналогічним періодом минулого року (тобто першим півріччям 1998 р.), зріс і дорівнює 1,41 проти 1,25. Враховуючи сезонне коливання злочинності взагалі і злочинності в місцях позбавлення волі, можна припустити що ця розбіжність нівелюється при остаточних розрахунках у цілому за рік. Наведені дані можна пояснити насамперед загальним зниженням рівня злочинності в країні останнім часом. Крайні форми насильницької поведінки поступаються місцем іншим важелям суспільного буття — економічним, соціальним, моральним тощо. Ще одним чинником, сприяючим зниженню рівня злочинності в місцях позбавлення волі є те, що з метою нерозірвання соціально-корисних зв’язків засуджених до позбавлення волі (сімейних, дружніх, товариських тощо) рекомендовано відбування покарання вперше засудженим за нетяжкі злочини в регіоні проживання.

Аналізуючи злочинність у місцях позбавлення волі, слід ураховувати значну латентність окремих видів злочинів і протиправних дій, як-то: образа, наклеп, побої і мордування, хуліганство, ненасильницьке мужолозтво, розпусні дії, легкі тілесні ушкодження тощо. Знущання над особою, глум — настільки повсякденні явища, що вони як злочини вже й не реєструються, хіба лише у випадках, коли не реагувати вже неможливо. Мабуть, можна припустити й те, що іноді адміністрація виправно-трудових установ застосовує до засуджених міри дисциплінарного впливу там, де можливе порушення кримінальної справи.

Оцінюючи злочинність у місцях позбавлення волі за іншими кримінологічними ознаками, зазначимо, що найбільшу кількість злочинів у 1997 р. зареєстровано в установах: а) загального виду режиму Донецької, Дніпропетровської, Полтавської областей — 21; б) посиленого виду режиму Донецької, Черкаської, Луганської областей — 64; в) суворого виду режиму Донецької, Вінницької, Луганської областей — 87; г) особливого виду режиму Вінницької і Донецької

176

областей — 9; д) у колоніях-поселеннях Донецької, Запорізької, Харківської областей — 65. Отже, тільки в 9 областях країни зареєстровано майже 50% усіх злочинів, учинених у місцях позбавлення волі в 1997 р.

1998 р. характеризується зниженням кількості порушених кримінальних справ: з 525 в 1997 до 405 (або на 22,9% менше). Найбільшу кількість злочинів зареєстровано в установах: а) загального виду режиму Донецької обл. — 9, Харківської обл. — 8 (всього 17); б) посиленого виду режиму Донецької обл. — 31, Полтавської обл. — 13, Луганської обл. — 12 (56); в) суворого виду режиму Донецької обл. — 34, Вінницької обл. — 30, Луганської обл. — 19 (83); г) особливого виду режиму Вінницької обл. — 5, Донецької — 5 (10); д) у колоніях-поселеннях Вінницької обл. — 12, Запорізької обл. — 10, Кіровоградської і Харківської областей — по 7 (36).

Однак, і в місцях позбавлення волі, і за їх межами найнебезпечнішими злочинами були й залишаються насиль­ницькі, зокрема, вбивства й тілесні ушкодження, а та­кож побої та знущання. Ця група злочинів серед вивчених у перебігу дослідження архівних кримінальних справ за 1995-1999 рр. складає загалом 26,4%.

Виникає занепокоєння, що зростає кількість злочинів, учинених з особливою жорстокістю. Насильство — різновид історично обумовленої буттям лю­дей поведінки, що полягає в нанесенні супротивнику найбільшої шкоди. Такою є смерть або тілесні ушкодження. Отже, насильство в широкому розумінні — це завжди умисні дії, що проявляються в заподіянні особі фізичної шкоди, а також в погрозі її заподіяння. Наслідками насильства можуть бути позбавлення життя, нанесення шкоди соматичному або психічному здоров’ю особи, честі, недо­торканності, гідності й волі індивіда, небажана для нього  зміна соціального статусу.

У кримінологічному розумінні конкретна життєва ситуація — це одна з ланок причинного ланцюга, що виникає як нова якість внаслідок  залучення в даний момент різних за природою і силою діяння об’єктивних і суб’єктивних явищ, сполучення яких дуже впливають на свідомість, волю, емоції злочинця, підштовхуючи його до рішучих, у тому числі злочинних дій.

Було згруповано різні конкретні життєві ситуації. За критерій групування стала тривалість напружених відносин між злочинцем і потерпілим (жертвою) перед учиненням злочину, тобто ступінь їх криміногенності. За цим же критерієм розрізняються такі ситуації, як криміногенна, стала, періодична, випадкова. Більшості злочинів передує стала конкретна життєва ситуація (у 48% випадків).

177

Аналіз злочинної діяльності показує, що переважна більшість злочинів виявляється вже на стадії закінчених злочинів. Оскільки вивчалася специфічна за місцем вчинення злочинність, обмежена територією виправно-трудової установи або територією виїзних об’єктів, то розподіл злочинів за місцем їх учинення є цілком зрозумілим: це різні зони установи виконання покарання у вигляді позбавлення волі або територія виїзних об’єктів, на яких працюють засуджені.

Більшість насильницьких злочинів учиняється в житлових приміщеннях установ виконання покарань, а втечі найчастіше здійснюються з виїзних об’єктів (майже в 83% випадків). Тривожним є той факт, що велика кількість злочинів учинюється на виробничих дільницях. Так, за даними Державного департаменту України з питань виконання покарань із 525 злочинів, зареєстрованих у 1997 р. в місцях позбавлення волі, 328 (62,5%) учинено в житлових зонах установ, 196 (37,3%) — у виробничих зонах, 1 (0,2%) — у штрафному ізоляторі, решта — на виїзних об’єктах. У 407 (77,5%) випадках злочини було вчинено з 6.00 до 18.00 год., у 90 (17,2%) — з 18.00 до 23.00 год., у 28 (5,3%) — з 23.00 до 6.00 год. У робочі дні тижня вчинено 504 злочини, у неробочі і святкові дні — 21 злочин.

1998 р. характеризується такими даними: із 405 зареєстрованих в установах виконання покарань злочинів 276 (68,1%) було вчинено засудженими у житлових зонах установ, 118 (29,1%) — у виробничих зонах та на виїзних об’єктах, 10 (2,5%) — у штрафних ізоляторах, 1 (4%) — у приміщенні камерного типу. У 335 (82,7%) випадках злочини вчинено з 6.00 до 18.00 год., тобто в період перебування в установах найбільшої кількості співробітників, у 44 (10,9%) — з 18.00 до 23.00 год., у 26 (6,4%) — з 23.00 до 6.00 год..  У робочі дні тижня вчинено 381 (94,1%) злочин, у вихідні і святкові дні — 24 (5,9%). Таким чином, аналізуючи добове і тижневе зрушення злочинної поведінки, можна дійти висновку, що кримінальна активність співпадає за цими показниками з добовим і тижневим показниками біологічної активності засуджених. Це означає, що засуджені найчастіше вчиняють злочини, перебуваючи в стані активної діяльності і психологічного збудження.

За даними, отриманими в перебігу дослідження, можна прослідкувати помітну причинну закономірність  злочинів із порою року: весною помітно зростає кількість насильницьких злочинів і втеч, взимку ж криміногенна активність у місцях позбавлення волі знижується (найбільші показники взимку мають хуліганство — 25% і виготовлення та зберігання зброї і недозволених предметів — 22,5% і 20% відповідно) і складає в середньому 15% від загального

178

числа вчинених злочинів.

Добове зрушення злочинної мотивації в місцях позбавлення волі характеризується помітним підвищенням у період від 6 до 12 години, тобто в той час, коли більшість засуджених знаходиться на виробничих ділянках або на виїзних об’єктах. Такі ж дані були отримані російськими кримінологами при вивченні злочинності в місцях позбавлення волі Російської Федерації [1; с. 15].

Мотивація будь-якої діяльності (а злочинної, мабуть, переважно) протікає не тільки на  усвідомленому, але й на неусвідомленому рівнях психіки. Дійсні спонукання вчинків, як правило, не усвідомлюються або усвідомлюються хибно [5, с. 88, 89]. Під час відбування покарання в багатьох засуджених продовжують діяти ті види кримінальної мотивації, що призвели їх на лаву підсудних. У місцях позбавлення волі до них приєднуються спонукання, пов’язані з прагненням відстояти своє “я”, ухиленням від покарання, підтримкою злочинних традицій і звичаїв, зухвалою демонстрацією сили, ухиленням від конфліктів з іншими засудженими, побутовими негараздами,  завоюванням лідерства в малих групах засуджених будь-якої спрямованості тощо.

Злочини проти життя й здоров’я особи, особливо насильницькі, завжди полімотивовані, тобто реально спонуковуються не одним, а декількома мотивами. Значне місце у структурі мотивів учинення злочинів посідає мотив, що на практиці йменують “особисті неприязні стосунки”, змістом яких часто є ненависть, ворожнеча, заздрість, помста, хуліганство тощо. Мабуть, за цим словосполученням ховається якийсь дійсний мотив злочину, який у ході слідства й судового розгляду встановити не вдалося.

Викликає занепокоєння той факт, що понад 17% осіб, які вчинили злочин, не можуть пояснити мотивів своєї поведінки. Це дає можливість припустити, що процес формування наміру проходив переважно на неусвідомлюваному рівні, або дійсний мотив приховується. Злочинні дії в цих випадках продиктовано підсвідомими спонуканнями, і навіть сам злочинець не може дати раціонального пояснення своїй поведінці.

Спосіб, знаряддя вчинення указаних злочинів, а також  придбання останнього відбивають тенденцію до зростання раптових, неконтрольованих потерпілим ситуацій. Переважна більшість навмисних убивств і тяжких насильницьких  злочинів учиняється саме таким чином.

Що стосується джерел появи пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень предметів, то переважна більшість (70%) злочинців пояснювали, що виготовили їх самотужки на виробничих ді-

179

лянках у робочий час. Використання “підручних” предметів при вчиненні насильницьких злочинів у місцях позбавлення волі посідає друге місце за поширеністю. Серед таких предметів важко виявити типові, бо злочинцями використовуються різноманітні речі — від знаряддя для фізичних вправ до подушок.

Ще одним показником, що характеризує внутрішні настанови особи, є намір. Більшість злочинів учиняється з наміром, що виникає раптово ( майже 58% випадків). Але під термін “раптово” можна підвести безліч фактів, які свідчать про те, що “ раптовість” обумовлена зміною ситуації вчинення злочину, поведінкою жертви, настроєм і діями винних, а не випадковими обставинами, які, так би мовити, “змусили” винного вдатися до насильства. Це також один з прикладів мотивування вчиненого злочину. Раптовість, на думку винних, мов би пом’якшує провину. Але це не виключає дійсну раптовість при вчиненні імпульсивних злочинів.

Отже, із вищевикладеного можна зробити висновок: а) рівень злочинності в місцях позбавлення волі за останні роки має стійку тенденцію до зниження; б) структура злочинності місць позбавлення волі характеризується відносною стабільністю; в) при аналізі злочинності в місцях позбавлення волі слід ураховувати значну латентність окремих видів злочинів і протиправних дій; г) динаміка злочинності в місцях позбавлення волі в останні роки має стійку тенденцію до зниження.

 

 

Список літератури: 1.Антонян Ю.М., Бойко И.Б., Верещагин В.А. Насилие среди осуждённых: Учеб. пособие / Под ред. Ю.М. Антоняна. – М.: ВНИИ МВД России, 1994. – 116 с. 2. Даньшин И.Н. Криминология (понятие, предмет, задачи и система криминологической науки). Консп. лекции. – Харьков: ХИВД, 1994. – 34 с. 3. Даньшин И.Н. Преступность: понятие и об­щая характеристика, причины и условия: Учеб. пособие. – К.: УМК ВО, 1988. – 88 с. 4. Голіна В.В. Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи: Навч. посібник. – Х.: НЮАУ, 1997. – 52 с. 5. Зелинский А.Ф. Криминология. Курс лекций. – Х.: Прапор, 1996. – 260 с. 6. Карпец И.И. Преступность: иллюзии и реальность. – М.: Рос. право, 1992. – 431 с. 7. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. – К.: Україна, 1997. – 167 с.

 

 

 

180

Б.М. Головкін

 

Щодо поняття сімейно-побутових насильницьких злочинів

 

Останнім часом знову знаходить своє підтвердження зроблений раніше кримінологами України та переважною більшістю фахівців-практиків, висновок про те, що насильницька злочинність має багато в чому сімейно-побутовий характер [3, с.5; 7, с.1]. З приводу цього вважаємо, що при класифікації насильницьких злочинів було б доцільно вирізнити і таку групу злочинів, як сімейно-побутові, що дасть змогу: окреслити коло злочинів, що охоплюються цим поняттям; дати їх кримінологічну характеристику; виявити фактори, що їх детермінують; розробити конкретні попереджувальні заходи.

Для розкриття змісту поняття “сімейно-побутові злочини”, що охоплює насильницькі злочини проти особи, необхідно перш за все з’ясувати соціальну природу сфери сім’ї й побуту, адже саме в ній сконцен­тровано чинники, які детермінують сімейно-побутову злочинність.

Сфера сім’ї й побуту надзвичайно складна і багатоаспектна. Вона характеризується соціальною ізоляцією і замкнутістю. Тут переважають неформальні стосунки, які регламентуються здебільшого нормами моралі, а не права. Саме в сфері сімейно-побутових відносин супе­речності суспільства виявляються у найбільш концентрованому вигляді.

Протягом досить тривалого часу сім’я й побут досліджувалися бага­тьма суспільними і правовими науками – філософією, соціологією, психологією, кримінологією, цивільним та сімейним правом. Кожна з них має свій предмет, специфічну спрямованість дослідження, свою методику й техніку, що вимагає поглибленого вивчення того чи іншого аспекту розглядуваної сфери. За таких обставин не дивно, що немає єдності представників різних галузей знань стосовно визначення поняття сім’ї й побуту.

Поняття сім’ї – одна з ключових категорій низки наук, у тому числі правової. Сім’я – важлива й водночас складна соціальна клітина суспільства, необхідний елемент його нормального розвитку. У законі відсутнє “легальне” визначення сім’ї. Учені, які займалися її дослідженням, відзначали складність спроби тлумачення цього поняття, при цьому давали найрізноманітніші його інтерпретації. Як зазначив А.Г. Харчев, під сім’єю необхідно розуміти ”історично конкретну систему взаємовідносин між подружжям,  батьками   й   дітьми   як   малу  соціальну  групу, члени якої

181

пов’язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і соціальною необхідністю, в якій задовольняються потреби суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення” [16, с. 75].

Це визначення дано в соціологічній площині. У правовій же дослідженням категорії сім’ї також займалася ціла когорта правників-цивілістів. Серед них хотілося б назвати І.В. Жилінкову, яка досить вдало систематизувала найпоширеніші наукові точки зору щодо цієї категорії. На наш погляд, визначення нею є найбільш вдалим. Сім’я, зазначає І.В. Жилінкова, – це об’єднання осіб, пов’язаних між собою правами й обов’язками, що випливають із шлюбу, спорідненості, свояцтва, усиновлення (удочеріння) та з інших форм прийняття дітей на виховання, які разом проживають, ведуть спільне господарство, мають взаємні права й обов’язки [4, с. 31]. Виходячи з такої формуліровки сім’ї, можна сказати до її членів належать: подружжя; батьки (мати, батько) й дитина (діти); усиновителі (усиновитель) і усиновлений (удочерена); дід (бабуся) й онук (онучка); вітчим (мачуха) й пасинок (падчериця); брати й сестри; фактичні вихователі й вихованці.

До членів сім’ї можуть прирівнюватися також інші особи, які разом проживають, ведуть спільне господарство і здійснюють взаємну турботу, характерну для членів сім’ї.

Аналогічні проблеми мають місце і при вивченні категорії побуту, що, правда, її дослідженням займалися переважно представники суспільних наук. Незважаючи на те, що слово ”побут” досить широко вживається не тільки в науці, але й у повсякденному спілкуванні, його наукове визначення має певні складнощі. Так, у філософській літературі існують різні визначення побуту [15, с. 69; 12, с. 588], але найбільш вдале, на наш погляд, таке: “Побут – це одна з найважливіших сфер життя суспільства, що охоплює все існування людей поза їх виробничою і суспільно-політичною діяльністю, матеріальне та культурне середовище, у якому відбувається задоволення потреб у їжі, одязі, житлі, відпочинку, розвагах, підтриманні здоров’я тощо” [7, с. 46]. Із цього визначення можна зробити найголовніший висновок: побут – позавиробнича сфера життєдіяльності людей, у якій задовольняються основні соціологічні та біологічні потреби. Однак зазначена вище дефініція, дає досить загальну уяву про побут, не роблячи при цьому жодного натяку на його функції та структуру.

Виправити такий стан справ спробувала Є.М. Зуйкова, яка запропонувала обмежитися при визначенні побуту лише матеріальною стороною, мовляв, “…зовсім необов’язково і навіть непот-

182

рібно відносити до побуту різні форми духовно-естетичної діяльності, виховання дітей та самовиховання....” [5, с 37]. Проте таке обмеження невиправдане. Справа в тому, що матеріальні відносини, які виникають у сімейно-побутовій сфері, є її одним з головних елементів, але невичерпним, бо різноманітні форми духовно-естетичної діяльності та соціального життя також є невід’ємним елементом зазначеної сфери. Він у поєднанні з першим дає змогу комплексно підійти до вивчення даної сфери суспільного життя. За ствердженням Г.Г. Мошака [9, с. 7] та деяких інших учених, побут складається з двох сторін - матеріальної і духовної. До матеріальної належать цінності, які задовольняють матеріальні потреби людини (у житлі, їжі, одязі та ін.), а також створюють матеріальну базу для задоволення духовних потреб. А до духовної сторони побуту слід відносити культурно-виховну, духовно-естетичну діяль-ність, проведення дозвілля, додержання певних традицій тощо.

Вагомий внесок у вивчення структури побуту зробили соціологи. При цьому різні вчені давали своє тлумачення. Так,  З.А. Янкова в структурі побуту розрізняє сім’ю, родинні зв’язки, а також територіальну спільність людей, що постійно зустрічається на транспорті, у громадських місцях, крім цього, коло друзів, колег, сусідів по квартирі, будинку, житловому комплексу, побутове обслуговування з постійно контактуючими на цій підставі людьми [19, с. 18]. А.Г. Харчев до сфери побуту, окрім сімейних і родинних відносин, додає також вільний час, дозвілля, творчу діяльність [17, с. 51]. Н.Д. Шилін побут поділяє на дві частини – особистісно-побутова (сім’я, родинні зв’язки, товариство, сусідство)і суспільно-побутова (виробничий і суспільний побут, побутові послуги, вільний час, спілкування в громадських місцях) [18, с. 35]. Досить важко погодитися з таким поділом, адже давно з’ясовано, що побут – це позавиробнича сфера, а тому вести мову про виробничий побут недоречно.

На наш погляд, структура побуту складається з таких двох частин, як громадська і сімейна. Громадський побут, у свою чергу, включає сусідські, товариські відносини, інтимні зв’язки, відносини в побутовому обслуговуванні, міжособистісне спілкування тощо. А так званий сімейний побут, на відміну від громадського, охоплює відносини між подружжям, відносини у фактичному шлюбі, між батьками і дітьми (усиновленими), особами, які їх замінюють, родинні відносини, (брати/сестри, теща/тесть, дід/баба, онук/онучка, фактичні вихователі, вихованці), а також особами, які можуть до них прирівнюватися. Саме таке розуміння структури побуту, як видиться, чіткіше окреслює межі сімейно-побутової

183

сфери, що надалі дасть змогу визначитися з поняттям побутових злочинів, учинених у цій сфері.

                     Отже, підсумовуючи наведене вище, можна зазначити, що сімейно-побутова сфера – це позавиробнича сфера життя суспільства, яка складається із сімейного та громадського побуту і має призначення задовольняти матеріальні й духовні потреби членів суспільства. Звичайно, таке визначення не зазіхає на роль найдосконалішого, але, на нашу думку, воно досить повно розкриває зміст і призначення розглядуваної сфери суспільного життя.

Не виникає жодного сумніву з приводу того, що сімейно-побутові відносини складаються саме в згаданій вище сфері. Під ними розуміється сукупність сімейних, а також прирівняних до них відносин, що виникають між особами, які разом проживають, ведуть спільне господарство, мають взаємні права та обов’язки, а також сукупність відносин сусідських, товариських, інтимних, у побутовому обслуговуванні, що складаються у сфері сімейного та громадського побуту і пов’язані із задоволенням матеріальних і духовних потреб їх учасників.

У процесі різноманітних форм міжособистісного спілкування, здебільш неформального, незрідка виникають конфліктні ситуації, вирі­шення яких все частіше відбувається шляхом учинення злочинів, в основному побутових насильницьких. Слід зауважити, що серед кримінологів немає одностайності стосовно того, які саме злочини необхідно вважати сімейно-побутовими. Існування досить різних поглядів науковців можна пояснити тим, що при визначенні поняття “побутовий злочин” за основу беруться ті чи інші його ознаки. Наприклад, Ю.М. Лівішц до головних ознак побутового злочину відносить місце виконання побутових функцій і позаробочий час [8, с. 180]. Безумовно, ці ознаки заслуговують на увагу, але таке розуміння дещо розмиває межі побутових злочинів, особливо стосовно позаробо­чого часу.

Г.А. Романов вважає, що побутові злочини завжди вчинюються з побутових мотивів, а тому їх головною ознакою називає побутовий мотив [11, с. 56]. Із такою позицією важко погодитися, бо якихось особливих мотивів, притаманних лише побутовим злочинам, не існує. У деякій мірі, як про переважно побутовий можливо говорити про мотив ревнощів, який, однак, має досить широкий спектр соціального прояву. Його джерелом не завжди є близькі відносини поміж людьми (любов, інтимні стосунки, дружба), незрідка це можуть бути заздрощі щодо успіхів інших, небажання ділити щось із ким-небудь.

Г.А. Панфілов дійшов висновку, що злочини необхідно

184

відносити до зазначеної категорії на підставі чотирьох чинників – соціологічного, віктимологічного, мотиваційного і ситуативного. При цьому перший розкривається через характер міжособистісного спілкування, у якому вирізняються шлюбно-сімейні, родинні, товариські та інтимні відносини [10, с. 52]. Недоліком такого підходу, як вбачається, є те, що при такому розумінні до побутових не належать злочини, вчинені в громадсько-побутовій сфері.

С.Б. Алімов, Г.В. Антонов-Романовський, Г.М. Рєзнік переконані в тому, що необхідною і достатньою ознакою побутового злочину є побутовий конфлікт, тобто “зіткнення інтересів, гостре протиріччя між злочинцем і потерпілим, які пов’язані між собою особистісно-побутовими (подружніми, родинними) або громадсько-побутовими (покупець – продавець, пасажир – кондуктор) відносинами” [1, с. 16].

На нашу думку, такий підхід найвдаліший, проте необхідні деякі уточнення. Найперше – дані злочини вчинюються в сімейно-побутовій сфері, визначення наводилося раніше. У їх підгрунті лежить конфлікт, що виникає з повсякденних міжособистісних стосунків [6, с. 142]. Проблема конфлікту й міжособистісних відносин – одна з найскладніших. Обстановка виникнення, тривалість конфліктної ситуації, специфіка розвитку й розв’язання в кожному конкретному випадку різні. Однак саме конфлікт виступає тим ланцюгом у генезисі злочинної поведінки, який інтегрує індивідуальні особливості його учасників і ситуаційні характеристики події, що визначають у своїй взаємодії вибір протиправного рішення, яке реалізується у вчиненні злочинів. Таким чином, необхідною ознакою побутового злочину, безперечно, слід назвати побутовий конфлікт. При цьому не можна погодитися з тим, що він є також і достатньою ознакою, бо побутові злочини вчинюються переважно в процесі періодичного, систематичного спілкування між членами сім’ї, сусідами, друзями, добре знайомими особами або їх спільного проживання [2, с. 82]. А тому наявність між злочинцем і потерпілим зазначених стосунків є наступною ознакою побутових злочинів. Тільки доречніше ці стосунки належить би систематизувати відповідно до поділу сфери побуту на дві групи – сімейно-побутові та громадсько-побутові, про що вже йшлося раніше.

До основних ознак побутових злочинів можна додати і їх ситуаційний характер. При їх учиненні вирішальну роль відіграє конкретна життєва ситуація. На цю обставину свого часу справедливо сказав О.В. Старков, який дав визначення і типи таких ситуацій [19, с. 144]. За таких обставин під час чергового загострення побутового конфлікту до останньої миті невідомо, хто стане зло-

185

чинцем, а хто потерпілим. Часто конфліктна ситуація виникає раптово, при миттєвому розвитку подій, коли винуваті не мають часу хоча б для якогось їх осмислення, у зв’язку з чим оцінка обстановки й наступна поведінка конфліктуючих базуються виключно на емоційній основі.

Отже, основними ознаками сімейно-побутових злочинів є: а) побутовий конфлікт, що лежить в їх основі; б) наявність систематичних або періодичних сімейно-побутових чи громадсько-побутових стосунків між злочинцем і потерпілим; в) ситуаційний характер побутових злочинів.

Додаткові ознаки зазначених злочинів: а) особисті мотиви (помста, ревнощі, особиста неприязнь, користь, заздрощі тощо);  б) місце вчинення злочину – переважно місце проживання чи спілкування потерпілого і злочинця (квартира, будинок, дача та ін.);  в) спосіб учинення злочину – застосування фізичного насильства;  г) знаряддя вчинення злочину, найпоширенішим з яких є колото-ріжучі або інші предмети побутового призначення.

Таким чином, на підставі викладеного матеріалу можна зробити висновок, що під сімейно-побутовими насильницькими злочинами слід розуміти сукупність насильницьких злочинів переважно ситуаційного характеру, що вчинені в сімейно-побутовій сфері на грунті конфліктних сімейно-побутових чи громадсько-побутових стосунків між злочинцем і потерпілим.

 

Список літератури: 1. Алимов С. В., Антонов-Романовский Г. В., Резник Г. М. Насильственная преступность в сфере быта и досуга// Вопр. борьбы с преступностью. – М., 1980. – Вып. 33. – С. 12-22. 2. Вайсберг Л. М. Системный подход к изучению правонарушений, совершаемых в семейно-бытовой сфере: Пробл. борьбы с преступлениями, совершаемыми на бытовой почве // Межвуз. сб. – Караганда., 1977. – С. 78-87. 3. Голіна В. В. Попередження тяжких насильницьких злочинів проти життя й здоров’я особи: Навч. посібник. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 1997. – 52с. 4. Жилінкова І. В. Проблеми насильства в сім’ї: правові та соціальні аспекти/ Упоряд. О. М. Руднєва; наук. ред. А. П. Гетьман. – Харків: Право, 1999. –  С. 24-44. 5. Зуйкова Е. Н. Сфера быта: некоторые тенденции и перспективы развития// Полит. образование. – 1988, №5. – С. 37-44. 6. Корецкий Д. А. Профилактика тяжких бытовых преступлений органами внутренних дел//Проблемы борьбы с преступлениями, совершаемыми на бытовой почве: Межвуз. сб. – Караганда, 1977. –  С. 142-146. 7. Крупка Ю. Н. Криминологические проблемы Предупреждения насильственных преступлений, совершаемых в сфере личностно-бытовых отношений: Автореф. дис…канд. юрид. наук, – К., 1985. – 23с. 8. Курс советской криминологии: Предупреждение преступности – М.: Юрид. лит., 1986. – 352 с. 9. Мошак Г.Г. Преступление в семье: истоки и профилактика. – Кишенёв: Картя Молдовеняскэ, 1989. – С. 158. 10. Панфилов Г. А. О содержании понятия бытового преступления// Вопр. борьбы с преступностью. – М.: 1977. – Вып. 26. – С. 50-66. 11. Романов Г. А. О борьбе с бытовой преступностью. – Правоведение. – № 4. - 1973. – С. 55-60. 12. Спиркин А. Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, 1999. – 816с. 13. Старков О. В. Криминологи

186

ческая ситуация и групповая профилактика насильственных преступлений// Борьба с преступностью и проблемы нейтрализации криминогенных факторов в сфере семьи и быта: Межвуз. сб. – Л.: 1985. – С. 172. 14. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1968. – с. 324. 15. Философский энциклопедический сло- варь. – М.: 1983. – С. 447. 16. Харчев А. Г. Брак и семья в СССР. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Мысль, 1979. – 367с. 4. 17. Харчев А. Г. Быт и семья в соц. обществе. – Л., 1968. –  40 с. 18. Шилин Н. Д. Семья, брак, быт. – М.: Политиздат, 1964. – 46 с. 19. Янкова З. А. Формирование личности в быту: Соц. исследование. – Вып. 7. – М.: Наука. - 1972. – С. 16-33.

 

Ш.Ч. Монгуш

 

Особенности криминологической характеристики преступности в Республике Тыва – субъекте Российской Федерации

 

                Республика Тыва на протяжении последних нескольких лет стоит на одном из первых мест среди регионов России по высокому коэффициенту преступности [1, с. 23; 5, с. 106]. В связи с этим представляется интересным ознакомиться с некоторыми особенностями криминологической характеристики преступности в Тыве. 

                Коэффициент преступности, показывающий ее интенсивность независимо от численности населения, составляет в Тыве на 100 тыс. населения в 1999 г.1 - 2402,05; в 1995 г. - 2724,4. В Российской Федерации и соседних с Тувой регионах этот коэффициент в 1995г. значительно ниже: Российская Федерация - 1846;  Красноярский край - 2081,7;  Алтайский край - 1509,2.

                Динамика преступности в республике имеет свои особенности. Чтобы проанализировать ее, ознакомимся с нижеприведенными таблицами.

Динамика преступности в Республике Тыва

 


                Вместе с тем, принимая во внимание, что Республика Тыва, являясь субъектом Российской Федерации, имеет тесные экономические, социальные и политические связи с Федеральным центром, следует сравнить эти данные с динамикой преступности в России.


            Анализируя показатели, можно указать на некоторые общие тенденции. Так, характерным является общий рост преступности в период 1991, 1992 годов, ее снижение в 1995 - 1998 годах и довольно резкий скачок в 1999 г. Вместе с тем республике присущи и некоторые особенности – снижение преступности в период 1992 - 1995 годов, тогда как в Российской Федерации имел место ее рост. Это позволяет отметить, что регион обладает и самостоятельными      возможностями предупреждения и борьбы с преступностью.  

Однако значительные общественно-политические и социально-экономические обстоятельства (известные события 1991 г., августовский кризис 1998 г. в России) негативно повлияли и на регион, когда усилий одного субъекта Российской Федерации для локализации преступности стало явно недостаточно. Данные показатели свидетельствуют о непосредственном влиянии политического, экономического и социального положения в России в целом и криминогенной ситуации в частности, на криминогенную ситуацию в Тыве, потенциал которой тесно связан с имеющимися в обществе противоречиями.

Принимая во внимание дотационность бюджета республики, его зависимость от федерального и влияние на экономическое развитие, социальную стабильность в регионе, можно сказать, что такие противоречия в Тыве носят более напряженный характер.

Динамика преступности, безусловно, связана с социально-

188

экономическими изменениями в стране и не может быть объяснена теми или иными переменами в деятельности правоохранительных органов. Такой вывод можно подтвердить ссылкой, по крайней мере, на два обстоятельства. Во-первых, прослеживается определенная связь между динамикой преступности в государствах СНГ и интенсивностью происходящих в них социальных процессов различной направленности. Во-вторых, это подтверждается объективной тенденцией, (не зависящей от практики регистрации сообщений о преступлениях), постоянного роста преступности, числа умышленных убийств -  наименее латентных и наиболее опасных деяний [4].

                Общий уровень преступности дает представление лишь о количественной её стороне. Но важным представляются и качественные ее характеристики. В связи с этим остановимся на структуре преступности Тывы за 1997-1999 годы (соответственно по годам в % к общему числу зарегистрированных преступлений): а) тяжкие и особо тяжкие преступления – 61,0; 64,1; 69,0; б) хищения чужого имущества – 34,1; 38,0; 43,3 , в том числе скота – 10,3; 14,3; 16,1; из квартир – 11,7; 11,8; 13,7; из торговых точек – 3,6; 3,1; 2,6; в) незаконный оборот наркотических средств – 15,8; 11,1; 8,6; г) хулиганство – 6,6; 7,1; 6,9; д)  преступления в сфере экономики – 5,7; 5,8; 5,8; е) грабежи – 3,0; 3,4; 4,4; ж) убийства – 3,2; 2,8; 2,8; з) разбои -  1,3; 1,2; 1,8 .

                Как видим, в структуре преступности на протяжении ряда лет превалируют тяжкие и особо тяжкие преступления. Динамика таких преступлений по сравнению с другими продолжает расти, что вызывает особое беспокойство со стороны правоохранительных органов и органов государственной власти республики. В 1999 г. было зарегистрировано 5167 тяжких и особо тяжких преступлений, в 1998 и 1997 годах - 4312 и 4243 соответственно. Причем удельный вес умышленных причинений тяжкого вреда здоровью по данным за 1999 г. составляет 7,5%, что более чем в четыре раза превышает средний уровень в РФ.

                Довольно высокий уровень регистрации тяжких преступлений в Тыве показывает и коэффициент преступной интенсивности на 100 тыс. населения  по Российской Федерации, Республике Тыва1 и некоторым соседним регионам (по данным за 1995 г.):               

                а) умышленных убийств с покушениями: Российская Федерация - 21,5; Красноярский край - 23,8; Алтайский край -19,3; Рес-

публика Тыва - 72,8,

                б) тяжких телесных повреждений: Российская Федерация - 41,9; Красноярский край - 57,3; Алтайский край - 45,8; Республика Тыва (только умышленных причинений тяжкого вреда здоровью) - 218,5.

                Рассматривая далее структуру преступности, социально-экономические показатели Тывы и отмеченных выше субъектов России, следует отметить, что доля преступлений экономической направленности в Тыве невелика. Хотя, принимая во внимание гораздо больший экономический потенциал соседних регионов, можно предположить, что уровень и удельный вес экономической, должностной преступности в этих субъектах несколько выше, больше официальных данных. Эта преступность по сравнению с тяжкими насильственными высоколатентна, поэтому в уголовной статистике она отражена неполно.

                Основными мотивами совершения тяжких и особо тяжких преступлений служат личные неприязненные отношения, возникшие, как правило, после совместного распития спиртных напитков, нередко с применением холодного оружия, т.е. эти преступления имеют, как правило, бытовой характер. А вот доля заказных убийств, убийств с целью сокрытия другого преступления, а также убийств, совершенных организованными группами и преступными сообществами, невелика.

                Так, в 1999 г. из всего количества зарегистрированных убийств на бытовой почве совершено 60,4% , в общественных местах – около 17,0%; с применением холодного либо огнестрельного оружия выявляется практически каждое четвертое (26,4%) преступление; в состоянии алкогольного опьянения – 57,1 %; в группе - 8,0%. Удельный вес убийств, совершенных ранее судимыми лицами, составляет 35,8%, что превышают рецидивную преступность в целом по России и соседних регионах. Высокие показатели рецидивной преступности в республике как следствие действия общих причин преступности составляют их концентрированное выражение [2, с. 3-9].

Значительная часть судимостей зарегистрирована в Тыве в сферах деятельности, не связанных с какой-либо конкретной отраслью хозяйства - 81,4%.  Основными же отраслями хозяйства, пораженными корыстными преступными посягательствами, являются: сельское хозяйство (в 1999 г. было зарегистрировано 5,9% от всего количества зарегистрированных в Тыве судимостей, связанных с хищениями); промышленность (5,8%), торговля и общественное питание (3,4%). В таких отраслях, как образование, культура, связь,

190

финансы и кредит, строительство, жилищно-коммунальное хозяйство зарегистрировано менее 1% судимостей, в остальных - 3,1%.

                Организованность преступных посягательств характерна прежде всего для такой отрасли, как сельское хозяйство (животноводство). Хищения скота, совершенные группами лиц в 1999 г., составило 20% от всего количества зарегистрированных краж. Не менее подверженной от преступных посягательств, совершенных группами лиц является торговля, а именно незаконный оборот вино-водочной продукции. Однако официально установить действительные масштабы и формы такой деятельности  довольно сложно. Органами внутренних дел только в 1999 г. изъято свыше 33 т этилового спирта и алкогольной продукции, тогда как официальный ее годовой оборот в Тыве составил 174,3 тыс. дкл [3]. О теневой ее стороне остается только догадываться.

                Значительного расслоения преступности на “городскую” и “сельскую” в республике не отмечается. Принимая во внимание численность населения Тывы, можно констатировать, что распространенность преступности на территории республики имеет свои особенности. Так, коэффициент преступности, взятый из расчета на 1 тыс. населения, составляет:

а) западные районы (города): Барун-Хемчикский – 26,3, Бай-Тайгинский - 19,7, Овюрский - 12,2, Монгун-Тайгинский - 11,2, Дзун-Хемчикский - 25,1, город Ак-Довурак - 31,4;

б) центральные районы (города): город Кызыл - 26,3, Улуг-Хемский кожуун - 33,4, Пий-Хемский - 29,5, Чеди-Хольский - 24,0, Сут-Хольский - 17,5, Чаа-Хольский - 15,4;

                в) восточные районы: Каа-Хемский – 25, Кызылский - 20,6, Тоджинский - 16,3;

                г) южные районы: Тандинский - 26,9, Эрзинский – 16,8, Тес-Хемский - 9,0.

Как видим, в пределах одной территориальной зоны имеют место разные коэффициенты преступности. Высокая интенсивность преступности отмечается в Улуг-Хемском кожууне (33,4), наименьшая - в Тес-Хемском (9,0). В столице республики, традиционно отличающейся высокими показателями регистрации преступлений (34% от всего их количества, зарегистрированого в 1999 г.), коэффициент преступности составил 26,3.

Преступления с квалифицирующими признаками (например, хищения чужого имущества путем проникновения в жилище) преобладают в городах республики. Например, в городе Кызыле совершено 56% всех таких преступлений. До 68% грабежей также совершается в городских административно-территориальных образо-

191

ваниях (города Кызыл и Ак-Довурак). Больше краж скота совершается в сельской местности - в кожуунах, включая их административные центры: здесь зарегистрировано 94% всех краж скота.

Рассматривая характеристику лиц, совершивших преступления, отметим, что 12% из них составляют женщины; 27,6% от всего количества преступников, совершивших преступления, – это лица в возрасте от 18 до 24 лет; 22,2% - от 25 до 29 лет, 38,2% - от 30 и старше. Лица от 14 до 15 и от 16 до 17 лет составляют 2,49 и 9,58% соответственно. Довольно высокий удельный вес составляют трудоспособные, но не работающие и не учащиеся лица (61,8%).

 

                Список литературы: 1. Долгова А. Преступность в России // Сов. юстиция. – 1993. – № 14. 2. Изменения преступности и проблемы охраны правопорядка. – М., 1994. 3. Отчет Правительства Республики Тыва о социально-экономическом развитии республики в 1999 г. // Тувин. правда. – 2000. – № 14. –  3 февр. 4. Преступность: что мы знаем о ней. Милиция: что мы думаем о ней / Отв. ред. И. Михайловская. – Обнинск, 1994. 5. Рябцев В., Ведяхин В., Галузин А. Современная криминологическая ситуация в Самарской области (сравнительный аспект) // Государство и право. – 1997. – № 12.

 

 

А.Ф. Степанюк, канд. юрид. наук

 

СТРУКТУРА  УГОЛОВНО-

ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ  СИСТЕМЫ

 

Ранее объективно существовавшую материальную совокупность исправительно-трудовых учреждений в силу устоявшейся терминологии называли исправительно-трудовой системой. Однако в 90-е годы в странах СНГ в результате социально-экономических изменений «исправительно-трудовая система недавнего прошлого с ее главной ориентацией на масштабный принудительный труд, пренебрежением правами человека, всесторонним подчинением личности искусственно созданным псевдоколлективам осужденных.., с установкой на целительную силу политико-идеологического воздействия…» «утратила эффективность и начала быстро разрушаться» [5,с.102,103]. В итоге категория исправительно-трудовая система вышла из содержания понятия системы как устойчивого образования, предназначенного для реализации полезных, удовлетворительных результатов. Для исправительно-трудовой системы приложение ее определения потеряло свой исходный логический смысл. Произошло то, что и должно  было произойти: в нормах права и  в  науке,  изучающей   проблемы   исполнения   наказаний,   понятие

192

“исправительно-трудовая система” было отчуждено и на смену ему пришла категория “уголовно-исполнительная система”.

Словосочетание “уголовно-исполнительная система” все чаще применяется в научной литературе, ведомственных нормативных актах и законодательстве. Надо отметить, что право на “законное” существование этот термин приобрел в 1993 г., когда Законом Российской Федерации “Об учреждениях и органах, исполняющих уголовные наказания в виде лишения свободы” [3] были определены правовая основа организации уголовно-исполнительной системы, ее структура, принципы и задачи деятельности. Некоторое решение проблем уголовно-исполнительной системы на законодательном  уровне в Украине стало возможным в 2000 г., когда Законом «Об общей структуре и численности уголовно-исполнительной системы Украины» [6] была утверждена структура уголовно-исполнительной системы и установлена численность персонала, обеспечивающего деятельность органов и учреждений исполнения наказаний.

Что касается научных исследований, то, насколько нам известно, категория «уголовно-исполнительная система», возможно, из-за своей относительной новизны до настоящего времени не подвергалась глубокому анализу как с позиций уголовно-исполни-тельного права, так и теорией управления. Между тем теоретический интерес к данной проблеме и практическая потребность ее детальной и глубокой разработки обусловлены внутренней сложностью функционирования органов и учреждений исполнения наказаний, определенными закономерностями в связях и взаимодействиях элементов, составляющих уголовно-исполнительную систему. Можно утверждать, что практика исполнения наказаний предопределяет необходимость целенаправленного активного процесса отражения в научном знании уголовно-исполнительной системы как объекта реальной действительности. «Любой объект исследования, - как отметил А.Н. Аверьянов, - представляет собой систему. А раз так, то значит об этом объекте уже имеются определенные наиболее общие сведения и исследование можно начинать не с нуля, а отталкиваясь от общих представлений о системе, выработанных предшествующей наукой. В этом как раз и заключается методологическая функция категории «система» как наиболее общего ключа познания» [1, с.168].

Примечательно, что познание уголовно-исполнительной системы проходит в той же последовательности, в какой в свое время следовали и ступени усвоения содержания “система”. Это значит, что возникновение потребности в более адекватном отражении

193

уголовно-исполнительной системы основывается на тех же закономерностях, что и общий процесс познания системы. Вот почему, исходя из необходимости кардинального выяснения сущности уголовно-исполнительной системы по аналогии с ходом ее постижения, следует учитывать, что “в течение определенного времени ученых вполне удовлетворяет общее представление о сущности того или иного элемента реальности и, следовательно, о той или иной категории, которой он отражается. В общем процессе познания этот элемент объективной реальности замечен, выделен категорией, но практическая потребность более глубокой, детальной его разработки, а следовательно, и определяющей его категории может возникнуть значительно позже, как случилось, например, с категорией “система” [1,с.4]. Подобные метаморфозы происходят в настоящее время и с категорией “уголовно-исполнительная система”.

Как представляется, для определения действительного места понятия “уголовно-исполнительная система” в методологии науки уголовно-исполнительного права прежде всего следует выяснить, что же входит  в содержание общего понятия “система”1. Думается, что многозначность и емкость понятия “система” предполагают необходимость выделения нескольких  срезов в исследовании и уголовно-исполнительной системы. Так, уголовно-исполнительная система может быть представлена как:

1) совокупность понятий и категорий, составляющих объем понятия “уголовно-исполнительная система”, или система представлений об уголовно-исполнительной системе как объекте познания;

2) совокупность внутренних отношений структурных элементов (компонентов) системы;

3) “объемное знание сущности сложного объекта”;

4) некоторый аспект классификации систем правоохранительных органов;

5) совокупное представление о месте уголовно-исполнительной системы в функциональной структуре уголовно-исполнительной деятельности.

Вместе с тем в данной публикации представляется возможным лишь коснуться некоторых проблем структуры уголовно-исполнительной системы, зафиксировать существенные, относительно стойкие связи между ее компонентами, абстрагируясь от их качественной характеристики. Поэтому, если исходить из утилитарных соображений познания структуры уголовно-исполнительной системы, то из нескольких ее определений наиболее приемлема в данном случае дефиниция, дающая представление о системе как совокупности организаций, однородных по своим задачам, или учреждений, организационно объединенных в одно целое, где осуществляется взаимодействие структурных элементов уголовно-исполнительной системы.

Следует отметить, что упоминаемый выше Закон “Об общей структуре и численности уголовно-исполнительной системы Украины” в основном соответствует этому представлению о системе, так как в нем закреплено организационное объединение в одну структуру органов управления уголовно-исполнительной системы (Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний, управлений Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний в областях и в Автономной Республике Крым), исправительно-трудовых учреждений, следственных изоляторов, лечебно-трудовых профилакториев, инспекций исправительных работ, учебных заведений по подготовке кадров для уголовно-исполнительной системы, предприятий и организаций обеспечения функционирования уголовно-исполнительной системы.

Структура является материальным носителем внутренней упорядоченности уголовно-исполнительной системы, обусловливающей ее целостность и относительную устойчивость. Поскольку основополагающим требованием к построению всякой системы является принцип целостности, то это выдвигает необходимость рассматривать и уголовно-исполнительную систему как отличающийся определенной завершенностью и внутренним единством объект. Как подчеркивал Г.П. Щедровицкий, “в основе нового представления о системе лежит не структура и не материальные элементы, а процесс, определяющий лицо объекта и задающий ему целостность” [8, с. 254]. В уголовно-исполнительной системе есть конечный объект – процесс исполнения-отбывания наказания со своими специфическими неуправленческими задачами, для осуществления которого (обеспечения функционирования) и создаются органы и учреждения исполнения наказаний. Последние функционируют не сами по себе; они должны получать результат: вызвать, обеспечить, организовать, осуществить определенное состояние объекта – про-

195

цесса исполнения-отбывания наказания, привести его к результату в виде реализованной кары. Поэтому перечисленные в названном Законе  органы и учреждения не могут представлять собой простое механическое объединение ряда структурных элементов.

Будучи организационно упорядоченной, уголовно-исполнительная система не только должна иметь собственное устройство, отличающееся соответствующими факторами, механизмами и законами развития этой структурной и функциональной целостности, но и характеризоваться однородными целями и задачами деятельности входящих в нее органов и учреждений. Этот последний признак дает основание усомниться в правомерности отнесения лечебно-трудовых профилакториев к уголовно-исполнительной системе Украины. Причина возникшего нонсенса кроется, видимо, в том, что Закон “Об общей структуре и численности уголовно-исполнительной системы Украины” (в отличие от упомянутого Закона Российской Федерации) не сформулировал задачи уголовно-исполнительной системы. Если бы украинский законодатель указал, на достижение какого результата нацелена деятельность уголовно-исполнительной системы, сразу стало бы очевидным, что задачи, стоящие перед лечебно-трудовыми профилакториями, выпадают из общего ряда задач, определяющих способ и характер деятельности всех других органов и учреждений, входящих в уголовно-исполнительную систему. ЛТП выполняют функцию принудительного лечения алкоголиков.

Основной же задачей, главным направлением деятельности, функциональным предназначением органов и учреждений, входящих в уголовно-исполнительную систему, является, как это с очевидностью следует из ее названия, организация процесса исполне-ния уголовных наказаний.  Поэтому категория “уголовно-исполни-тельная система” применяется не столько для выделения объективно существующей совокупности органов и учреждений как материального образования, сколько для обозначения качественного состояния этой совокупности. В словосочетании “уголовно-исполнительная система” смысловая нагрузка приходится на первые два слова, которые как раз и подчеркивают особенности объединения ряда органов и учреждений в совокупность, обозначаемую термином “система”. Это словосочетание непосредственно указывает на функциональность связи применяемых слов. Уголовно-исполнительная система, выражая материальную конкретность совокупности специальных органов и учреждений, в первую очередь прямо указывает на свою функциональность – уголовно-исполнительную деятельность, т.е. в рассматриваемом словосочета-

196

нии определяется ее функциональная и материальная конкретность.

Указанные черты уголовно-исполнительной системы требуют взвешенного подхода и избирательности при включении в нее соответствующих компонентов. Основные ее детерминанты самым непосредственным образом связаны с уголовно-исполнительной деятельностью, т.е. с реализацией наказания как меры государственного принуждения, назначаемой по приговору суда. Однако в ЛТП уголовно-исполнительная деятельность не осуществляется. Можно сказать, что содержание деятельности лечебно-трудовых профилакториев, в отличие от других органов и учреждений, организационно объединенных в уголовно-исполнительную систему, а также решаемые ими задачи находятся в разных плоскостях. Органы и учреждения исполнения наказаний являются структурно-организационными элементами функционирования уголовно-исполнительной системы и осуществления наказания. Наличие органов и учреждений исполнения наказаний  - фактор, обусловливающий возможность применения наказания как меры государственного принуждения. В связи с этим можно сказать, что если и есть связующее звено между ЛТП и другими учреждениями, входящими в уголовно-исполнительную систему, так это то, что к лицам, как больным алкоголизмом, так и к подвергнутым наказанию, применяется принуждение. Однако характер этого принуждения и его правовые основания существенно различаются. Кстати, сейчас можно уже с уверенностью утверждать, что само существование ЛТП вряд ли оправдано. Считаем, что в Российской Федерации приняли правильное решение, ликвидировав несколько лет назад ЛТП, когда пришло понимание бесполезности и даже бессмысленности принудительного лечения алкоголиков, поскольку практика убедительно доказала, что лишь искреннее стремление самого больного алкоголизмом избавиться от вредной привычки способно вернуть его к здоровому образу жизни.

Вряд ли есть основания сомневаться в том, что невозможность добиться положительного результата в процессе принудительного лечения алкоголиков обусловливает дезорганизацию деятельности и украинских ЛТП. Будучи дезорганизованным, этот элемент уголовно-исполнительной системы привносит в нее определенный дисбаланс, а ведь состояние системы должно проявляться в упорядоченности и организации. «Организация есть прежде всего процесс упорядочивания положения элементов, их взаимосвязи в системе» [1,с.34]. Фактически  выпадая из структуры уголовно-исполнительной системы, ЛТП в данной  системе не обладают интегративными свойствами, так как их деятельность, в отличие от орга-

197

нов и учреждений исполнения наказаний, не направлена на получение того фокусированного результата,  каким является реализованная кара в уголовно-исполнительной деятельности. Так как система органов и учреждений исполнения наказаний представляет собой сложный комплексный объект, связанный единством цели исполнения наказаний, то для придания ее структуре внутренней стройности, единства, целостности и завершенности необходимо, как представляется, отторгнуть такой чуждый для нее элемент, как лечебно-трудовые профилактории.

Факторы, объединяющие органы и учреждения в уголовно-исполнительную систему, не могут носить самодовлеющего характера, так как они должны быть подчинены повышению эффективности уголовно-исполнительной деятельности. Исходя из необходимости единства органов и учреждений исполнения наказаний и их функций, к системообразующим факторам следует отнести связи между структурными подразделениями уголовно-исполнительной системы. Совокупность органов и учреждений, входящих в уголовно-исполнительную систему, составляет ее структуру, в которой образующие ее элементы взаимодействуют в глобальном направлении исполнения наказаний.

В связи с этим возникает вопрос: насколько закономерно включение в уголовно-исполнительную систему специальных учебных заведений, а также предприятий и организаций обеспечения деятельности органов и учреждений исполнения наказаний? Обратив внимание на эту проблему, Ю.М. Ткачевский пришел к выводу, что включение в уголовно-исполнительную систему органов, которые непосредственно наказание не исполняют, нарушает признаки системы. По его мнению, “включение в уголовно-исполнительную систему научно-исследовательских, проектных и иных, не имеющих непосредственного отношения к исполнению лишения свободы учреждений, предопределено стремлением включить лиц, в них работающих, в число тех, кто наделен льготами по оплате труда, выслуге лет, обеспечению жильем и другими благами” [7, с. 20].

Как представляется, с подобным видением уголовно-исполнительной системы вряд ли можно согласиться, так как в данном подходе не учтены структура уголовно-исполнительной системы и тот факт, что последняя включает в себя и подсистемы. А ведь уголовно-исполнительная система – очень сложная конструкция, состоящая из элементов и подсистем, находящихся во взаимодействии, из многообразия противоречивых внутренних связей. Органы и учреждения исполнения наказаний составляют костяк уголовно-исполнительной системы, непосредственно осуществляя процесс

198

исполнения наказаний. Другие же структурные элементы (назовем их условно «элементы обеспечения деятельности органов и учреждений исполнения наказаний»), будучи причастными к процессу исполнения наказаний (следственные изоляторы, учебные заведения Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний, собственно организации и предприятия обеспечения), также вносят свою лепту в достижение глобального эффекта уголовно-исполнительной системы, формируя условия осуществления уголовно-исполнительной деятельности. При этом названый Государственный департамент Украины способствует реализации возможностей как отдельных органов и учреждений исполнения наказаний, так и элементов обеспечения, вводя их в более сложную систему – уголовно-исполнительную. Входя в структуру уголовно-исполнительной системы, элементы обеспечения напрямую не осуществляют процесс исполнения наказания, но тем не менее создают объективные факторы для превращения такой цели наказания, как кара, в действительность в деятельности органов и учреждений исполнения наказаний. В данном случае взаимосвязь между органами и учреждениями исполнения наказаний и элементами обеспечения уголовно-исполнительной системы проявляется в том, что “преобразовательные возможности отдельных элементов обусловливаются наличием некоторых дополнительных, достаточно четко выраженных образований, не участвующих в самом процессе преобразования, но создающих некоторые специальные условия, только при которых возможно основное преобразование в главном срезе. Такие системы мы назовем побочными» [2, с. 376].

Помимо основных и побочных подсистем существуют еще и дополнительные. “Дополнительные подсистемы должны отличаться от побочных. Если побочная подсистема формирует только условия преобразования в основном срезе, то дополнительная влияет на сам процесс преобразования, то есть должна быть отнесена к главному срезу. Или, если говорить в общем виде, побочная подсистема в каком-то отношении формирует норму существования рассматриваемого элемента, обеспечивая определенность заданной нормы поведения, дополнительная – непосредственно участвует в формировании нормы поведения”[2, с. 382]. Таким образом, с учетом предлагаемых критериев классификации подсистем понятно, что в уголовно-исполнительной системе основную подсистему составляют органы и учреждения исполнения наказаний; дополнительную – Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказаний и его управления в областях и Автономной Республике Крым, которые определяют и направляют деятельность

199

органов и учреждений исполнения наказаний, осуществляя единую государственную политику в сфере исполнения наказаний; побочную – следственные изоляторы, учебные заведения по подготовке кадров для уголовно-исполнительной системы, предприятия и организации, обеспечивающие функционирование последней.

Если же взглянуть на исследуемый объект под иным углом зрения, можно увидеть, что в уголовно-исполнительной системе есть два центра: а) управляющий субъект (Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказаний) и его подсистемы (управления Государственного департамента, органы и учреждения исполнения наказаний, элементы обеспечения); б) управляемый объект (уголовно-исполнительная деятельность) и его подсистемы (структурные элементы уголовно-исполнительной деятельности: объект, цель, средства, результат, субъект, участники). Это говорит о том, что характеристика уголовно-исполнительной  системы не может быть сведена исключительно к деятельности органов и учреждений исполнения наказаний. Собственно, наличие дополнительных и побочных элементов обусловлено потребностью существования и функционирования уголовно-исполнительной системы. Поэтому включение в нее элементов обеспечения вызвано отнюдь не чьими-то меркантильными интересами и не для того, чтобы гарантировать кому-то льготы и блага (как посчитал профессор Ю.М. Ткачевский), а предопределено объективной необходимостью организации результативной деятельности уголовно-исполнительной системы, которая, будучи самоорганизующейся и самоуправляемой, своей структурой определяет место и конкретизирует  внутренне необходимую роль всех своих компонентов.

“Фактически структура конкретизирует “место” каждого элемента в системе, их “роль”, функцию в образовании глобального эффекта, и эта конкретизация, естественно, требует соответствующей конкретизации всех элементов рассматриваемой системы” [2, с.325] . Предопределяя положение, характер и степень участия всех своих подразделений в консолидированной деятельности, структура уголовно-исполнительной системы отражает иерархичность связей своих звеньев. Иерархичность структуры уголовно-исполнительной системы позволяет выделить как минимум три уровня расположения ее элементов:

а) координирующие (Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказаний);

б)  управляющие (управления Государственного департамента в областях и Автономной Республике Крым);

в)  исполняющие (органы и учреждения исполнения наказа-

200

ний, следственные изоляторы, организации и предприятия обеспечения, учебные заведения).

Дальнейшая же конкретизация элементов уголовно-исполнительной системы даст представление о них как о самостоятельных системах, выполняющих определенные функции, решающих обусловленные своим уровнем соподчинения задачи, с соответствующей структурой (так, есть структуры Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний, управления Государственного департамента в области, исправительно-трудового учреждения) и своими подсистемами (например, в структуре исправительно-трудовой колонии основным организационным звеном являются отделения социально-психологической службы, наряду с которыми функционируют такие подсистемы, как служба надзора и безопасности, специальный отдел, служба охраны, оперативная служба, отдел социальной работы со спецконтингентом). Однако для научного исследования уголовно-исполнительной системы явно недостаточно ограничиться лишь формальным расчленением ее на составляющие элементы. Необходим дальнейший серьезный структурно-функциональный анализ места и роли входящих в уголовно-исполнительную систему звеньев, что представляется возможным осуществить уже в следующих публикациях.

 

 

Список литературы: 1.Аверьянов А.Н. Система: философская категория и реальность. - М.: Мысль, 1976.- 188 с.  2. Карташев В.А.  Система систем. Очерки общей теории и методологии. - М.: Прогресс-Академия, 1995.-325 с. 3. Об учреждениях и органах, исполняющих уголовные наказания в виде лишения свободы //Ведом. Съезда нар. депутатов Рос. Федерации и Верхов. Совета Рос. Федерации. – 1993.- № 33.- Ст.1316. 4. Ожегов С.И., Шведова Н.Ю. Толковый словарь русского языка. - М.: Азъ Ltd, 1992.- 960 с. 5. Петров С.М., Туманов Г.А. О двух стратегиях реформирования уголовно-исполнительной системы //Государство и право. - 1995.- № 7.- С.102-109. 6. Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України //Офіц. вісн. України.- 2000.- № 13.- С.30. 7. Ткачевский Ю.М. Новое в уголовно-исполнительном праве (Закон “Об учреждениях и органах, исполняющих уголовное наказание в виде лишения свободы от 21 июля 1993 г.) //Вест. Моск. ун-та: Серия 11: Право. - 1995.- № 1.- С.19-27. 8. Щедровицкий Г.П. Избранные труды. - М.: Шк. Культ. Полит., 1995.-800 с.

 

 

201

М.И. Чучилин

 

Прогрессивная система

исполнения наказания

в виде лишения свободы:

история и перспективы развития

 

… Потеря свободы – уже сама по себе

тяжелое наказание, и осторожность

в использовании этого наказания –

необходимый элемент демократии.

                                                                                    Вивьен Стерн

 

Проблеме прогрессивной системы исполнения лишения свободы уделялось достаточно много внимания в советской  юридической литературе. Несмотря на это, ученые так и не пришли к единому мнению относительно ее понятия, целей, содержания и формы. Время внесло свои коррективы, и в новых социальных и экономических условиях этой проблеме должно уделяться гораздо больше внимания. Ведь многие ее элементы частично утратили свою актуальность и эффективность да и на фоне норм международного права выглядят негуманными.

Сущность данной системы заключается: а) в классификации и раздельном содержании различных групп осужденных; б) в делении всего срока отбывания наказания на ряд ступеней, отличающихся друг от друга условиями содержания и объемом льгот, получаемых осужденными; в) в возможности условно- досрочного освобождения, надзоре за условно освобожденными и пост- пенитенциарном контроле. Таким образом, прогрессивная система – это особый порядок исполнения наказания (изменение условий отбывания осужденными наказания в зависимости от его поведения), предусматривающий определенную системную совокупность правил, задачей которых является достижение основных целей наказания. Такое определение отражает состояние рассматриваемой системы на сегодняшний день, но, по всей видимости, ее формы, цели и задачи вскоре претерпят коренных изменений.

          История развития прогрессивной системы исполнения лишения свободы неразрывно связана с развитием уголовно- правовых взглядов, с эволюцией идей и теорий уголовного права вообще. Исследуя историю развития уголовного права, И.Я. Фойницкий отмечал, что самым ранним был период устрашения, уголовной расправы.  Он  писал,  что  ранние  страницы  истории уголовного права не

202

знают мер наказания, зато знают месть в ее разнообразных формах [12, с.101-104]. Именно отсюда берет свое начало выражение “зло наказания“, когда любая кара должна была носить характер зла, которое следовало за злом преступления. Зло и наказание были синонимами. Месть, направленная на преступника, являлась злом, которое выступало как воздаяние за  обиду причиненную преступлением [1,с.7,8].

          Необходимо отметить, что в ст. 22 УК Украины и ст. 1 ИТК Украины говорится, что наказание является не только карой за совершенное преступление, но и имеет целью исправление и перевоспитание осужденных. Нынешнее состояние дел в пенитенциарной системе Украины таково, что наказание в виде лишения свободы является скорее злом, чем средством исправления осужденных. И, на наш взгляд, справедливым сегодня является утверждение, относящееся к моменту становления русской тюремной системы, что “в тюрьмах можно получить смерть и окончательную нравственную гибель легче и скорее, чем исправление“ [2, с.333].

         Применение прогрессивной системы лишения свободы должно не только предоставлять возможность осужденным хорошим поведением и честным отношением к своим обязанностям получать льготы или утрачивать их в связи с систематическими нарушениями, но и на определенном этапе осуществлять подготовку осужденного к освобождению [10, с.383]. Под этим следует понимать проведение широкого объема профессиональных, воспитательных, социотехнических, терапевтических, психологических и юридических мероприятий, направленных на поддержание человека, оказавшегося на краю жизни, нуждающегося в помощи, что позволит ему самостоятельно преодолеть свои трудности [3, с.18]. Для некоторых категорий осужденных целесообразно было бы ввести  применение  одноразовых или многоразовых отпусков для восстановления контактов с родными и близкими, подыскание работы, освоения с окружающей действительностью.

Относительно употребления термина «прогрессивная система», ее сущности и форм существует много точек зрения. Есть у нее убежденные сторонники, есть и противники, самым последовательным из которых является А.Е.Наташев. Выступив с критикой в ее адрес, он отверг саму возможность применения этой системы [5, с. 144-162]. По его мнению, она “вырабатывает у заключенного небескорыстное, потребительское отношение к своему поведению“ [4, с. 249,250], а система льгот и угроза их лишения, в которой он видит основной ее смысл, заключает в себе главный ее порок, несостоятельность в качестве фактора, определяющего систему отбывания

203

наказания в наших условиях [5, с. 151]. Свою позицию А.Е. Наташев аргументирует тем, что в погоне за льготами осужденные будут соблюдать требования режима, но будут это делать, руководствуясь лишь своими узколичными, эгоистическими интересами, углубляя стремление к приспособленчеству, хитрость, эгоистический расчет [5, с. 152]. Он последовательно критикует прогрессивную систему, построенную якобы на “естественном стремлении осужденных к улучшению своего положения“, которое как мотив поведения преступника, лишенного свободы, не может выступать в качестве основы исправительно-трудовой идеологии, поскольку это же естественное стремление к улучшению личной жизни уже однажды после совершения преступления привело этого человека в места лишения свободы [5, с. 153]. Ученый считает, что прогрессивная система, основанная на предоставлении льгот и их лишении, полностью укладывается в психологическую формулу “стимул-реакция“ с крайне низким воспитательным значением [5, с. 153]. Следует отметить, что данная позиция сегодня частично утратила свою актуальность, так как идея перевоспитания осужденных в процессе отбывания наказания, уже изжила себя. Таким образом, единственной целью лишения свободы остается изоляция осужденных от окружающего мира, от общества.  

Развитие научной мысли относительно применения прогрессивной системы исполнения наказания в виде лишения свободы шло от полного отрицания до принятия ее основных положений. Большинство советских ученых в конце концов стало на позиции принятия и внедрения прогрессивной системы в исправительно-трудовое законодательство. Это было обусловлено тем, что в 1954 г. был восстановлен институт условно-досрочного освобождения, принято Положение об исправительно-трудовых лагерях и колониях, установившее в колониях три вида режима. Кроме того, была установлена возможность перевода осужденного с более строгого режима на менее строгий по мере исправления и обратного перевода в ИТУ или даже в тюрьму в случае нарушения им режима.

         Изменилась вместе с этим и позиция некоторых ученых относительно рассматриваемого нами вопроса. Так, Б.С. Утевский, кото-рый в 30-е являлся активным противником прогрессивной системы, в 1956г. в соавторстве с Е.Г. Ширвиндтом издает учебник по исправительно-трудовому праву, в котором выступает уже активным ее сторонником, утверждая, что прогрессивная система в свое время “дала хорошие воспитательные результаты“, а ее достоинства несомненны. Он также настаивал на включении ее в законодательство [13, с.68,69]. В 1964г. в исследовании, посвященном режиму лише-

204

ния свободы, Г.А. Туманов указывает на принципиальную возможность применения прогрессивной системы, высказывает ряд предложений по ее совершенствованию [11, с.11,12]. В 1963 г.  Н.А. Стручков констатирует фактическое наличие  в исправительно-трудовых учреждениях прогрессивной системы [7, с.132]. Он определяет цель этой системы как стимулирование исправления осужденных. Вслед за Б.С. Утевским Н.А. Стручков ставит вопрос о целесообразности включения ее в исправительно-трудовое законодательство. Но тем не менее Н.А. Стручков, не отрицая существования этой системы, говорил о ней - “так называемая“, подчеркивая условность такой терминологии. Однако позже он перешел к полному отрицанию термина “прогрессивная система“, считая категорически невозможным его применение в исправительно-трудовом праве. Исходя из этого, ученый предлагал “рассматривать институт изменения условий содержания осужденных в зависимости от их исправления как институт советского исправительно-трудового права, аналогичный по внешним признакам, но противоположный по политическо-классовой природе институту прогрессивной системы буржуазного пенитенциарного права“ [6, с.93].

Ю.М. Ткачевский считает словосочетание “прогрессивная система“ условным и претенциозным [9, с.3], мотивируя это тем, что такая терминология является всего лишь частью правовой структуры исполнения наказания. Отмечая, что прогрессивный характер имели и имеют некоторые иные части уголовно-исполнительного права, преобразование которых позволит гуманизировать исполнение лишения свободы и приблизить его к требованиям международных стандартов, он все же пришел к выводу, что отказ от этого термина нецелесообразен. Более того, он предложил его использовать вместе с рядом новаций в уголовно-исполнительном и уголовном праве СССР, а затем – в Российской Федерации в более широкой формулировке - “прогрессивная система исполнения наказаний“. Замена одного наказания другим в процессе их исполнения, предопределенная законопослушным поведением или, наоборот, злостными уклонениями от их исполнения, по его мнению, также является элементом этой прогрессивной системы [8, с.45-54].

Кратко рассмотрев некоторые научные точки зрения по вопросу прогрессивной системы, желательно охарактеризовать ее нормативное закрепление. На сегодняшний день порядок изменения условий содержания осужденных в зависимости от их поведения как в положительную, так и в отрицательную сторону предусмотрен ст. 45-48, 65, 67 ИТК Украины. Необходимо отметить, что тексты

205

вышеуказанных статей практически не изменились с момента принятия ИТК Украинской ССР в 1970г. В 1994 г. были сделаны попытки усовершенствовать и гуманизировать некоторые элементы прогрессивной системы, а именно: разрешено расходовать дополнительную сумму денег, стало возможным досрочное снятие ранее наложенного взыскания и др. Эти изменения носили больше формальный характер и ничего существенного в условия отбывания наказания не внесли.

Отмечая положительные моменты развития прогрессивной системы в целом, нельзя не сказать о серьезных ошибках законодателя, которые, к сожалению, не устранены и по сей день. Основные ее элементы принимались и принимаются независимо друг от друга, не как элементы одной системы, а как самостоятельные институты уголовно-исполнительного права, что порождает различные нежелательные последствия, главным из которых является несогласованность последних между собой. А из-за этого возникает неправильное понимание целей и задач применения прогрессивной системы на практике.

В данное время, когда новые Уголовный и Уголовно-исполнительный кодексы находятся на завершающей стадии разработки, довольно сложно прогнозировать, по какому пути пойдет наш законодатель в определении целей и задач наказания, как будет выглядеть новая система учреждений исполнения наказания и как будет организован сам процесс отбывания наказания в виде лишения свободы. Не вызывает сомнения одно: существенные изменения, которые могут произойти в пенитенциарной системе Украины, потребуют огромных денежных инвестиций. И даже если они будут внесены в законодательство, внедрение их на практике займет достаточно большой отрезок времени и в этот “переходный“ период реформирование прогрессивной системы будет просто необходимым. Таким образом, институт прогрессивной системы исполнения лишения свободы обязательно должен найти отражение и детальное закрепление в новых Уголовном и Уголовно-исполнительном кодексах Украины, путем обобщения, систематизирования и выделения в отдельную главу Уголовно-исполнительного кодекса Украины норм, относящихся к этой системе.

 

Список литературы: 1.Бажанов О.И. Прогрессивная система исполнения наказания. - Минск: Наука и техника,1981. - 166 с. 2.Гернет М.Н. Преступление и борьба с ним в связи с эволюцией общества //  Избран. произв. - М.:  Право, 1974. - С.333-339. 3.Насиловски П. Программа “Помощь ради помощи для себя“ // Тюремная реформа: поиски и достижения. - Харьков: Фолио, 1999. - 10(46).- С.18-21. 4.Наташев А.Е. Неприемлемость “прогрессивной системы“ отбывания лишения сво-

206

боды // Пробл. развития сов.о испр.-труд.  законодательства. – Саратов: Изд-во Сарат. юрид. ин-та, 1961. - с.248-250. 5.Наташев А.Е., Стручков Н.А. Основы теории исправительно-трудового права.- М.: Наука, 1967.- 389 с. 6.Стручков Н.А. Курс исправительно-трудового права: Ч. особенная. - М.: Юрид. лит., 1985. - 385 с. 7.Стручков Н.А. Советское исправительно-трудовое право: Общая часть: Курс лекций. - М.: Наука, 1963. - 452 с. 8.Ткачевский Ю.М. Проблемы совершенствования прогрессивной системы исполнения уголовных наказаний // Вестн. Моск. гос. ун-та, - 1981. -  С. 45-54. 9.Ткачевский Ю.М. Прогрессивная система исполнения уголовных наказаний.- М.: Зерцало, 1997. -144 с. 10.Трубников В.М., Филонов В.П., Фролов А.И. Уголовно-исполнительное право Украины.- Донецк: Изд-во ДИВД МВД Украины, 1999.- 640с. 11.Туманов Г.А. Режим лишения свободы по советскому исправительно- трудовому праву: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. - М., 1964. - 43 с. 12.Фойницкий И.Я. Русская карательная система. Сб. гос. знаний. - В 8 т. - Т. 1.- Спб.: Сенат. тип., 1874.- 547 с. 13.Ширвиндт Е.Г., Утевский Б.С. Советское исправительно-трудовое право.- М.: Юрид. лит., 1957. - 439 с.

 

 

В.В. Негребецкий